Демократію — для всіх!
БІЛЬШОВИЗМ НАВИВОРІТ
«Опозиція» в один голос заявляє: Кучма не хоче демократії! Яке лицемірство! Хіба не є очевидною істина, що одним стрибком перескочити із системи тоталітаризму в демократію (як би це кому не хотілося) не можливо. Суперечності, про які йшлося вище, значною мірою пов’язані насамперед із цією обставиною.
Не думаю, що хтось може заперечити очевидне: попередній період, незважаючи на неоднозначність його оцінок, залишить помітний слід у системному оновленні всіх сфер суспільного життя, в т.ч. його демократизації. Ціною неймовірних зусиль вдалося не лише демонтувати основні підвалини тоталітарної системи, покінчити з однопартійною системою та ідеологічним монополізмом, а й утвердити основні компоненти демократичного устрою: вільні вибори, розподіл між трьома гілками влади, багатопартійність і парламентаризм, ідейний та політичний плюралізм, незалежні засоби масової інформації, регіональне та місцеве самоуправління. Все це не прийшло саме собою. Це добре знають і нинішні «опоненти». Однак все це поки що лише інституційні атрибути демократії, що нагадують скоріше за все пусті та напівпусті посудини, які ще слід наповнити конструктивним змістом.
У зв’язку із цим конче важливо враховувати, що демократичне облаштування суспільства, до якого ми прагнемо, не може зводитися лише до утвердження основних засад представницької демократії елітарного типу, тобто лише до відомих принципів демократії XIX ст. Особливістю сучасної західної моделі демократії є те, що вона органічно поєднується з принципами громадянського суспільства. Саме таке поєднання забезпечує не лише демократизацію системи політичної влади, а й гарантує максимальну реалізацію прав громадян, в тому числі права на приватну власність, соціальні гарантії, захист життя та свободу особистості. Ми зобов’язані враховувати й ментальність наших людей, які на власному досвіді переконалися, що означає на практиці «політична демократія» радянського зразка, її повну дискредитацію та невідповідність принципам свободи та гідності кожної людини. За роки економічної кризи ця невідповідність ще більшою мірою поглибилася. Цього не можна не враховувати.
У зв’язку із цим проблема демократизації нашого суспільства не може обмежуватися лише електоральними засадами, зводитися лише до проблеми влади. Механічне обмеження демократії лише такими підходами пересічний громадянин сприймає як новий курс «більшовизму навиворіт». Посилення політичної апатії та зневіра до здійснюваних перетворень пояснюється, на мою думку, саме цією обставиною. Із цього слід робити — висновки. Нам необхідна не формальна демократія , не демократія напоказ чи демократія лише для вузького кола людей, а реальна демократична система, розвиток якої можливий лише на еволюційній основі. Для цього потрібен час — а головне — об’єктивні передумови.
ДЕМОКРАТІЯ І ЕКОНОМІКА
Ситуація, яка склалася в державі, ще раз переконує в особливій значущості економічних передумов демократизації суспільства.
Навряд чи слід забувати, що процес утвердження сучасної європейської демократії мав тривалу — більш як двохсотрічну історію, що ніде, навіть у найбільш благополучних країнах, він не проходив прямолінійно, що скрізь мали місце кризи та «відкати», і, нарешті, що цей процес набув сталих та незворотніх ознак лише після того, як сформувався найширший прошарок середнього класу — основного соціального носія демократизації всіх сфер суспільного життя, гаранта політичної стабільності. Не випадковим є й те, що Л.Ерхард — батько економічних реформ у повоєнній Західній Німеччині — поєднував процес демократизації з реалізацією на ділі принципу «достаток для всіх». Саме цей принцип був визначальним в утвердженні соціально-ринкової економіки, яка стала основною передумовою демократизації німецького суспільства. «Загальним зростанням добробуту, —наголошував Л.Ерхард ще у 1957 р., — економічна політика робить цінний внесок у демократизацію Західної Німеччини».
Показовим є й те, що одним із ключових інструментів демократизації суспільства в Західній Німеччині стала глибока плюралізація приватної власності, демократизація виробничої сфери, зокрема система участі трудових колективів у корпоративному управлінні підприємств, а також реалізація впродовж 60—70-х років програми «народна акція» — створення економічних передумов диверсифікації акціонерного капіталу й зміцнення на цій основі позицій середнього класу. Нині у країнах Заходу кожен третій дорослий мешканець є акціонером. Як зазначав «Есоnomist» (23 жовтня 2000 р.), на початку XXI ст. половина американських родин є власниками акцій, тоді як у середині 80-х їх було 25%, а у 50-ті роки — всього 5%.
Звісно, що нами з об’єктивних причин зроблено лише перші кроки у формуванні відповідних економічних передумов демократизації суспільства. У нас нині акціями та земельними паями володіють 15 млн. громадян. Але потрібний час, щоб зазначений інститут власності почав працювати. В умовах економічної кризи забезпечити це було неможливо. У зв’язку з цим політична громадськість та суспільство загалом має виявляти значно більшу виваженість та реалізм у всьому тому, що стосується демократизації суспільства. Маємо гіркий досвід в економіці, коли прагнення штучної імплементації тих чи інших форм ринкової інфраструктури оберталося для нас негативним результатом. Це ж стосується й механічного копіювання західного законодавства, яке, не маючи на терені нашої економіки відповідного об’єктивного підгрунтя, виявилося деструктивним. Демократизація — дуже тонкий процес; він може стати конструктивним лише у випадку, коли для цього сформовано міцний фундамент. Історією доведено, що демократія утверджується в суспільстві лише тоді, коли вона виростає з його глибинних основ, із економічних та соціальних передумов, із демократичних традицій народу, світосприйняття та ментальності громадян. Наївно думати, що ми можемо у цьому бути виключенням.
Ось один із доказів на користь відміченого. У 1991 р. опубліковано книгу відомого американського вченого, директора Інституту стратегічних досліджень Гарвардського університету С.Хантінгтона, яка має назву «Третя хвиля демократизації в кінці двадцятого століття». Конче значущим у цій книзі, на мою думку, є те, що автор пов’язує етапність демократичного процесу, його поглиблення з економічним розвитком, зростанням багатства нації, добробуту людей. За його даними, у 1989 р. із 24 країн із рівнем доходів на душу населення понад 6 тис.дол. лише 3 країни не мали демократичних режимів. На противагу цьому із 42 найбільш бідних країн лише 2 мали демократичний устрій; із 53 країн із середнім рівнем доходів 23 — мали демократичні режими, 25 — тоталітарні, 5 — знаходилися на стадії трансформації до демократичного устрою.
Не хотів би робити із цього упереджених висновків, однак для роздумів читача назву лише такі цифри: у 2000 р. середньосвітовий рівень ВВП на душу населення складав майже 6 тис.дол., а у нас — трохи більше 650 дол. Ми зобов’язані враховувати цю істину. Ще раз наголошую: нам потрібно зрозуміти, що демократія, як зазначав французький соціолог Ален Турен, це не тільки політична система й справедливі вибори, це, насамперед, реальне визволення людського суб’єкту. На відміну від демократії XIX ст. й першої половини XX ст. нині у зазначеному дуалістичному сплетінні понять, зазначав відомий вчений, остання складова є визначальною. Сучасна європейська модель демократії побудована саме на такій основі. За висловом Нобелівського лауреата Ф.Хайєка, демократія розбудована на злагоді в суспільстві економічно вільних людей. Я б дуже хотів, щоб саме ці ідеї стали домінуючими у наших діях, щоб ми прагнули насамперед до утвердження дієвих економічних, соціальних та політичних передумов реальної, а не показної демократизації суспільства, вирішення всього комплексу проблем, що має на ділі забезпечити вільний розвиток та свободу особистості. Всі інші дії для мене, як і для моїх колег, з якими я працюю, лишаються просто незрозумілими. Спокуса вирішити зазначені проблеми методом «червоногвардійської» атаки може лише нашкодити. Тут більше політичного авантюризму, ніж здорового глузду.
ДЕМОКРАТІЯ І ПАРЛАМЕНТАРИЗМ
Проблеми утвердження в Україні демократії — це, зрозуміло, і чисельні проблеми утвердження парламентаризму. Як на мене, то на якомусь етапі наш парламент зупинився у своєму розвитку. Можливо, не зовсім коректно звинувачувати у цьому депутатів, адже ми лише опановуємо культуру парламентаризму, яка знову ж таки формувалася на Заході впродовж не одного століття, опираючись на притаманні кожній державі глибинні історичні традиції свого народу. І річ тут не лише в тому, що нинішній парламент (попри всі декларації) може виявитися найменш результативним у законотворчому процесі, тобто у тій сфері діяльності, яка є для нього визначальною. Мене непокоїть інше. Все йде до того, що наш парламент, де щодня так багато говориться про демократизацію, стане унікальним у протилежному — в опозиції народних обранців до свого народу, який є основним носієм демократії. Маю на увазі проблему імплементації результатів всенародного референдуму. Це також проблема взаємин «демократії для обраних» та «демократії для всіх». Мене дуже непокоїть те, що нині ця проблема штучно відкинута назад. Можливо у цьому і є головний сенс того, що тепер відбувається?
Не могла, за моїми глибокими переконаннями, стати кроком вперед у поглибленні вітчизняного парламентаризму, а відтак і демократизації суспільства і штучна «більшовизація» парламенту, що відбулася на початку минулого року. Я значно обережніше оцінював би цю ситуацію, якби на другий день після свого утвердження більшість запропонувала толерантний механізм реалізації повноважень своїх колег, що складають меншість у парламентські залі, коли б за власною ініціативою тієї ж більшості відразу був би прийнятий закон про парламентську меншість та її права. Цього, на жаль, не сталося.
Уже сам цей факт засвідчує те, що ми поки що до кінця не усвідомили очевидне — демократія за своєю суттю — це не безконфліктний режим. Знову ж таки спробую послатися на авторитети. Як пише французький філософ Поль Рікер, демократія представляє собою органічне «поєднання консенсусу з конфліктом». Ми ж весь час свідомо, чи ні прагнемо до «приглаженої демократії». Між тим, ознакою демократії є те, що вона представляє політичну систему, у якій конфлікти мають відкритий характер й узгоджуються шляхом переговорів. Зовсім усунути конфлікти між різними соціальними верствами населення, між поколіннями, культурними вподобаннями людей, їх морально-етичними поглядами та між релігійними переконаннями — це химерна ідея. У суспільстві, яке дедалі ускладнюється (а це об’єктивна закономірність суспільного розвитку), конфлікти не зменшуються кількісно й не пом’якшуються якісно, а, навпаки, множаться і поглиблюються. Головне полягає у тому, що вони виражаються публічно й що існують правила їх подолання. Саме в цьому плані конфлікт тісно пов’язується з консенсусом, оскільки консенсус робить можливими переговори. Звісно, що ми поки що не змогли піднятися до саме такого розуміння й цього принципу демократії — органічного поєднання консенсусу з конфліктом.
Однак маємо і в цьому бути реалістами. Партіям та рухам, що формують наш парламент, дуже тяжко, а точніше неможливо домовитися відносно основних принципів державотворення, досягти у цих питаннях ідеологічної згоди. Та я і не ставлю так питання. У моєму розумінні, культура парламентаризму полягає в іншому — у здатності відповідних суб’єктів домовитися стосовно засобів реалізації власних ідеологічних устремлінь, у визнанні загальних норм та правил демократичної поведінки та їх неухильному дотриманні. Узгодженість позицій має стосуватися не цілей політичної боротьби, а її засобів. Глибоко переконаний і в тому, що парламент у принципі не можна ділити, як це у нас практикується, на «демократів» і «недемократів». Це означає ставити якусь ідеологію попереду. Це знову ж таки «більшовизм навиворіт», більшовизм, який ми вже «проходили». Ніяка ідеологія, навіть та, що перемогла на виборах, не може стати законом для всіх. Це входить в колізію із свободою особистості, заперечує можливості її реалізації. У розвитку вітчизняного парламентаризму ми поки що далекі до втілення саме таких принципів демократизму.
ДІЄЗДАТНА ДЕРЖАВА ЯК СУБ’ЄКТ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ
Важливо, нарешті, зрозуміти й те, що демократія не може виникнути з анархії. Головним суб’єктом її утвердження може бути лише сильна дієздатна держава . Розбудова основних інститутів демократії та громадянського суспільства — це в умовах перехідного періоду визначальна функція держави. Ми й тут ще не піднялися до саме такого розуміння поставленої проблеми. Як добре відомо, наші дії вже на старті реформ зосереджувалися не на вирішенні складного комплексу проблем, пов’язаних із створенням об’єктивних передумов перетворенням адміністративно-командної держави у правову, демократичну, а насамперед на послабленні, а у деяких аспектах і на повному демонтажі державних інституцій загалом. Робилося це, здебільшого, як я вже не раз писав про це, насліп, без будь-якого осмислення логіки та послідовності дій. Ми істотно послабили державу, зробили її у багатьох аспектах недієздатною, відкрили на цій основі простір до анархії й на фундаменті останньої прагнемо відтворити будівлю сучасної демократичної системи європейського зразка. Однак реалізувати подібні завдання ще нікому не вдавалося.
Саме у зв’язку з цим і постає проблема невідкладного внесення відповідно з результатами всенародного референдуму принципових змін до Конституції, змін, без яких швидке відновлення дієздатності держави залишатиметься й далі проблематичним. Потрібен, як я це розумію, дієздатний суб’єкт реальної демократизації суспільного процесу. Без цього, яку б нову модель «прискореної демократизації» нам не запропонували (доморощені модельєри, чи зовнішні «заступники») вона лишатиметься неефективною. У цьому контексті потрібно знову ж таки не кривити душею, а чітко сказати людям, що йдеться не лише про скасування недоторканості народних обранців за скоєні злочини, не лише про двопалатний парламент і можливість його дострокового розпуску, а насамперед про зміцнення президентської влади, утвердження ефективних атрибутів президентсько-парламентської республіки. Саме завдяки подібним конституційним змінам у 1958 р. Франція змогла не лише подолати політичний та економічний хаос, а й утвердити себе як країну з найвищими стандартами європейської демократії.
Порушую цю проблему не у зв’язку з останніми подіями. Сподіваюся, що читачеві відомо, що я виступав (в т.ч. й в пресі) за утвердження інституційних структур президентсько-парламентської республіки ще у 1995—1996 рр., будучи членом Конституційної комісії. Всі ці роки, в т.ч. й події останнього часу, переконують мене у тому, що в умовах перехідного суспільства лише така форма державного устрою в Україні здатна забезпечити економічний розвиток та реальний поступ до повнокровної демократичної системи.
На думку Ф.Хайєка, процес розбудови демократичної системи, як і дієздатної держави, може бути прирівнений до праці того, хто настроює піаніно. У зв’язку з цим очевидним є те, що за допомогою булижника вирішити це завдання не можливо. Ті, хто «дурманить» молодь, виводячи її на «штурм» законної влади, без усякого сумніву, переслідує зовсім інші цілі. Давайте будемо й у цьому відвертими...
