Оздоровчі препарати не спрацювали

Заголовна теза статті полягає от у чому: «... початок діючій моделі макроекономічної політики було покладено ще в жовтні 1994 р., коли економіка перебувала під впливом рекордної за світовими стандартами гіперінфляції попереднього року (10256%)... Ставка робилася на те, що для входження економіки в режим стабілізації й зростання досить буде забезпечити 2-2,5% середньомісячної інфляції».

Звернемо увагу на очевидні нісенітниці, котрі випливають із процитованого уривка. Якщо так званий курс президентських реформ був оприлюднений наприкінці 1994 року, то до чого тут гіперінфляція 1993 року? Адже 1994 року інфляція скоротилася в 20 разів і становила 500%. Причому скоротилася мимовільно, тобто внаслідок того, що внутрішні ціни, з одного боку, в основному вирівнялися з цінами зовнішнього ринку і, з іншого вперлися в обмежений платоспроможний попит споживача.

Як визнає сам Гальчинський, ще 1996 року виявилася «неспроможність механізму «низька інфляція — зростання виробництва». Чому ж президентське оточення наполягало й наполягає на необхідності доведення інфляції практично до нульової позначки? Це тим більше дивно, що багато які країни з перехідною економікою долали виробничу кризу при річній інфляції 30–40%, а неспроможність процитованої тези виявилася в нас не 1996 року, а значно раніше. Звернімося до офіційних даних про динаміку інфляції та виробництва товарів народного споживання на 1993–1997 рр. (див. табл.).

Радник Президента визнає, що «.. невідкладним є питання істотного підвищення рівня монетизації економіки... Тому можливості відчутного зростання монетизації економіки без інфляційного ефекту дуже широкі». У перекладі загальноприйнятою мовою це означає, що в країні створена величезна диспропорція між грошовою та товарною масою, що знаходяться в економічному обороті. Для їх збалансування необхідно істотно збільшити грошову масу, що не створює якої-небудь загрози нового сплеску інфляції.

Здавалося б, услід за цим повинні йти практичні висновки, зокрема, про збільшення грошової маси в обігові до розмірів, що вироблені світовою практикою. Тим часом Гальчинський переводить розмову про джерела фінансової кризи в абсолютно інше русло.

Ось цитата з цього приводу: «Дефіцит бюджету досяг 1997 року критичної величини — 6-7% від ВВП. Власне, різке загострення фінансової кризи... пов’язано значною мірою з цією причиною». Так одним розчерком пера все ставиться з ніг на голову: дефіцит бюджету як одна зі складових частин системної фінансової кризи перетворюється на одну з істотних її причин. Виходить, досить привести дефіцит бюджету в норму і з фінансовою кризою буде покінчено?

Відповідно до цієї логіки Гальчинський бачить вихід із фінансової кризи в тому, щоб і без того мізерну видаткову частину бюджету привести у відповідність зі ще мізернішою прибутковою частиною. Альтернативи ж даному підходові — розширенню прибуткової частини бюджету — неначе й не існує.

Але дивує не так маніпулювання об’єктивними причинно-наслідковими зв’язками, як концентрація уваги на третьорядних проблемах. Скажімо, фінансова криза пов’язується з дефіцитом бюджету, який вимірюється сумою, меншою за 1 млрд. грн., і в той же час замовчується така, наприклад, проблема, як взаємна заборгованість між підприємствами, що перевалила за 100 млрд. грн. (це більше за річний обсяг ВВП) і що є найбільш зловісним наслідком бездумної монетарної політики. Звідси бартеризація товарних відносин, що досягає в деяких галузях до 90% товарообігу, відсутність обігових коштів у виробників, зростання заборгованості у виплаті зарплатні, пенсій та інших соціальних виплат, звуження внутрішнього ринку і багато іншого. Причин усього цього Гальчинський і не намагається дошукуватися.

Обходить мовчанням автор і соціально-ринковий зріз кризи виробництва, що поглиблюється. Мова йде про те, що на цивілізованому ринкові головними суб’єктами виступають три фігури — виробник, споживач і посередник. На нашому ж ринкові пріоритетне становище посів посередник, який при сприянні держави дере три шкури і з виробника, і зі споживача. До того ж корумпована влада послужливо допомагає йому йти в «тінь», не платити податки, вивозити капітали за кордон і навіть відшкодовувати його борги з державної скарбниці. Загалом, ринок по-українськи — це манна небесна для посередника, що жирує на руїнах економіки.

Доки «пінки» з виробництва знімав ненаситний посередник, збитковість у цій сфері прийняла масовий характер. А можновладці реагують на це модною нині приказкою – «це їх проблеми».

Виникає питання: чому радник Президента вважає за краще не помічати те свавілля, що робиться в економіці? Якщо називати речі своїми іменами, доведеться говорити про зміну політики, включаючи й кадрову. Адміністрацію Президента такий поворот подій не влаштовує, тим більше, що існують «стрілочники» в особі Верховної Ради і уряду. Не випадково аналітична дискусія про економічне безладдя в країні ведеться виключно навколо таких проблем як податкова система і дефіцит бюджету. Чи не тому, що остаточне їх вирішення належить парламентові?

Таким чином, вже давно стало очевидним, що приписані вмираючій виробничій сфері оздоровчі препарати у вигляді монетарної політики, приватизації, лібералізації, реструктуризації виявилися неспроможними. Необхідно міняти курс, поставивши на перший план переорієнтацію інтересів з посередницько-комерційної діяльності на виробничу. Другий момент нового курсу повинен полягати в розчистці перекосів та диспропорцій, що виникли в макроекономічному просторі внаслідок реалізації президентського курсу. Мова йде про усунення дисбалансу між грошовою й товарною масою, що перебувають у обороті, диспаритету цін, грабіжницьких відсоткових ставок за кредит, про розширення неймовірно вузького внутрішнього платоспроможного ринку і под.

Динаміка інфляції та виробництва товарів народного споживання на 1993–1997 рр.

1993 1994 1995 1996 1997Зростання інфляції (разів) 103 5,0 2,8 1,4 1,09Скорочення випуску товарів народного споживання (%) -16 -25 -18 -20 -14