Любов ТИХОМИРОВА: Здійснилася моя давня мрія — зіграти «сільський персонаж»

Цього тижня на телеканалі «Інтер» відбулася прем’єра — показ перших двох серій найдорожчого й наймасштабнішого проекту в історії українського телебачення, мелодраматичного серіалу з елементами містики «Зачароване кохання». Виконавиця однієї з провідних ролей — Лізи, в минулому подруги, а тепер суперниці-заздрісниці головної героїні — актриса московського театру «Сатирикон» Любов Тихомирова, поділилася з нами враженнями від зйомок.

— Любове, яким чином вас умовили зіграти в серіалі?

— Не повірите, але здійснилася моя давня мрія — зіграти сільський персонаж. Коли почула, що в Києві знімається серіал, дія якого відбувається в дуже селі, дуже захотілося у нього потрапити, і от... Я впевнена, що в Москві такого проекту не вийшло б! Тут особлива атмосфера, все так зворушливо й душевно.

— Якою, на ваш погляд, є різниця в сільському та міському образі?

— Різниця в тому, що в селі все є більш відкритим, оголеним. У місті люди «придавлені» роботою, атмосферою, ритмом життя, тому іноді немає можливості виявити свої душевні переживання повною мірою. А в селі покохати — це як вдихнути на повні груди або, навпаки, отримати удар по голові, так що іскри з очей. Акторам тільки в радість грати таку глибину почуттів. Якщо ж міських жителів вивезти сюди, на природу, вони через певний час також розкриються.

— Ви схожі зі своєю героїнею? Адже вона «погана дівчинка»...

— Не схожі, але в цьому й привабливість акторської професії: незалежно від того, хто ти, перевтілитися в когось іншого. Мені як характерній актрисі пощастило грати дуже різнопланові ролі — від бомжихи до Клеопатри (сміється), тобто абсолютно несхожі образи.

— Які моменти зйомок особливо запам’яталися?

— О-о, улюблена сцена — коли ми плакали з козами. У мого персонажа, Лізки, у дворі жили коза та два козеняти. До «Зачарованого кохання» я знімалася з собаками, кіньми — прирученими й навченими тваринами, а ці кози, звісно, ніким не були дресировані, їх просто в кадр поставили. Але я не могла собі уявити, що кози — найрозумніші в світі тварини. Як вони мені допомогли! Коли моя героїня за сюжетом страждала, кози ніби відчували її біду: я плачу — підходять, слухають уважно, коли починаю голосніше убиватися — бекають в один голос... Або ще коли я з «чоловіком» лаялася, коза виходила в кадр і утикалася головою мені в бік — це такого гумору сцені додавало, такої природності!