Опускання розуму

Коли старий колега по нещастю порадив мені написати статтю про проблеми і перспективи високих технологій в Україні, я впав у деяку задумливість. Не тому, що тема була важкою, але більше тому, що явно відчував ускладнення в підборі дефініцій, хоч і кажуть, що вже декілька років, як видано словника ненормативної лексики…

Проблеми високих технологій є проблемами і програмування, і дизайну, і багато чого ще, пов'язаного з технікою опосередкованим чином. А безпосереднім чином — того, що пов'язане з розумовою діяльністю. З дієвою розумовою діяльністю, хай пробачать мені мимовільну тавтологію і хай дозволять звести її в дефініцію. Біда в тому, що будь-яка, чуєте? — напевно, будь-яка інтелектуальна праця є найжалюгіднішою і найнешанованішою працею в нашій державі.

Повага держави до того або іншого виду праці визначається не гаслами і не промовами відповідальних та безвідповідальних осіб, але єдино можливим для держави способом: рівнем оподаткування. За яким рівнем знову-таки визначаємо і міру поваги.

Приклад перший. Нинішнього року наш чудовий уряд узяв та й звільнив від ПДВ усіх виробників сільськогосподарської продукції. Те, що це відбулося саме в рік президентських виборів, на яких погоду традиційно роблять сільські округи, що перебувають у феодально-кріпосному стані, а не міста, що зверхньо ставляться до виборів, — звичайно ж, чиста випадковість. Жодних навмисних збігів! Просто глибока повага до «Богоносця, Сіяча та Охоронця з творiв графа Льва Толстого».

А ось днями — взяли та й додали до цього списку і перепродавців нафти та газу… Адже вони так, бідні, напружуються… Ви не бачили, як за тиждень на голому місці виростають цілі контори? Поцікавтеся…

Приклад другий. У грудні минулого року всі особи, яким в Україні забажалося одержати «зелень», були ощасливлені державним рескриптом: один відсоток від суми будь-якої валюти, що купується, підлягає вилученню і перерахунку до Пенсійного фонду України.

У вас, напевно, виникли запитання, так? Наприклад: чому саме до Пенсійного? І чому саме один? А не 0,5 або 2? Або: чому саме до українського Пенсійного фонду? А не до пенсійного фонду Штатів або Великої Британії: міняють же не гривні на гривні?

І ВЗАГАЛІ, НА ЯКІЙ ПІДСТАВІ?

А ні на якій. От підприємства — так ті зобов'язані продати рідній державі половину валютного виторгу за грабіжницьким курсом. А з тієї половини, що залишилася, таким чином купувати за кордоном необхідну для виробництва продукцію, щоб іще до факту проплати вона опинялася якщо не на складах, то на українській митниці. А постачальник же через наївність звик відвантажувати товар лише після одержання грошей, як це заведено в усьому світі. Хто не підприємство, буде довго сміятися, але я не жартую, на жаль…

Мабуть, ви вже починаєте вловлювати закономірність? Ні? Гаразд. Ось іще один приклад, причому з підказкою.

Ви, напевно, знаєте, що для купівлі будь-якої дрібниці за безготівковим (та й переважно за готівку) розрахунком належить оформити штук із п'ять папірців: чек, дві податковi накладні, товарну накладну, доручення… Не треба, однак, думати, що ви можете законно здійснити цей ускладнений до ідіотизму процес, використовуючи бланки, куплені заздалегідь. Тому що папірці в нас живуть своїм життям, яке не підкоряється законам формальної логіки.

Отже, років зо три тому країна взагалі якось обходилася без податкових накладних. Потім вони з'явилися: три повнi аркуші формату А4. Причому на кожному аркуші вгорі були три спеціальні графи, в яких потрібно було проставляти хрестики, позначаючи примірники: повний маразм, тому що кожний примірник однаково візувався оригінальним підписом і печаткою. Цілий рік усі виписували по три примірники накладних: країна перевиконувала план щодо макулатури. А потім знову стало вистачати двох. Однак граф для хрестиків залишалося три: непорядок, помічаєте? Отже, тип бланків знову змінився, і вам доводилося постійно купувати в держави нові. І щоразу доводилося викликати програміста і примушувати його вносити відповідні зміни до бухгалтерської програми…

Ну от, а перед минулим Різдвом бухгалтер знову прийшов із новими бланками. Внизу місце для печатки пересунуто праворуч, а місце для підписів — ліворуч. Угорі посунуто місце для хрестиків. Усе. Змістовних змін жодних.

Однак, панове, це ж механізм! Уся країна кинулася купувати бланки податкових накладних! І знову запрацювали ті друкарні, в яких сидять родичі чиновників, що змінюють бланки! І прийняли нові замовлення! І знову хтось на цьому гарно заробив! А коли всі гарненько запасуться новими бланками, печатка знову переїде направо, а підписи — наліво… І той самий підхід має місце у випадку з новозапровадженими гербовими марками (відмінили вже, знаєте?), і зі знаками дорожнього руху, що регулярно змінюються на протилежні і назад, і з акцизними усiлякими папірцями, і Бог зна ще із чим — та з усім, власне…

Підкреслюю ще раз: цей механізм добре продуманий і налагоджений. Однак його не можна назвати ні «розумним», ні «логічним». Він був би таким, якби давав вам можливість без великих iнвестицiй з-за кордону або з партійних кас заробити стільки, щоб мати хоч би легальну можливість відтворювання виробництва або відтворювання себе.

Проте він не такий. Цей механізм схожий скоріше на механізм із комп'ютерної іграшки «Incredible Machines»: кішка падає на собаку, та з переляку врізається в дерево, з дерева падає груша, що звільняє спуск арбалета, і стріла з арбалета влучає вам якраз… Пробачте, але тема цієї статті — то не комп'ютерна гра.

INCREDIBLE MACHINE

На жаль, механізм державної Incredible Machine створюють ненормальні, які вважають, що курка бізнесу здатна знести яйце тільки раз. До кінця одного, так би мовити, звітно-бухгалтерського періоду. І оскільки решта змушена підкорятися законам, створеним тимчасовиками, то всі в результаті стають параноїками. І всі починають намагатися здерти одне з одного максимальні гроші саме сьогодні, тому що іншого випадку може і не бути. І я їх розумію.

Коли я телефоную дуже офіційному українському дистриб'юторові однієї дуже відомої фірми і питаю, скільки коштуватиме конкретна модель ноутбука, і менеджер дистриб'ютора дуже ввічливо каже, що «2000 умовних одиниць», а я на сайті фірми в Інтернеті бачу рекомендовану роздрібну ціну в 999 — у мене вже не виникає ніякого обурення, бо замість того, щоб крити останніми словами «ситого менеджера», я беру калькулятор і рахую.

От замовлений товар вартістю в 999 у. о. куплено і доставлено на українську митницю. Припустімо, доставка обійшлася в 100 у. о. Отже, 1099. Чудово! Залишилося розмитнити: це в нас дрібниці. Спочатку заплатимо митний збір: 15 — 20 відсотків од ціни товару, але не менше ніж 200 євро. 20 відсотків — це 199,8, а євро після косовських бомбардувань практично дорівнялося до долара, тому з вас візьмуть 200 у. о. — 1299, правильно? (Зазначте, ми користуємося найнижчим відсотком митного збору з можливих: за низку товарів і комлектуючих сфери Hi- tech ставка мита досягає 40%). Тепер платимо 20 відсотків ПДВ (податок на додану вартість). Вибачайте, не від ціни! А від ціни плюс доставка плюс митний збір!

Ні-ні, я не знаю, звідки утворилася «додана вартість» у момент надходження товару на митницю. І чому в цю «додану вартість» повністю включено вартість пересилки і суму мита, також ніхто пояснити не може. З погляду класичної політекономії, яка наївно вважала, що додана вартість є вартість додатково внесеної в кінцевий продукт праці та матеріалів, — ця схема нарахування ПДВ є скоріше діагнозом, аніж механізмом державного цінового регулювання. Якщо, звичайно, не вважати факт запровадження більш ніж 20-відсоткового податку на електроніку, що завозиться, актом непосильної розумової праці. І вже в будь-якому разі ПДВ не може бути накладено на математичну суму власних зборів плюс повна вартість виробу…

Карл Маркс перевертається в труні, але не відволікайтеся: судячи з усього, під терміном «податку на додану вартість» українські чиновники розуміють не податок на додану вартість. А що? Не відомо. Рахуємо. 1558,8. Ще оплата брокеру — просто округлимо суму до 1600.

Ні, ви все ще не можете забрати товар із митниці, бо він не сертифікований УКРСЕПРО. Ні, такий же точно товар уже сто разів проходив через митницю, але на кожну нову партію або зразок треба щоразу одержувати новий сертифікат. Це нічого не означає, що в Україні ніколи не виробляли і не будуть виробляти ноутбуків, а щонайбільше їх складають. Сертифікат про те, що замовлений вами товар не завдасть смертельної шкоди, ви купите в примусовому порядку. Бо в УКРСЕПРО точно знають: головна проблема населення України — підвищена смертність від персональних комп'ютерів, що вибухають у руках…

А взагалі, сертифікація — це дуже тривала процедура, що закінчується не тільки перерахуванням грошей, але й наданням сертифікуючим органам екземпляра продукції, а то й поїздочкою службовців цих органів за ваш рахунок на завод виробника... Проте оскільки в нашому випадку йдеться про єдиний екземпляр, будемо вважати, що ви залагодили питання приблизно за 10 відсотків вiд номінальної вартості. 1760.

Ух… Тепер продавець урочисто вручає покупцеві товар, і з двох тисяч йому залишається 240. Це вже майже в 3 рази менше, ніж мала з операції улюблена держава, але не треба думати, що держава зупиняється. Від цієї суми вона тепер повторно відкушує ПДВ (тепер-то на цілком логічних підставах!) і півтора відсотка на рiзні ідіотські фонди, які не провадять жодних видимих неозброєним оком інновацій і не ремонтують жодних доступних для огляду доріг. Залишається 175.

Далі продавець опиняється перед вибором. Варіант перший: віддати люблячій державі ще 30 відсотків вiд суми, що залишилася, у вигляді податку на прибуток і 122,5 у. о., що залишилися, пустити на стрімкий розвиток фірми: купівлю заводів, мостів, пароплавів. Варіант другий: видати ці гроші в зарплату комусь із своїх працiвників, але тоді держава загребе від суми, що залишилася, не 30, а 50 відсотків у різні відрахування та утримання. Так і пригадується класичне: «Вибирай, але обережно, але вибирай: або ті великі вчора по три, або ці по два сьогодні, але маленькі…»

Отже, держава не просто збільшила вартість продукції вдвічі. Вона з'їла в 5 — 7 разів більше, ніж одержала фірма, що виконує замовлення, якій це замовлення, між іншим, іще років зо три гарантійно треба підтримувати і — уявіть собі — абсолютно без допомоги державних чиновників…

Тепер запитання. Яка в Штатах мінімальна зарплата? 5 доларів за годину. Тобто майже 840 доларів за місяць. Підкреслюю: для некваліфікованого робочого персоналу. А в Україні? 75 гривень. Тобто 16,6 долара за місяць. Ну навіть якщо брати не мінімальну, а середню — все одно не більше ніж 200 гривень, що становитиме за місяць 45 доларів за умови найоптимістичніших підрахунків. Тобто нижче від 50 до 18 разів. А що свідчить політика держави за умови імпорту високотехнологічної продукції? Що життя в Україні нібито вдвічі-втричі краще, ніж у Штатах.

Що ми після цього зможемо сказати про купівельну спроможність населення в сфері високих технологій? Правильно, що вона нижча за нормальну на кiлька порядків. Ось вам і третє тисячоліття, і технологічний розвиток, і масова інформатизація з комп'ютеризацією, і вітчизняний технобізнес. А заодно — і проблеми «чорного ринку» та поголовного хабарництва.

ДЕРЖАВНИЙ СЛОН У КРАМНИЦІ ВИСОКИХ ТЕХНОЛОГІЙ

Сподіваюся, ви ще пам'ятаєте, що не проблеми продажу комп'ютерного «заліза» є метою цього дослідження, але виробництво інтелектуального продукту, яке нашій державі уже нібито не треба захищати від іноземної товарної інтервенції високим митним збором. Подивімося ж, по чому в нас протекція рідному виробникові в класичному варіанті (нещодавно запроваджена можливість платити 6 відсотків універсального податку від «валу» — питання неоднозначне і вимагає окремого розгляду).

Специфіка тут полягає ось у чому. Якщо я щось десь купую в готовому вигляді чи у вигляді матеріалів і потім перепродаю або складаю з купленого що-небудь (комп'ютер, наприклад), а потім продаю як готовий продукт, — то обкладається податком усе-таки дельта між закупівельною ціною і ціною продажу, а не вся ціна. У такій схемі є також безперечні витрати, які можна вивести з-під оподаткування. Багато бухгалтерів докорили б мені в крайній спрощеності, але суть така.

Однак картина змінюється, коли місце технологічного виробництва займає виробництво інтелектуального продукту. Підкреслюю, ми не розглядаємо такі сфери, як розробка мікропроцесорів чи авіадвигунів, у яких робота колективів коштує мільйони, а окупається потім на мільярди, коли виходить готовий продукт у широке промислове тиражування. Ми розглядаємо сферу розробки оригінального продукту в сфері середнього і малого бізнесу, яка структурно являє собою ланцюг разових замовлень невеликого обсягу та ексклюзивного або малотиражного використання.

Адже базові та капітальні витрати інтелектуальної праці (не реальні, а ті, що підлягають офіційному обліку!) у відсотковому відношенні до одиниці готового продукту (а частотно, у випадках із програмами на замовлення та комп'ютерною графікою, виходом є саме одна одиниця продукту) — виявляються просто нікчемними порівняно не те що зі складанням комп'ютера, а й з випічкою бiлої булочки...

Справдi, які капітальні або сировинні витрати можуть бути включені (і офіційно, за паперами, оплачені!) в баланс розробки web-сайту? Вартість двох банок кави та мішка бутербродів? Хіба що, але їстівні запаси в бухгалтерській практиці заборонено проводити навіть як «малоцінку». Амортизація комп'ютерної техніки? Меблів? Згідно із законодавством, амортизація становитиме декілька відсотків од вартості за рік — це просто смішно, враховуючи, що вартість комп'ютера реально падає за рік разів у два виключно через моральне старіння.

Тепер підрахуємо. Припустімо, прийнято у виробництво замовлення на створення програми за X гривень. Спрощено виторг при цьому можна розрахувати за формулою:

{(X — Sаp — Sкp ) — 17%} — 30%,

якщо виторг залишаємо на рахунку, і:

{(X — Sаp — Sкp ) — 17%} — 50%,

якщо виторг видаємо в зарплату.

Sаp — тут сума оренди, Sкp — сума комунальних витрат, 17 — середньозважений відсоток од ПДВ плюс дорожнього та інноваційного податків, 30 — податок на прибуток, 50 — відрахування та утримання із зарплати…

Припустімо, фірма з усією своєю технікою займає кімнатку у 18 квадратних метрів на околиці, в будинку, який не ремонтувався із часів гетьмана Скоропадського. Плюс електрика, те, інше — і виходить близько 200 у. о., тобто 900 гривень.

Тепер можна підставляти будь-яке розумне значення X, яке не виходить за крайню межу купівельної спроможності реального замовника. Я брав кругле число 4000, ви можете взяти інше, але змінюйте тоді пропорційно і величину витратної частини…

Тут у нас спостерігається великий прогрес порівняно з митницею: під час видачі грошей в зарплату залишається близько 20 відсотків від первинної суми, а під час залишення на рахунку — навіть більше ніж 30… Висновок: автор картини, програми, web -сайту, замовного дослідження одержує з панського плеча держави в середньому чверть того, за що його твір куплено замовником. Решта законно прилипає державі до рук, з мінімальною допомогою орендодавця.

Нормально? Хто там із трибуни нам казав про високий ступінь експлуатації в дореформеній Україні?

Однак фокус — навіть не в цьому! Фокус у тому, що жоден замовник не бачить усього цього безчинства. Не діло це замовника. Замовник бачить ціну, проставлену в прайс-листі на послуги. І ось цю ціну, якщо ви хочете діяти офіційно, як підприємство будь-якої форми власності, ви завдяки нашій політико-економічній системі повинні роздмухувати від трьох до п'яти разів.

Одначе! Адже купівельна спроможність не є величиною, що рівномірно зменшується зі зростанням ціни! Вона ж зменшується за експонентом! І екстремум для різних сфер перебуває на різному рівні!

Якщо для комп'ютерного «заліза» екстремум купівельної спроможності розташований сьогодні в діапазоні 600 — 900 умовних одиниць за готовий комплекс, то для дизайнерського або софтверного проекту (коли число замовників на порядків із два менше, тому що і програми, і дизайн у нас заведено красти, а не замовляти!) перебуває нині десь на рівні 300 — 400 умовних одиниць за один завершений проект. Легко побачити, що згаданою податковою політикою держава зменшує число потенційних клієнтів у 10 — 20 разів. І саме це, а не неміряний податок призводить до того, що сфера як така практично зникає.

ПРО НАШЕ ЩОНАЙПЕРШЕ ЗАВДАННЯ

Незрозумілі не апетити держави, хоча кріпосні селяни в гірші часи працювали на своєму і на панському полі за більш прийнятними коефіцієнтами… Незрозуміло зопалу, куди ці гроші йдуть. Однак якщо розібратися, можна зробити деякі висновки.

Ці гроші — відсотків так із 70 від кожної заробленої вами гривні — йдуть не на пенсії та соціальні потреби, тому що в Пенсійний фонд і «на соцстрах» ми платимо окремо, із зарплат. Вони йдуть не на освіту дітей, оскільки освіта в нас уже майже поголовно платна. Не на транспорт і не на охорону ваших підприємств, панове, тому що все це платне, платне, і платне — окремо. Вони не йдуть навіть на армію, бо армію скорочено до непристойності, а Міноборони окремо приторговує собі танками та ракетоносіями. Ці гроші йдуть на утримання чиновників, які пересувають графи на бланках. Та інспекторів, які перевіряють, чи справно ви їх годуєте. І штрафують, якщо годуєте несправно. Бо щонайперше і найбільш остаточне ваше завдання в цій країні — нагодувати чиновника. Нагодувати тоталітарну піраміду, яка лише затверділа та зміцніла в горнилі «перебудови».

І вони, ці гроші, гарно свідчать, як держава в нас піклується про малий і середній бізнес, як вона дає йому розвинутися спочатку, як оберігає від тиску монополій із власною (держави, не нашою!) участю і все таке інше. І як вона нас із вами, громадяни, і нашу працю — інтелектуальну та не дуже — «має»… Пробачте, я хотів сказати — опускає… Тобто ні, вибачте: поважає… Як вона з розмаху тут усіх поважає, так. І який у нас капіталізм, із чесною і відкритою для всіх вітрів конкуренцією.

Питається: хіба це не безглуздо? І хіба не доведено, що коли відбувається перевищення 30-відсоткової планки податків, бізнес або згортається, або починає масово мігрувати «в тінь»?..

Ось, панове, що я власне думаю про проблеми програмування, web -дизайну та інших високих — і не дуже — технологій. Я згодний, що все це розглянуто трохи вузько і надто здалеку, але, чорт забирай, хтось же повинен називати речі своїми іменами і наводити якісь цифри? А то глави фірм на газетних шпальтах і в клубах кажуть, що рятують тільки державні замовлення, бо немає пересічного замовника, він ще в Україні не готовий.

Так ні ж, замовник готовий! Повністю готовий, зі своїми 75 гривнями межі малозабезпеченості. Так само як і держава цілком готова тим із вас, хто вчасно прогнувся в спині, щось іноді замовити, виходячи з тих трьох чвертей прибутків, які вона викрутила з кожного законослухняного громадянина. Тут якраз усе зрозуміло, бо піддається обрахунку і розумінню.

Не піддається розумінню інше: як народ усе це терпить? Французькі шофери влаштовують страйки через підвищення тарифів на півтора відсотка. Східноєвропейські користувачі Інтернету організовують пікетування провайдерів після підвищення розцінок на 20 відсотків. А українського, вибачте на слові, приватного бізнесмена, роздягають на 75 відсотків — до трусів, наклеюють на нього гербові й акцизні марки і ставлять на лоба печатку «Третій сорт». А він — і нічого — терпить. І на наступних виборах акуратно голосує за те ж саме.

Хребет зламано? Або опускання розуму даремно не минає?