Правосуддя в епоху тероризму

Необхідно розглянути два висновки, які можна зробити з такої думки. По-перше, ми могли б вважати, що вимоги про справедливість, у випадку підозрюваних терористів, повністю задоволено зниженими стандартами карного судочинства, що збільшують ризик осудження того, хто насправді є невинним. Або ми могли б вважати, що хоч знижені стандарти можуть бути несправедливими, ми вимушені їх прийняти, щоб захистити себе від біди.

Якщо ми приймемо перший висновок, то встановлення більш низьких стандартів захисту будь- кого, хто підозрюється у тероризмі, може здатися пробачним, оскільки ми не бачимо причин для зменшення ризику для невинних підозрюваних. Якщо ми приймемо тільки другий висновок, припускаючи, що ми несправедливо обходимося з деякими людьми, ми повинні наполягати, щоб уряд продемонстрував, що таке поводження необхідне, і не для якоїсь широкої категорії людей, а, наскільки це можливо, для окремих підозрюваних.

Безліч риторичних заяв, зроблених на захист антитерористичних заходів, прийнятих з часу атак на Нью-Йорк та Вашингтон, мабуть, спрямовані на виправдання застосування знижених стандартів для всіх підозрюваних терористів. У цьому висловлюванні стверджується, що справедливість стосовно підозрюваних у здійсненні кримінальних злочинів вимагає лише, щоб ми знайшли відповідний компроміс між двома цінностями — свободою і безпекою. Кожну з них іноді можна забезпечити тільки за рахунок іншої. Тероризм настільки жахливий, що ми, згідно з загальною думкою, маємо право встановлювати баланс по-іншому. І через це не треба вважати несправедливим те, що ми піддаємо підозрюваних у тероризмі більш високому ризику несправедливого осудження.

Судячи з дій деяких урядів після подій 11 вересня, вони, мабуть, прийняли цей висновок. Вони передбачають, що загрози міжнародного тероризму припускають знижений стандарт захисту для всіх, кого можна запідозрити у зв’язку з терористами.

Але використання метафор про «компроміс» і «баланс» вводить в оману, оскільки це свідчить, що «ми» справді вільні вирішувати, яку «суміш» безпеки та особистої свободи ми бажаємо. Якби це справді був наш вибір, його було б легко зробити. Зрештою, будь-яке урядове рішення торкнеться тільки незначної кількості громадян своєї країни: практично нікого з нас не затримуватимуть на невизначений час за незначне правопорушення, наші житла не обшукуватимуть без нашого відома, і ми навряд чи виявимося перед військовим трибуналом.

Проблеми, які дійсно стоять перед нами, зовсім інші, і тому метафори про баланс їх маскують. Наше завдання полягає не в тому, щоб вирішити, де наші інтереси є «на балансі», але визначити, чого вимагає сама справедливість, навіть якщо зачіпатимуться наші інтереси. Ми не можемо відповісти на це запитання, порівнюючи витрати та вигоди, які зазнала чи отримала будь-яка людина або група.

Також ми не можемо відповісти на це, створюючи змінну шкалу, що показує, як індивідуальні права засуджених злочинців послабляються пропорційно небезпеці, яку створюють злочини, у здійсненні яких вони обвинувачуються. Потрібно визнати, що права, які ми традиційно визнаємо, насправді певним чином шкодять нашій безпеці. Зрештою, наші суспільства були б «безпечнішими», якби поліції дозволили саджати до в’язниць тих людей, які, на їхню думку, можуть у майбутньому здійснити злочин.

Але системи кримінального права у демократичних країнах не з’являлися в ході розрахунків про те, яку ступінь ризику ми готові прийняти заради надання захисту проти несправедливого осудження якому-небудь певному класу обвинувачених злочинців. Наприклад, підозрюваним у вбивстві ми надаємо не менше захисту, ніж тим, кого звинувачують, скажімо, у крадіжці автомобілів.

Щоразу коли ми відмовляємо у правах одному класу підозрюваних, тих правах, дотримання яких ми вважаємо важливим для інших, ми діємо несправедливо, особливо коли цей клас є політично вразливим (як, наприклад, піддані іншої держави), або якщо їх виділяють за расовими, релігійними чи етнічними ознаками. Безглуздо стверджувати, що люди, яких обвинувачують у більш серйозних злочинах, мають право на менший захист. Якщо вони невинні, то несправедливість осудження така ж велика, як несправедливість щодо тих, кого несправедливо засудили за менш серйозний злочин.

Тому ми повинні відкинути аргументи на користь балансу як заплутані та неправильні.

Аль-Каїда, згідно з останніми підрахунками, вбила 11 вересня приблизно 3000 чоловік. Якщо вона чи будь-яка інша терористична організація отримають доступ до ядерної, хімічної або біологічної зброї, то загроза стане по-справжньому апокаліпсичною. І це виправдає незвичайні й несправедливі заходи у тому випадку, коли уряди вирішать, що деякі несправедливі дії значно знизять ризик того, що відбудеться катастрофа. І навіть тоді дуже важливо допустити тільки незначне урізування традиційних прав у випадку гострої необхідності та вжити заходів щодо пом’якшення несправедливості настільки, наскільки це дозволяє безпека.

Америка не проходить цей тест за декількома аспектами. У її політиці подається дуже широке визначення тих, iз ким можна поводитися несправедливо. Наприклад, 15 вересня було арештовано мусульманина, який приїхав до Америки та просидів в ізоляторі суворого режиму вісім тижнів. Мабуть, його арештували за те, що на голові його дружини був арабський головний убір, що він та його дружина говорили чужою мовою — французькою — і тому, що вони несли ножі для різання картону, які вони обидва використовували у своїй роботі.

Більш того, нові, вжиті в Америці заходи, спрямовані проти тероризму, передбачають, що прийняття рішення повинно здійснюватися деякою посадовою особою одноосібно — президентом, міністром юстиції чи ким-небудь іншим, посадовою особою, яка підкоряється президенту. Буде більш справедливо вимагати незалежної судової перевірки; наприклад, жодного підозрюваного не можуть затримати на тривалий час без судового розгляду, якщо тільки уряд не переконав суддю — за необхідності на закритому слуханні, — що у випадку його звільнення створиться реальна загроза безпеці.

Американський уряд зайшов дуже далеко у своєму витісненні конституційних і юридичних прав. Якщо відбудеться більше жахливих терористичних нападів, то й у інших урядів з’явиться спокуса вступити на цей небезпечний шлях. Це природно, що люди бояться терористів-самовбивць. Але ці «вороги» сподіваються використати терор для руйнування цінностей, які вони ненавидять, а ми плекаємо. І ми повинні робити все можливе для того, щоб захистити ці цінності, навіть коли ми воюємо з тероризмом.

Рональд ДВОРКІН, автор дослідження «Поставимося до прав серйозно», на даний момент професор права у Нью-Йоркському університеті, раніше — Королівський професор юриспруденції в Оксфордському університеті.