Iдоли й діви Олександра Рідного

А починав він колись готично суворо: грубуваті розфарбовані дерев'яні рельєфи, Христос, Богоматір, Таємна Вечеря (де один із апостолів лагідно торсає кошеня!). У тих ранніх роботах виразно прочитувалися традиції народного різьблення — предмет спокуси багатьох скульпторів, що здебільшого своїй не відважуються наслідувати їх у своїй творчості. Рідний — відважився, але про це свідчать нині тільки репродукції. Так само, як і про його напіванонімні (із С. Дзюбою, Р. Кухарем, В. Полоником і О. Сухолітом) скульптурні акції на зразок «Ієрархії простору» (1992), у якій, на думку нашого провідного дослідника пластики Л. Лисенка, персоніфікувалися перші дні творення: від саду вайлуватих валунів до стрімкого злету вертикалей. На жаль, у «просторі думки» України ці блискучі досліди не були артикульовані. Наших майстрів (серед них і культового — заслужено! — Олександра Сухоліта) хоч і «шанують», але не «читають». Ба, більше, «читають» тим менше, чим більше «шанують».

Ще вчора камінь Рідного був по-каріатидному впертий і непохитний. Сьогодні — «бронзи дзвін», і каріатиді велено робити «місток». Ідолів поступово змінюють граційні діви. Вони танцюють. Здається, менует. Та й уцілілі ріднівські ідоли — манірні й єлейні.

Раніше творчі знахідки Олександра Рідного мали вагому безумовність, коли їх «покривала» важкорозчленованість каменю. Мовчання їх «вигороджувало». «Заговоривши» (зрозуміло, це метафора), вони стали вразливими. Багатство культурних асоціацій, що ринуло раптово, — звичайно, з виходом на свідомість середньокультурного глядача, а не стосовно Абсолюту, котрий не терпить реплік і «розмов у строю», нерідко виявляється «ведмежою послугою». Митцю воно обіцяє напад несмаку. Але в Рідного він усе-таки, на щастя, випадковий (грудастий бовван), а у випадковості своїй — розкішний. «Гра в бісер» приречена на успіх, «... якщо тільки ставки не по-купецькому скромні й немає бажання за один раз зірвати весь банк. Але — лише помедитувати, граючись».

Два наскрізні мотиви, неможливі декілька років тому, оживляють сьогоднішні роботи скульптора, дві версії мінливості: рослинне стебло й електрична лампочка. Колись його витворам не була потрібна така хитка опора, але сьогодні зі стебла проростає квазісхідне божество; на стебло спирається довготелесий дивак у пальті й капелюсі. Лампочка, напевно, знак профанічного, але цілком доступного світла (синиця в руках...). Нерідко вона сама народжується в стеблі, імітуючи бутон, або тьмяно осяває серію з чотирьох рельєфів. Усі чотири в експозиції галереї «Ательє Карася» мали таблички. Третій, зокрема, йменувався «Зона небезпеки, стій!». І чи треба дивуватися, коли через кілька днів після вернісажу, прийшовши в «Ательє Карася», я виявив, що один із рельєфів зник. Очевидно, ним спокусився хтось із відвідувачів, якому було «все до лампочки»... Мінливості часом торжествують всупереч нашим прогнозам.

№191 07.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»