Релігія й суспільство

Як колишньому начальникові генерального штабу збройних сил Німеччини та нинішньому голові Військового комітету НАТО, мені випала честь бути очевидцем багатьох важливих подій, що відбувалися в рамках Альянсу з 1991 року. Після закінчення холодної війни НАТО дійсно зазнало серйозних змін. Разом з тим, я окреслю найголовніші чинники, котрі допоможуть усвідомити, чому стосунки між НАТО й Україною є міцними й дедалі міцнішають.

На початку було б доцільно навести кілька фактів і цифр, що ілюструють масштабність перетворень, яких зазнав Альянс по завершенні холодної війни. З цією метою у Таблиці 1 робиться наголос на скороченні звичайних збройних сил НАТО та зниженні рівнів їхньої готовності. У Таблиці 2 відображено скорочення субстратегічних ядерних сил НАТО. Щодо стратегічних ядерних сил НАТО, помітні зміни відбулись і в цій сфері, проте небажання російської Думи ратифікувати Договір СНО-2 заважає досягнути ще вагоміших результатів.

Таблиця свідчить про солідне скорочення військового потенціалу НАТО, особливо коли врахувати, що більшість членів Альянсу скоротили свої сили до рівнів, значно нижчих від передбачених різними угодами з контролю над озброєннями. Військові, либонь, нададуть ще більшого значення безпрецедентному зниженню рівнів боєготовності сил, що лишилися. Однак ці перетворення проливають світло тільки на одну грань нового Альянсу. Перш ніж вдатися до розгляду інших, я вважаю за доцільне згадати деякі ключові елементи, котрих не торкнулися зміни.

Альянс, націлений на колективну оборону, яка грунтується на статті 51 Статуту ООН, створено згідно з Північноатлантичним договором від 4 квітня 1949 р. Цей договір згуртував незалежні держави, об`єднані спільним інтересом зберегти мир та захистити свою свободу за допомогою політичної солідарності та військових засобів, достатніх для стримування, а в разі потреби - й відсічі агресії, спрямованої проти них у будь-якій формі. З огляду на те, що кожне рішення в рамках НАТО ухвалюється шляхом консенсусу, а конституції окремих держав-членів забороняють розв`язувати агресивні війни, НАТО лишається оборонним союзом. Він ніколи не дозволить собі здійснити напад. Спираючись на спільні цінності демократії, прав людини й влади закону, Альянс - від моменту свого заснування - працював над утвердженням справедливого й тривалого мирного устрою в євроатлантичному регіоні. Отже, головна його мета є й буде не менш твердою й важливою, ніж у минулому.

Проте після закінчення холодної війни НАТО зазнало трансформації. Своєю новою орієнтацією воно завдячує, передусім, змінам у стратегічному середовищі та новим завданням, окресленим на Брюссельській зустрічі у верхах 1994 р. та уточненим у червні 1996 р. Йдеться про управління кризовими ситуаціями, оцінку можливостей та прогнозування стабільного розвитку, запобігання розповсюдженню зброї масового знищення. Ці нові завдання розширили стрижневу місію НАТО, пов`язану з колективною обороною, і прискорили процес безперервних змін і реформ, з огляду на які, підкреслю, 1997-й був переломним роком. Щодо, наприклад, внутрішньої реформи НАТО, то Альянс досягнув значних успіхів у реалізації усіх трьох її взаємопов`язаних елементів: нова структура командування, концепція спільних об`єднаних оперативно-тактичних груп і формування особливого характеру європейської безпеки й оборони. Проте я гадаю, що більшість запам`ятає 1997-й як рік історичних звершень у сфері зовнішніх реформ. Рішення щодо запрошення трьох країн до Альянсу, активізації діяльності в рамках програми "Партнерство заради миру" (ПЗМ), підписання Основоположного акта з Росією і Хартії про особливе партнерство з Україною та заснування Групи з питань співробітництва у Середземномор`ї є першорядними подіями.

Ці ініціативи були й залишаються пов`язаними між собою, взаємодоповнюючими заходами, зумовленими новими завданнями, що постали перед НАТО. Згадані заходи не спрямовані проти будь-якої держави. Вони служать лише одній меті - утриманню миру й стабільності на євроатлантичному терені. Я, звичайно, міг би розповісти про всі ці ініціативи, адже кожна з них, в тій чи іншій мірі, становить інтерес для України. Але, зважаючи на вузькі рамки статті, я коротко зупинюся на чотирьох з них, які, на мій погляд, вас найбільше цікавлять. Це розширення НАТО, посилення ПЗМ, взаємини НАТО з Росією і, звичайно, відносини між НАТО й Україною.

Оскільки питання, пов`язані з приєднанням до НАТО нових членів і, зокрема, із запрошенням Чеської Республіки, Угорщини і Польщі, широко висвітлювалися у засобах масової інформації, я не бачу потреби у викладі суті цього процесу. Проте вважаю за доцільне зробити наголос на двох моментах. По-перше, НАТО ще раз підтвердило, що двері лишаються відкритими для інших європейських держав, які прагнуть до членства в Альянсі, за умови, що вони продемонструють здатність і бажання взяти на себе відповідальність і виконати зобов`язання відповідно до Північноатлантичного договору. На мою думку, це надзвичайно важливо, оскільки свідчить про неослабну відданість НАТО ідеї утвердження стійкого середовища миру й безпеки в нерозчленованому євроатлантичному регіоні. По-друге, розширення не спрямоване проти будь-якої держави, в тому числі, звичайно, й Росії. Спираючись на досвід моєї країни, я хотів би підтвердити, що процес розширення посилює безпеку запрошеної держави, а це дозволяє їй витрачати менше дорогоцінних ресурсів на оборону і спрямовувати більше цих дефіцитних коштів у економічну і соціальну сфери. Таким чином, зміцнюються її внутрішня стабільність та демократичні інституції. Звичайно, краще мати за сусіда таку країну, аніж державу з потужнішими збройними силами, яку підточує політична, економічна і соціальна нестабільність.

Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП), створена 1997 року як всеосяжна організація, покликана пожвавити і посилити ПЗМ, надала Альянсові та його партнерам інструмент, що має колосальний потенціал. В рамках РЄАП можна проводити глибокі й значущі дискусії практично з будь-якого питання, пов`язаного з безпекою, окрім колективної оборони, а це зміцнює взаєморозуміння, довіру та співпрацю. Щодо поглиблення програми ПЗМ, то на початку нинішнього року в різних штаб-квартирах Альянсу з`являться Штабні групи ПЗМ. Штабні офіцери НАТО й країн-партнерів пліч-о-пліч працюватимуть "усередині огорожі", домагаючися того, щоб програма ПЗМ стала ще актуальнішою та чіткішою в оперативному плані. Партнери також братимуть повноправну участь у серйозному випробуванні концепції Спільних об`єднаних оперативно-тактичних груп. Тим самим вони закладуть підвалини для поглиблення консультацій та участі в процесі прийняття рішень щодо майбутніх спільних оборонних операцій поза рамками колективної оборони.

Історичному підписанню Основоположного акта між Росією й НАТО 1997 року сприяло щире бажання Альянсу співробітничати з Росією. Воно продемонструвало, що сторони не розглядають одна одну як противників. А засідання Постійної спільної ради засвідчили, що НАТО прагне вивести діалог і взаємодію на новий рівень. Думається, в міру поглиблення взаємної довіри та певності співпраця ставатиме дедалі змістовнішою. Цей процес може бути повільним, але я переконаний, що ми досягнемо нашої мети - зміцнення довіри. Альянс націлений на реальне партнерство, оскільки він має намір утвердити безпеку разом із Росією, а не всупереч їй. Однак не слід думати, що НАТО погодиться з будь-якими рішеннями Росії щодо внутрішніх справ Альянсу.

А тепер я хотів би поговорити про справді кульмінаційний момент 1997 р. Йдеться про підписану НАТО й Україною Хартію, що визнала вирішальне значення незалежної, демократичної і стабільної України для тривалої безпеки у Європі та посилила міцні стосунки між Альянсом і Україною. Про це свідчить і відкриття Центру інформації НАТО в Києві. Але як військовий я смію твердити, що наші зв`язки розквітнули тоді, коли ми разом, спочатку в рамках ІФОР, а потім - СФОР, прагнули утвердити мир і стабільність у зруйнованій війною Боснії-Герцоговині. Ваші піхотний батальйон і авіатранспортний підрозділ вельми гідно несуть службу. Вони роблять неоцінимий внесок у наші спільні зусилля.

Проте наші взаємини не зводяться лише до співпраці на Балканах або діяльності інформаційного центру. Вони охоплюють кілька площин. Це стосується й обопільного усвідомлення вирішального значення України, про яке я вище говорив, і цілого ряду інших сфер, зокрема боротьби зі стихійними лихами, цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій, миротворчих операцій і варіантів розвитку оборонної промисловості. Україна й НАТО провадять плідні дискусії з цих питань. Ми працюємо над досягненням схожих цілей. Це з особливою виразністю проявилося у грудні минулого року, коли я мав честь зустрічатися з начальником генерального штабу збройних сил України генерал-лейтенантом Затинайком на першому засіданні Військового комітету НАТО-Україна на рівні начальників штабів. Наші дискусії були вельми змістовними та продуктивними. Вони провіщають хороше майбутнє.

Узагальнюючи сказане, зазначу, що стратегія Альянсу, його структури та збройні сили вже адаптовані або зараз пристосовуються до виконання нових завдань у сфері безпеки. Достатньо згадати нову структуру командування та її вирішальну роль у підтриманні миру в Боснії. Змінилися стосунки Альянсу зі східними сусідами. Від конфронтації та недовіри сторони перейшли до співпраці та партнерства. Значно поглибилися продуктивні зв`язки з нейтральними державами Європи. Водночас продовжують поліпшуватися відносини НАТО з іншими європейськими інституціями у царині політики й безпеки. А зовсім недавно - стосунки НАТО з Росією та Україною було поставлено на вельми позитивну безприкладну основу. Словом, НАТО стало чинником стабільності далеко поза межами держав-членів Альянсу.

Завершилася холодна війна. НАТО зазнало змін. Саме цей оновлений Альянс щиро простягає тепер руку дружби і партнерства Україні. Мені дуже приємно, що Україна платить взаємністю. Я знаю, що попереду ще багато роботи, а серед населення наших держав у нас чимало критиків, яких, либонь, переслідують привиди холодної війни. Але я певен, що НАТО й Україна разом впораються зі складними завданнями, що чекають на них у майбутньому. Це дуже просто пояснити. Ми прагнемо досягнути однієї мети - подовження справедливого і мирного устрою в євроатлантичному регіоні.

Клаус Науманн народився в травні 1939 року в Мюнхені, відразу після закінчення середньої школи розпочав службу в Бундесвері й присвятив їй усе своє життя. Пройшов шлях від рядового до генерала, протягом чотирьох років був начальником генерального штабу Збройних сил ФРН. Обраний головою Військового комітету НАТО в грудні 1994 року, приступив до виконання обов'язків 14 лютого 1996 року. Автор багатьох публікацій, зокрема книги "Бундесвер у світі, що переживає перехідний період".