Світлана БАРАБАШ: Коли я була в тому селі, звідки вiн родом, я чула від людей, що знають його: «Золотого кореня чоловік, хорошого роду»

— Світлано Георгіївно, що ж спонукало жінок зібратися і «податися в політику»?

— Просто, зібравши спершу небагатьох, потім більше і так далі, ми вирішили, що ситуація справді катастрофічна й необхідно щось робити. Гадаю, наші жінки дотримуються позиції Лесі Українки, яка казала, що хтось лякається, хтось ховається, хтось стомлюється — і тоді треба тим, хто не злякався й не стомився, брати на себе «багаж» інших. У кризовій ситуації саме жінка особливо гостро відчуває небезпеку. Я говорила у своєму виступі про небезпеку середньовіччя. Воно не загрожує нам — ми вже живемо в ньому, і одна з ознак цього — те, що жінка стає товаром. Особисто моя думка — я як педагог дуже страждаю від того, що мої випускники — випускники університету — торгують на базарах. Вони стали «човниками», і вони ховають від мене очі при зустрічі. Це трагедія. У сфері освіти, охорони здоров'я в нас працюють переважно жінки. Вони все це бачать. А коли жінка відчуває загрозу суспільству одночасно моральну, інтелектуальну, фізичну, вона справді діє рефлекторно. Не буду багато говорити про менталітет української жінки — це зрозуміло. Вона завжди ставала поруч із чоловіком, не йшла услід, а ставала поруч. І в нинішньому хаосі, у цій чоловічій безпорадності (я маю на увазі чоловіків, що керують державою), ми відчуваємо потребу в нашій участі. У переломний момент жінка відчуває, що повинна допомогти мудрим, талановитим чоловікам, сильним особистостям. Знаєте, є газети, де поруч з політичною аналітикою вміщують рецепти, як готувати пиріжки чи капусняк. Я завжди дивуюся цій Україні, яка цікавиться лише рецептом капусняку, хоча готувати його вміє вже тисячу років. І я боюся «шароварництва», коли в еталон національної гідності підноситься лише емблематика, хоча сама — українка «до самих кісток». У нас немає істерії. У нас є почуття власної гідності, ображеної гідності, яку треба захищати. Нам просто необхідно було зібратися.

— А чому саме Євген Марчук, саме ті ідеї, які він відстоює?

— Бо треба захищатися від неправедної сили. Ну на що схожа вся ця агітація за «нині чинного»? І що це таке, коли студенти у трьох різних містах ставлять Євгенові Марчуку одні й ті ж запитання з папірця з однаковими двокрапками й тире?! Це значить, що було заздалегідь роздано кліше. Це глибоко аморально, і як я можу потім сподіватися, що з цієї молоді виростуть порядні громадяни?

Ідеї соціал-демократії, які сповідує цей кандидат, мають глибоке коріння в Україні. На жаль, протягом сторіччя вони так і не були реалізовані на нашій землі, бо завжди потрапляли лише на «прапори» різних досить далеких від демократії сил, а впроваджувати їх у життя ніхто не збирався. Нам імпонує гуманістична позиція соціал-демократів, погляди яких поділяє Євген Кирилович, позиція, що ставить у центрі всього людину. Навіть недоброзичливці знають Марчука як людину, що не кидається гаслами. Ми знаємо, що він зможе забезпечити виконання тих ідей, які сповідує.

Крім того, є така річ, як харизма. Ця людина змушує відчувати в собі особистість. Коли я була в тому селі, звідки він родом, я чула людей, що знали його і малим, і вже дорослою людиною. Вони казали: «Золотого кореня чоловік, хорошого роду». Де ми сьогодні говоримо, що ми «хорошого роду»? І це людина, що зробила себе сама, і вона здатна повернути почуття гідності людям, що працюватимуть поруч.

Біля Верховної Ради я бачила чергу людей до Марчука. Він усім казав: «Я прийму Вас і до, і після дванадцятої години». Цього не можна забути. Він вміє бути доступним, одночасно будучи високим, і «підіймати планку», не скочуючись до хизування. Ліна Костенко сказала в одній зі своїх промов: хто придумав, що наш народ стоїть на колінах? Я належу до іншої нації — нещасної, але вона заслуговує на повагу й любов. З цим перегукуються слова Марчука про наш «бідний, але такий милосердний народ». Нарешті, мені особисто Марчук імпонує як людина, що добре знає всі проблеми моєї галузі (Євген Марчук має першу освіту і досвід роботи вчителя-мовника. —Авт. ).

— Якщо ми вже згадали про досвід роботи Євгена Кириловича, то хотілося б поставити Вам таке запитання: як Ви ставитеся до «кадебіста» Марчука, до спроб дискредитувати його у зв'язку з колишньою приналежністю до цієї служби?

— Якби я не була філологом, що знає історію та долю діячів вітчизняної літератури, може, я й сумнівалася б у його щирості. Але ж мені відомо про його роль у долі Ліни Костенко, Ірини Ратушної. Я знаю, з якою повагою ставиться до Марчука дуже мною шанований політв'язень радянського режиму Левко Лук'яненко, і знаю не лише з промов, а й з приватних бесід. Я була дуже здивована, коли один мій давній знайомий, теж колишній дисидент, а нині — депутат Верховної Ради, член однієї з партій правого крила, почав агітувати проти Марчука. Коли я була ще студенткою Львівського університету, ми з цією людиною якось стояли між університетським корпусом та будівлею львівського КДБ (мені тоді саме давали рекомендацію в комуністичну партію, куди я, на щастя, так і не вступила), і мій знайомий здивував мене фразою: «Світлано, йди у партію, там теж мають бути порядні люди, що мислять як українці — як і в цьому будинку (КДБ. — Авт. )». Я поважаю цю людину й не хотіла б називати прізвищ, але обов'язково нагадаю їй цей випадок при зустрічі.

Для нас Марчук — це перш за все людина освічена й розважлива, сильна особистість, здатна прийняти необхідне рішення й втілити його у життя. Саме така людина потрібна нині всім нам.