"Хочу купити шахту",

Про тридцятирічного Віктора Кирилова в Луганську заговорили після "великого сидіння" краснодонських шахтарів біля стін облдержадміністрації в липні-серпні минулого року. Тривалий страйк тих днів вдалося припинити після того, як власник найбільшої в області приватної краснодонської фірми "Фелікс" Віктор Кирилов частково погасив заборгованість у зарплатні, виділивши на ці цілі півмільйона гривень.

Гроші було дано як передоплата за майбутнє вугіллячко, але факт такого роду допомоги не залишився непоміченим, внаслідок чого й з'явився інтерес до молодого підприємця: чому допомагає шахтарям? звідки походить його капітал?

Назустріч приватизації

Торгівля вугіллям є основним видом діяльності "Фелікса", тому фірма й зацікавлена в ефективній роботі збагачувальних фабрик (ЗФ). Однак це вимагає вкладення коштів, і чималих. Ще минулого року Кирилов за один місяць інвестував у "Самсонівську" близько 4 млн. грн. - грошима, матеріалами, обладнанням. Фабрика стала оживати, збагачуючи до 5-6 тис. тонн вугілля щодня.

Ставку вирішено було робити на збагачений концентрат. Купивши російське вугілля з низьким вмістом сірки (до 1% проти 3,5% краснодонського), Кирилов зробив ставку на змішування палива. У результаті підвищилася якість коксу, й він став користуватися підвищеним попитом у металургів.

Далі колективам "ЗФ Самсонівська" і шахти "Оріхівська" було запропоновано для початку підписати договір про співпрацю й повну господарську взаємодію. Шахтарі віддають "Феліксові" видобуте вугілля, фабрика - частину концентрату, а Кирилов забезпечує їх усім необхідним для ритмічної роботи. Умову поставив таку: якщо протягом 2-3 місяців шахтарі оцінять "Фелікс" як надійного партнера, вони разом йдуть на приватизацію підприємств. Кирилов отримує контрольний пакет (36%) - частка власності держави, інше ділиться між членами трудового колективу.

За пропозицію бізнесмена проголосувало трохи більше трьох чвертей колективу. Потім власник "Фелікса" прицмає ухвалу приватизувати ще два вугільних підприємства з розряду тих, що переводилися до системи "Луганськвугілляреструктуризація". Іншими словами, викупити шахти, що потрапили під закриття, подовживши таким чином їхнє життя.

За прикладом собаки на сіні

Міністерство вугільної промисловості в принципі не проти виведення шахт "Перемога" й "Краснодарська" з процесу реструктуризації, грошей на яку катастрофічно не вистачає, і створення напівприватного вугільного об'єднання. Пропозицію було підтримано з двох причин. З одного боку, галузі потрібні експерименти, свіже дихання, новий досвід. З іншого - існує свідомий розрахунок: якщо не вийде, то з'явиться ще одне підтвердження того, що вугледобувне виробництво приватному власникові явно занадто дороге. Однак конкретної, остаточної згоди урядові мужі так і не дали. Завершити процес цивілізованим способом заважає й передвиборна кампанія. Словом, поки що питання зависло...

Цікаво, що думає сам Кирилов і про реструктуризацію, і про свої шанси стати шахтовласником.

- Під реструктуризацією вугільної промисловості України я маю на увазі її знищення, причому не без допомоги інших держав. Росія, наприклад, як говориться, спить і бачить, коли отримає можливість покривати наші потреби своїм вугіллям. Як відомо, до 1 травня минулого року мито на 1 тонну імпортного вугілля, що ввозиться в Україну, дорівнювало приблизно 5 доларам. Ці кошти цільовим призначенням прямували вуглярам. Сьогодні мито зняли й галузь позбавилася підтримки з боку держави. Вітчизняний виробник, усупереч усім запевненням, намірам і заявам уряду, виявився незахищеним і, природно, конкуренції не витримує.

Тепер розмова ведеться про те, що Україні, мовляв, не так уже й багато потрібно вугілля - 120 тис. тонн щодоби. Галузь сьогодні дає трохи більше половини. Звідки береться інше вугілля? Правильно, купується. Причому купуємо таке паливо, яке ні на що не годиться. Наприклад, польське вугілля горить тільки після змішування з нашим антрацитом. А його ж Україна закупила у величезних кількостях. Отже, Польща в певному значенні зацікавлена в українському споживчому ринкові, а отже, й у так званій реструктуризації нашої вугільної промисловості.

Сама собою галузь може бути рентабельною лише частково. Проте я не бачу сенсу в тому, щоб закрити відразу кілька десятків шахт, які ще можуть працювати. Створюється враження, що вуглярі сьогодні нікому не потрібні. А якщо й з'являються люди, котрі прагнуть вплинути на процес нормалізації вуглевидобутку, то їм просто не дають працювати.

Луганськ