«Пізнай самого себе»
Інтелігент — людина, діяльність якої знаходиться у прямій залежності від інтелекту. Я з довірою сприйняв точку зору Еріха Фромма, який писав: «Розум, як засіб виявлення істини та проникнення крізь поверхню явищ до їхньої суті, поступився місцем інтелекту — простому інструменту для маніпулювання речами й людьми».
Маніпулювання речами призвело до створення й таких людських ідолів, як автомобіль та комп’ютер, але й маніпулювання людьми не «дрімало». Йому належать авторські права на «спільнота — радянський народ». Історія зло посміялася над цим ідеологічним витвором, але висновків iз цього уроку не було зроблено. Сьогодні знову працюють зі старанністю, гідною кращого застосування, над новою «спільнотою» — єдиний європейський народ. Вектор зрозумілий. Його чітко визначив ще Лев Толстой: «Дивною є недоумкуватість російських інтелігентів-паразитів, які не мають жодної своєї думки, жодного свого висновку зі свого спостереження та вміють тільки рабськи повторювати те, про що говорять європейські інтелігенти-паразити. Дивною є ця недоумкуватість, але ще дивніше сухість серця, жорстокість й лицемірство цих істот». І ця недоумкуватість кричить про необхідність пояснення.
Слова, винесені у заголовок, давньогрецький філософ Сократ зробив своїм девізом. На думку Владека Нарсесянца, «Сократ сприйняв цей вислів як заклик до пізнання взагалі, до з’ясування сенсу, ролі й кордонів людського пізнання у співвідношенні з божественною мудрістю. Таким чином, йшлося не про частковості, а про принцип пізнання людиною свого місця у світі». Іншими словами, Сократ підходив до світу й людини абстрактно. Але будь-яка абстракція є вимислом, брехнею. Через цю причину усі філософські вимисли — від ідеальної держави Платона до комунізму Карла Маркса — не відбулися у реальному житті. Бо реальний світ, реальні люди, реальне життя як ставлення реальних людей до реального світу завжди є конкретними. Вони — живі організми, а не схоластичні схеми, які так любить творити інтелект.
І Сократ став жертвою інтелекту та абстракції, але про це дещо пізніше. Проте сама задача була ним сформульована вірно: кожна людина повинна прагнути пізнати себе та своє місце у світі, що означає вироблення світогляду, створення осмисленої картини світу. Без нього не може існувати культура, яка саме й творить людину.
За своєю суттю світогляд завжди є системним. Тому внутрішньо він не повинен бути суперечливим, де одне виключає або пригнічує вияв іншого. Такий світогляд може сформуватися ТІЛЬКИ у несуперечливому середовищі, коли людина перебуває у гармонії з оточуючою його природою та людьми, коли вона духовно й фізично здорова. Іншими словами, це відбувається не в умовах «Вавілонського стовпотворіння», де змішуються мови, культури, народи, а там, де кажучи словами апостола Павла, має місце ЄДИНОМИСЛІЄ.
Пам’ятки матеріальної культури, що дійшли до нас, розкривають вражаюче явище: древні народи, що проживали далеко один від одного і не мали телеграфу, радіо та Інтернету, мали спільний світогляд, одну на всіх духовну цінність, а тому й дуже схожі культури. Відмінності, якщо й мали місце, то виявляли себе у матеріалах, що було наслідком залежності від конкретного середовища проживання.
Судячи з усього ця спільність була зумовлена однією причиною: кожний народ перебував у гармонії з природою і самим собою (не існувало класів, приватної власності, бідних, багатих і багато чого іншого), що й привело їх до єдиної картини світу. Однак пізніше їхні дороги розійшлися, оскільки одні створили навколо себе пустелю, інші — всередині себе нерівність, а треті — і те, й інше.
Протиріччя, що виникли зрушили народи і шляхи їхні почали перетинатися. Але не маючи спільного світогляду, основи однодумності, близької культури, люди, які відносяться до одного виду, зустрівшись, не впізнавали один одного. Кожен вважав себе людиною, але іншим у цьому званні відмовляв. Елліни називали себе людством, а ойкуменою — світом людини — були лише ті області земної кулі, де вони мешкали. Пізніше з’явилися дикуни, які підлягали знищенню, потім неарійці. Таке становище збереглося й до сьогодні. Хочеш потрапити до числа «людей», приймай мою культуру, мій світогляд, мою економічну систему, мій спосіб життя. Як сьогодні ставлять питання? Ми вас визнаємо, якщо ваша країна з ринковою економікою.
Але людина, що втратила коріння, втрачає й точку опори. Подібно до дерева, вона падає від найменшого подиху вітру. Звичайно, ця втрата зовсім не обов’язково кожного змушує братися за ніж або перетворюватися на терориста, але душевного розладу уникнути неможливо. Пошлюся на Тараса Шевченка та наведу слова з його драми «Никита Гайдай»:
Святая родина! святая!
Иначе как ее назвать?
Ту землю милую, родную,
Где мы родилися, росли
И в колыбели полюбили
Родные песни старины...
В ком нет любви к стране родной,
Те сердцем нищие калеки,
Ничтожные в своих делах
И суетны в ничтожной славе.
Таким чином, висновком із вищесказаного слід вважати те, що справжній світогляд, а з ним і культура, не проникають у людину, як різні рідини, що зливаються в одну посудину. Так утворюються тільки помиї. Світогляд, подібно до древа, виростає із зернини, із дуже невеликої кількості, але дуже важливих зв’язків, які встановлюються проростком із світом, що його оточує. Щоб дерево росло, його слід живити: на колишні зв’язки накладати нові, але із того ж самого світу. Про це нам «розповіли» сліпоглухонімі діти, яким вдалося подолати свою біологічну відірваність від світу, використовуючи культуру.
І ось тут ми вже впритул підійшли до проблеми читання. Вона не зводиться тільки до того, що «Спочатку було слово». Воно було і в усній мові, коли слово було ще незримим. Але в книзі воно набуває вже свого образу за рахунок наявності стійкого місця у системі розуміння, яка разом iз вірою та вмінням є опорою справжньої культури. Тому хороша книга — це не засіб масової інформації, а образ сущого, в якості якого виступає культура. Все інше — радіо, кіно, театр, телебачення — лише види мистецтва, тобто вияв уміння. Хороша книга містить у собі все: віру, вміння та розуміння.
Але культури не можна змішувати, оскільки саме за допомогою культури людина здійснює взаємодію із оточуючим її світом, а він завжди конкретний і неповторний. У світів не існує однояйцевих близнюків. Не можна у своїй голові звалювати в купу й книги. В іншому випадку виникне абсурд. Знову пошлюся на Тараса Шевченка:
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізете на небо:
— I ми — не ми, і я — не я!
Книги слід читати так, щоб вони виявляли почуття, як відображення навколишнього світу у свідомому; того світу, який живить паросток, віру перетворює на розуміння, які вдвох виступають як рушійна сила вміння. Отже, треба живити себе книгами про себе, свій народ і свій світ. Здійснювати, насамперед, пізнання самого себе.
За переказами, Сократ не вмів писати, а тому, напевно, не читав і книг. Я думаю, що це була позиція, а не вияв поганої освіти. Він вважав, що для пізнання самого себе необхідне самозаглиблення, що людина самодостатня для вирішення поставленого перед нею завдання. І це була екологічна помилка, яка призвела його до особистої трагедії: він не зрозумів еллінів, а елліни не зрозуміли його і змусили випити келих отрути — цикути.
Сократ порушив те, про що йдеться у Біблії: «Радуйтеся з тими, хто радується; плачте з тими, хто плаче. Між собою будьте однієї думки, про високе не мудруйте, радше до покірного схиляйтеся; не будьте зарозумілі на себе; нікому злом за зло не віддавайте; дбайте перед усіма людьми про добро» (Римлянам, 12:15-17). В екології це називається єдністю організму із середовищем.
Ось з цих позицій я й хочу поглянути на список із десяти книг, запропонованих Сергієм Борисовичем Кримським як таких, які забезпечують мінімум європейської гуманітарної освіченості. У ньому одразу виявляється артефакт, штучне включення до нього Пушкіна та Шевченка, та й ще як завершення цього списку. Якщо все повинно повертатися на круги своя, то почавши з «Оповіді про Гільгамеша», список потрібно було завершити «Міфом про Сізіфа. Есе про абсурд» Альбера Камю , цитату з якого мені хочеться навести: «Розум... служить заспокійливим засобом і для сучасної тривоги, споруджуючи ті ж самі декорації вічності. Абсурдний розум не вимагає так багато. Для нього світ і не дуже раціональний, і не такий вже ірраціональний. Він просто безрозсудний» .
Всередину цього списку абсолютно логічно вставити «Чи сприяло відродження наук і мистецтв покращенню моралі?» Жан-Жака Руссо і «Феномен людини» П’єра Тейяр де Шардена
. Ці імена необхідні у списку ще з однієї причини. Вони продовжують інший, про який писав Фрідріх Шиллер:
Встарь был мрак — и мудрых убивали,
Нынче — свет, а меньше ль палачей?
Пал Сократ от рук невежд суровых,
Пал Руссо — но от рабов христовых —
За порыв создать из них людей.
Звичайно, цей список має бути доповнений і Ісусом . І тут я хотів би зупинитися ще на одному надзвичайно важливому моменті.
Методологія пізнання зазнавала змін. Для древніх був характерним цілісний підхід і тому в окремо взятій книзі вони охоплювали все, прагнули представити божественне знання, а Бог — є все. Тому «Святе письмо» не можна розчленовувати. Окремо від Біблії «Перша книга Мойсеєва. Буття» сама по собі позбавлена здорового глузду і тому ставала предметом атеїстичної критики. Біблія — єдине ціле, її розривати неприпустимо. Водночас, коли запанував редукціонізм, то у книгах, як правило, знаходять місце лише окремі промені, за деревами перестає бути видно ліс. І ось тут до списку слід включати не книгу, а автора, якого треба прочитати цілком.
Усе попереднє обговорення проблеми робить неминучим висновок, що слов’янинові, який бажає не тільки прорубати вікно в Європу, але і увійти до неї, потрібно два набори книг. Один, який би дозволяв йому мати власне «Я» та другий при зустрічі з європейцем сказати йому «Ми». Пояснюється це тим, що коріння слов’ян не у Середземномор’ї, а тягнуться далі на схід до просторів Центральної Азії. Тому їхній духовний «Всесвіт» тяжіє до оповідей з давньоіндійськіх Вед і давньоіранської авестійської літератури. Якщо говорити про книги, то першою серед них повинна стати «Велесова книга» .
Без неї неможливо зрозуміти смисл православ’я, яке увібрало у себе язичництво. А без цього немає дороги й до Т. Шевченка, та й не тільки до нього. Слідом за «Велесовою книгою» необхідно розмістити «Повість минулих літ» і «Слово о полку Ігоревім» , а вже потім вибудовувати ряд, до якого входить і Тарас Шевченко , і Лев Толстой , і наш земляк, киянин Микола Бердяєв . До цього списку буквально «просяться» О. Пушкін і Ф. Достоєвський і особливо Григорій Сковорода , який сповiдував ідею пізнання самого себе. Як то кажуть, можливі й варіанти, але перші п’ять складових обов’язкові.
Таким чином, ми маємо два ряди книг, які дозволяють пізнати самого себе: шляхом самопізнання і порівнюючи себе з іншими. Цей спосіб пізнання надійніший, оскільки «все пізнається у порівнянні». І знову Великий Кобзар:
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
