«Світ чуттєвих речей»

Текстуальні репліки у «Цвіркуні» взагалі строго нормовані. Роман Л. Захера-Мазоха фактично перекладений на мову пластики, розчинений у серії виразних чуттєвих образів. Світ цих образів, який виникає на тлі традиційного писаного задника, що імітує розкішне ренесансне палацо, рівнорозташований між трьома персонажами: Вандою та двома іпостасями Северина. Сама  «Венера в хутрах» одягнена в лукаві шати (добродійний фас і зухвало оголена спина), мало схожа на демонічну згубницю Л. Захера-Мазоха. Іноді здається, що ця знемагаюча пані не більше як мазохістський фетиш, який провокує жорстоку битву розщепленої свідомості героя.

Розколовши надвоє особистість Северина, постановники зуміли візуалізувати неординарний чуттєвий світ героя, в якого думка збуджує бажання, а пристрасть, у свою чергу, робить дедалі більш витонченою думку. У дуеті із чутливим партнером Сергієм Марченком Сергій Швидкой видобуває із цієї ідеї безліч зухвалих і виразних хореофантазій. Немов своєрідні сіамські близнюки, герої то механічно повторюють рухи одне одного, то підхоплюють у партнера пластичну фразу, збільшуючи й акцентуючи її, то змагаються в імпровізації.
Сама ж емоційна розкутість пластичних імпровізацій надає видовищу деякої первісної сили і пристрасності. Власне, із цієї «архаїчної плазми» і народжується перверзія героя, в ній він купається, плекаючи свій мазохізм. Особливо виразно розумієш це, коли лунають у спектаклі справжні фольклорні карпатські мелодії і в такт їм у синкопуючому, рваному ритмі починає рухатися С. Швидкой. Обігравши як джерело еротичного екстазу карпатську ауру, ту, що так захоплювала вітчизняних народників, а французів спонукала вручити Леопольдові Захеру-Мазоху за літературні праці орден Почесного легіону, актор демонструє дивовижну прозорливість.
Окрім національної екзотики, у спектаклі проступає ще один принциповий для творчості Захера-Мазоха постулат, пізніше сформульований французьким філософом Жилем Делезом: «Народ прекрасний, як природа, і жорстокий, як жінка; інтелігент із насолодою служить усім їм». За деяким «романтичним флером» костюмів Надії Кудрявцевої, характерним для «Галицьких повістей» письменника, приховуються мотиви зближення цивілізованої людини із природою через еротичне поклоніння єству. Ванда постає не лише привабливою бердслеївською натурницею або ренесансною куртизанкою, але й німфою — володаркою лук та долин. Дисонують із загальною художньою побудовою спектаклю хіба що натуральні хутра, якими обгортає себе героїня. І все ж відзначу, що суперечливе враження від гри Ірини Коник надолужує спогад про «танцюючу драматичну актрису» Іду Рубінштейн, про яку критик початку століття писав: «Немає нічого простішого за перелік численних вад її виконання; але на всьому її вигляді, зі шляхетністю його протяжних ліній, лежить очевидний відбит
ок незвичайного». До цього не гріх приєднатися і сьогодні.

«Цвіркун», напевно, не бездоганне видовище. Але через його пластичні метаморфози виразно проглядає, кажучи словами Яна Амоса Коменського, «світ чуттєвих речей», осягнення загадок якого робить наше життя прекраснішим і багатшим.