Країна, з якої не виїздив Ревiзор

Але не поспішайте знову звинувачувати «тупуватий» народ у недалекоглядності, в антинаціональності й у горезвісному консерватизмі. По- перше, він складається з величезної частини немолодих людей, у яких минулого більше ніж сьогодення, й їм жити необхідно зараз. Ну не будуть вони міняти усталене напівзараз на краще ніколи, що ніяк не настає, з якої б сторони держави воно не виходило.

По-друге (й сьогодні, саме, це головне!), держава сама зробила все, щоб кожна людина не вірила, що на нас чекає краще майбутнє. Саме «наукове» слово, що сказав державний діяч про нашу перспективу, звучить так: я вірю в світле майбутнє України. Наслідок цих особових «вір» руйнівний. За визнанням будь-якого державного діяча життєстверджувати особисті обіцянки їм заважають політичні опоненти. Насправді ж саме ці діячі більше за все заважають народу самому забезпечити своє життя. Бо сенс громадянськості самих діячів умертвлений СНIДом політичної виборності й розбещеністю особистого кар'єризму. А люди перестають чути не через глухість або тупість, а тому, що з ними перестали говорити чесно. Пам'ятаєте Шукшинське правило: «Моральність — це правда». Аморальність наших діячів, усіх без винятку, перетворила народ на електорат, а людей на «голоси». Вищі ж добродії влади стали королями, весь одяг яких складається з голих справ і газетної продажності.

...І все-таки про рідне для всіх нас (поки ще средньоосвічених!) минуле. Пам'ятаєте про один типовий заключний пункт плану майже всіх шкільних творів: про зв'язок із сучасністю твору, героя чи автора. Як натужно ми били себе в груди Павками Корчагіними, молодогвардійцями й тому подібними, або клеймили «прозасідавшихся», міщан, Ларр тощо. Приклади я просто боюся наводити. В будь-якому випадку, їхнє коло буде жахливо вузьке, а імена відірвані від бажаних народу. Але ось є, є та загадкова постать нашого сучасника, який розповів, ні — передбачив, хто ми й що ми, а тому — що з нами відбувається. В Києві він сумно уставив свій казановський ніс у бік широкого Дніпра й не хоче сміятися вже навіть крізь сльози. Він «український мозоль» у російському питанні й російський голос у творі на українську тему. «Таємничий Карло», як величали його ніжинські одногалушники, чистий українород у російській державності визначив особливість нашого мислення як малоросійську. Він став російським класиком, щоб, описавши українське життя, розповісти про це. Й кому тепер дорікати, адже навіть свої національні вибори ми розіграли за російськими картами. А коли так, то жити нам за законами губернського міста з гоголівського «Ревізора». Адже в чому наша суть? На відміну від богообраного народу Ізраїлю й християн Старого та Нового Світу, третьоримлян-росіян ми йдемо не шляхом очікування Месії (ідеї втілення справедливості!), а — привиду Покарання. Привид Покарання, який бродить Україною, викликаний економічними законами держави, що штовхають на злочинне життя всіх його підлеглих. Роль Вічного Ревізора (аналогічно з вічним Жидом) грає уряд зі своїми опричниками — податковою службою страхання. Від такого життя найзаповітніші бажання наших людей регулярно-презервативні: унебезпечитися від агресивного сексу з інкогніто всюдисущим Ревізором.

Особливо здорово розігріла ці пристрасті передвиборна кампанія, в якій стовідсотковою хлестаковщиною виглядали передвиборні промови претендентів, які несли ту маячню-обман, яку ми самі хотіли почути від них як ніби правду. Хто яку маячню хотів вибрати, той того й слухав, роззявивши кишеню. Й усі чудово знали, що ця маячня неможлива, але коли її говорить «умовний» президент (кожний же запевняв, що саме він переможе!) — то ВОНА (маячня) ніби позбавляється ореолу маячні. Ох, як Гоголь був правий! Ми самі створюємо собі хлестакових — отаких столичних проноз, і щойно дізнавшись хто вони насправді з «прочитаного почмейстером листа» (телепередачі, газети, радіо), чесно зневажаємо їх. Ми бажаємо чути про своїх хлестакових дріб'язкове й вульгарне.

Самі ж наші хлестакови також добрі: вони по-гоголівськи вірять у епатаж тієї ролі, на яку вони по-жаб'ячи надулися.

Й усе-таки Гоголю-митцю було легше. Коли він сам лякався свого провидіння, то сідав у птицю-трійку «долженствуючої» держави й мчав у «прекрасне далеко». Нам же важче уявити, куди нас витягне гніда трійка масті «демократичний лебідь, комуністичний рак і національна щука». Й ми впрягаємося в злочинне сьогодення, або ж тонемо в рожево розфарбованому болоті минулого, з якого й почали цю розмову.