Відновленій незалежності – 29

Напередодні 29-ї річниці незалежності України (окрім самої дати), події в Білорусі дали нам прекрасну оптику, щоб роздивитися не тільки наших сусідів, а й власні проблеми і той шлях, який ми пройшли за майже три десятиліття. Можливо порівняти. Тим більше, в 1990-х Україна та Білорусь мали досить схожу політичну історію, проте згодом пішли різними шляхами. В обох країнах за підтримки Росії до влади прийшли «свої люди»: в Білорусі — Лукашенко, в Україні — Кучма.

Перший законсервував владу і править досі, правда, сильно набрид, тому більшість білорусів намагаються сьогодні позбутися «останнього диктатора Європи». Єдине досі незрозуміло — як вони збираються боротися з Кремлем, який стоїть за Лукашенком і бачить Білорусь частиною так званої «союзної держави» під повним контролем Росії.

Другий керував 10 років (поки найдовше серед усіх українських президентів) і був змушений піти, бо захотів залишитися на третій термін, а коли «фінт» не вдався зробити своїм наступником Януковича, однак цього не захотіли українців (помаранчеві події). В той же час, це не означає що він пішов «з кінцями», навпаки, заснована ним система і правила досі є нашими реаліями. Сам Кучма навіть колись сказав, що у владі і в опозиції — всюди його люди.

Тому, очевидно, недарма його покликали поставити підпис під Мінськими угодами (та і для Росії він не чужий), які стали для України пасткою, і які доводиться «розгрібати» вже чинній владі. Якраз цими днями, напередодні Дня незалежності, відбулося засідання в онлайн-режимі Трьохсторонньої контактної групи (не так давно Кучму на позиції глави української делегації замінив Кравчук), після чого на адресу влади посипалися нові звинувачення. 

«Відповідно до оприлюднених ЗМІ документів, Україна бере на себе зобов’язання скасувати постанову, яка не дозволяє зараз проводити місцеві вибори на окупованих територіях, — пише в ФБ народна депутатка від «Євросолідарності» Іванна Климпуш-Цинцадзе. — Крім того, нав’язані Росією умови, на які ніби-то погоджується голова української делегації Кравчук, передбачають надання ОРДЛО так званого «особливого статусу» на постійній основі, подальше відведення української армії в тил та запровадження так званого «прямого діалогу» між українською владою та керованими з Москви терористами».

Звинувачувати владу можна — це право опозиції, проте варто також пам’ятати, що невигідні Мінські угоди все-таки були підписані минулою владою. Та і прогрес в їх виконання цілком залежить від агресора.

«Росія жорстко, я б сказав, по-хамськи продавлює політичну суб’єктивізацію ОРДЛО. Всі її дії, в тому числі і перемир’я, спрямовані тільки на це — узаконити в тілі України ракову пухлину «русского мира». Вчора (19 серпня — ред.) на ТКГ це було особливо помітно, — розповідає у ФБ журналіст, членів політичної підгрупи ТКГ Сергій Гармаш. — У мене немає фактичних підстав не довіряти керівництву української делегації і Офісу Президента, немає підстав говорити, що ми реально піддаємося цьому тиску (Росії — ред.). Навпаки, незважаючи на деякі неоднозначні висловлювання і дії, я закликаю не робити поспішних висновків. Але, дивлячись на відверто хамську поведінку тієї сторони, яка блокувала конструктивний діалог, і виходячи з досвіду останніх політичних поступок у вигляді рішення про «Консультативну раду» і «Формули Штайнмайера», у мене є підстави переживати, щоб в гонитві за тактичними перемогами, ми не прийшли до стратегічної поразки».

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

На 29-річчя незалежності України ми знаходимося в стані, коли доводиться захищатися (вже сьомий рік) від Москви. Але причина не тільки в неоімперській хворобі кремлівського керівництва, причина насамперед в наших втрачених можливостях (не дивлячись на два майдани). Отже, питання до експертів: наскільки обраний шлях України — через різні потрясіння — є правильним з точки зору досягнутих результатів (окрім позитивних моментів, зокрема, певних політичних свобод, маємо і великі проблеми — клановий олігархат, втрата територій, часу, скорочення населення...)? Коли Україна допустила головні помилки і пішла не тим шляхом? Чи була можливість альтернативного розвитку? Який? І де (в чому, в кому) варто шукати сили сьогодні, аби прискорити український державотворчий розвиток? 

«СИЛИ СЛІД ШУКАТИ У ФОРМУВАННІ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА, У ВИВЧЕННІ ДОСВІДУ НОРМАЛЬНИХ КРАЇН»

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:

— За всі ці 29 років після проголошеної незалежності України найбільш «правильним» (якщо висловлюватись у запропонованих вами категоріях) результатом є саме існування України як держави і її інтегрованість у світ (особливо завдяки безвізу). Як історику мені є з чим порівнювати цей феномен, особливо якщо подивимося на спроби українського державотворення у ХХ столітті.

Звісно, Україна не досягла (і схоже, ще довго не досягне) тих результатів, на які можна було розраховувати. З моєї точки зору, основна проблема криється в якості політичного класу. Не дивлячись на дві доволі виразні підказки у формі «помаранчевих» пертурбацій і «Революції гідності», цей клас мало чого навчився, так і не виніс ключовий урок. А він полягає у апріорному визнанні цінності власної держави, першорядному поцінуванні її інтересів і адаптації всіх можливих компромісів (куди ж без них у політиці!) під цей етатистський пріоритет.

Натомість маємо блискуче напрацьоване за 29 років прагнення домовлятись з дияволом. Але ж історія доводить справедливість приповідки «Не сідай з дияволом кашу їсти — у нього завжди ложка довша». Всі ці майже три десятиліття також продемонстрували бажання (і часом неабиякі успіхи) наших тубільних чортів (pardon, олігархів) домовлятись між собою. Хоча ці чорти, названі про людське око «олігархами», мають піти з великої політики у належну їм безвість.

Я ставлюся до подій у Білорусі (а вони ще тривають і побачимо, куди повернуть) без щонайменшого сантименту. Ясно, що це не pendant (себто не відповідник) того, що траплялось в Україні. Це лише зайве підтвердження тези про те, що будь-яку владу, на скільки б часу вона не приходила і що б не казала, завжди слід ставити під підозру і доцільно контролювати всіма можливими методами. Для Лукашенка достатньо було і трьох його термінів перебування при владі, щоб зрозуміти, куди все повертає. Про це колись переконливо казав вигнаний з Білорусі Василь Биков, якого мені довелось слухати у Фінляндії. Подивимось, чим закінчиться поточне запізніле прозріння білорусів...

Завжди є можливість альтернативного розвитку. І тут в Україні до проблеми з політичним класом — я про це вже сказав — додалася проблема народу, населення, електорату (вибирайте будь-яке слово). За майже тридцять років у державі не було напрацьовано внятної гуманітарної політики, не сформовано консенсусних гуманітарних пріоритетів, не підтримувалась належним чином, реально власна культура і традиції, книговидання, кінематограф, театр. Результатом стала токсична теледиктатура 95-го кварталу, а потім і політична катастрофа зеленого кольору. Результатом для українців стала актуалізація німецької повоєнної приповідки «Die Deutschen wandern hier und her, sie haben keine Heimat mehr» («Німці мандрують тут і там, у них більше немає батьківщини»).

29 років незалежності дають підстави сказати дещо і про народ. Мене нудить, коли починають співати про талановитий та працьовитий український народ, який ще й «втомився», як дехто наполягає, від війни з Росією. Народ, який обрав (якщо вибори були правдиві) зеленого президента, навряд чи заслуговує на якісь високі епітети. Обрав для чого? Щоб тепер розчаруватись? Щоб обрати невдовзі промосковських політичних аліґаторів з ОПЗЖ, а потім вчергове розчаруватись? 

Ні, щось не те з народом, якому у 1991 році впала в руки незалежність і який не дуже цінує захисників його незалежності. Подивімося на це спокійно, без образ і емоцій.  

Мені видається, що сили слід шукати у формуванні громадянського суспільства, у вивченні досвіду нормальних країн, в яких, до слова, українці чудово вписуються у тамтешні правила гри і досягають успіхів. Поза сумнівом, наша держава стане іншою, коли тут реально запрацюють закони. Нинішнє покоління політиків і управлінців цього не спроможне забезпечити, а тому ставку слід робити на молодь, яка відчуватиме себе частиною не євразійського, а світового політичного і інтелектуального простору.

«ДЛЯ ПРИСКОРЕННЯ ДЕРЖАВОТВОРЧОГО РОЗВИТКУ НАМ ПОТРІБНА КОМАНДА ДЕРЖАВНИХ ДІЯЧІВ»

Антон  БУГАЙЧУК, політолог, журналіст, Луцьк:

— Запитання, наскільки правильним є шлях України (в контексті білоруських процесів і порівняння із Білоруссю загалом), тісно пов’язане із запитанням, який шлях у принципі може мати Україна. Вкрай важливо розуміти, що політичний режим, суспільний договір та політична система в країні загалом, зазвичай, не змінюються від виборів до виборів. Саме тому здебільшого не змінюється від виборів до виборів клановий олігархат, тенденції щодо скорочення населення та нестабільного економічного розвитку/занепаду. Лише революції та російська агресія стали для нас тимчасовим шоком, але не у всіх сенсах позитивним шоком.

Народ має ту владу, яку готова сприймати критична більшість його представників (а не ту, на яку «заслуговує, бо «заслуги» народу — поняття дуже сумнівне та суб’єктивне). Причому це не завжди просто більшість виборців, але й, наприклад, більшість олігархів чи більшість активістів, адже різні українці мають різний вплив на прийняття рішень.

Саме тому правильний шлях для України потрібно обирати не з усього набору світових версій «шляхів», а із значно вужчого набору шляхів, які здатне сприйняти українське суспільство, зокрема олігархат, пострадянська номенклатура, бюрократичний апарат, місцеві «еліти» тощо. Ми не раз бачили спроби «прищепити» в Україні закордонні практики, які не знаходили тут потрібного ґрунту, натикалися на різкий опір та саботаж противників та пасивний скепсис прихильників. Наприклад, пасіонарна прозахідна більшість не сприйняла розворот Януковича в бік Росії. Арифметична більшість не сприйняла спроби Порошенка різко піти «геть від Москви» на виборах 2019-го.

ФОТО РЕЙТЕР

Отож, для прискорення державотворчого розвитку нам потрібна команда державних діячів, які здатні накопичити достатньо повноважень і довіри, аби змусити український державний апарат, місцеві громади та суспільство загалом рухатися швидше. Зважаючи на доволі низький загальний рівень довіри суспільства до влади, а також доволі невдалий приклад чергового претендента на статус «месії» (чинного президента), модель одноосібного «лідера нації» в Україні навряд чи спрацює найближчим часом.

Тобто, ключове слово — «команда», а не «спаситель». Прагматична команда лідерів, яка будує та втілює довгострокові цілі, яка здатна модернізувати всю систему. Навколо такої команди можна збудувати партійну структуру, причому партію не лідерського типу (або частково лідерського), яка здатна буде грати «в довгу».

На жаль, єдина політична сила в Україні, яка «грає в довгу» — це багатоголова проросійська «партія». Кремль має на Україну довгострокові плани і певні стратегії, що дозволили їм окупувати Крим, частину Донеччини і Луганщини, підтримувати проросійські сили в різних партіях, медіа, в середовищі активістів. Не весь їхній досвід варто переймати, але послідовності варто повчитися.

Я не дарма багато вживав слово «довго». Як не дивно, для прискорення державотворчого розвитку владі та суспільству потрібна послідовно та довго рухатися в одному напрямку цього розвитку. Через десятиліття Україною керуватимуть не найбільш морально правильні еліти, а найпослідовніші та найстійкіші.

«СЬОГОДНІ НАДЗВИЧАЙНО ВАЖЛИВО ЧІТКО ВИЗНАЧИТИСЯ З ДЕРЖАВНИМ КУРСОМ»

Павло КРАВЧЕНКО, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Вінницького державного педагогічного університету імені Михайло Коцюбинського:

— На момент 1991 року я б не сказав, що старт для України та Білорусі був однаковий, оскільки Білорусь в силу суб’єктивних причин була більш зросійщена, аніж Україна, яка мала проукраїнську Західну Україну. У Білорусії також була Західна Білорусь, яка до 1939 року належала Польщі, але вона не зіграла суттєвої ролі у національних, державотворчих процесах. У нас саме Західна Україна, починаючи з 1988-89 років була каталізатором усіх подій, пов’язаних з незалежністю. Хоча ця незалежність і була проголошена Компартією України, групою «239», передусім задля того, щоб залишитися при владі. Тому, коли говорити про стартові можливості обох країн, то у нас вони були кращі. Адже в Україні завжди був національно-визвольний рух у тій чи іншій мірі, чого не було в Білорусі. Навіть вивчаючи історію сталінського ГУЛАГу довоєнного і післявоєнного, якщо подивитися на національну приналежність в’язніть, то 60% було українців, зокрема, в Особлазі на території Казахстану. Понад 90% з них були націоналістами. Далі йшли прибалти, росіяни, а от білорусів там я не побачив. Тобто у нас завжди були люди, які чинили опір системі. Так було, є і буде!

Звичайно, зараз багато можна було б говорити за принципом «ЯКБИ». Але у нас, в істориків, є таке поняття, як об’єктивна реальність. Вона передбачає певні щаблі розвитку, через які перескочити не можна. У 1991 році асоціації більшості людей залишалися радянськими. Визнавати це як помилку, на моє переконання, не можна, бо таким на той момент був розвиток нашого суспільства. У 1999 році була реальна можливість змінити курс, але не вдалосяс. Навіть минулорічні вибори засвідчили цей факт — гру засобів масової інформації, грошей, впливів, маніпуляцій свідомістю. То як можна у цьому контексті говорити про помилки чи не помилки? — це об’єктивна реальність. Так, альтернатива в історії є завжди, але знову ж таки не можна скочити вище себе. Розвиток суспільства зрощує національну свідомість. Без неї рухатися вперед неможливо.

Відтак, проголошення незалежності у 1991 році було формальним. Адже по суті нічого не змінилося, засоби масової інформації залишилися зросійщеними, телебачення було насичене російським продуктом, економіка залишалася під російським ковпаком. На той момент Україна, нехай мене пробачать, була бутафорною держаною, квазідержавою. Перші спроби побудувати українську державність з’явилися у 2004 році. Але як тільки Ющенко заявив про проєвропейський напрямок і незалежну Україну, йому одразу пришили націоналіста-бандерівця і навіть фашиста. Це були перші обережні кроки, які багато дали. Так, були помилки. Можна говорити про величезний вплив олігархів. Але звинувачувати їх у всіх бідах не можна, тому що така категорія була і є скрізь, але, на відміну від нас, у правових державах їхні дії контролюються законом і правом. Знову ж таки у великій мірі їхній вплив залежить від нашої з вами свідомості, від переконань державних і політичних діячів. Така проза життя.  Крім того, негативну роль продовжують відігравати засоби масової інформації, значна частина яких працювала і продовжує працювати проти України. Продержавні чомусь частенько залишаються непомічені, невпливові. Така політика і справді є помилковою. Та, з іншого боку, так у нас розуміється свобода і демократія, права людини...

Попри ситуацію, у якій ми нині опинилися, я більш ніж переконаний, що ми не втратимо більше незалежність. Занадто далеко ми вже зайшли, хоча зараз явно спостерігається відкат назад. Так, деякі закони нової влади прогресивні. Але я не бачу загальної стратегії для розвитку держави, одні «шарахання», мозаїчні рішення. Складається враження, що вони випадкові: зібрався Кабмін, ухвалив рішення, а через місяць виявилося, що воно недосконале, і його ліквідували наступною постановою, яка теж через певний час виявилася хибною... Тобто наразі говорити про прискорення державотворчих процесі нереально, бо нинішня влада ще не розуміє і не бачить напрямку, куди йти. Ще торік президент заявляв, що закінчить війну, домовиться про політв’язнів, напряму буде домовлятися з Путіним. Нині він зрозумів, що це не так просто, бо у Кремлі сидить імперіаліст-українофоб, якого не переконати, бо налаштований він тільки на перемогу і тільки на капітуляцію України. І складається ситуація: які б наміри не мало нинішнє державне керівництво, якщо воно хоче залишатися при владі, то мусить враховувати думку суспільства і повертатися у багатьох випадках до політики попередників, як би це не було важко у деяких випадках. Оце і є об’єктивна реальність. Вибір у нас сьогодні простий: або підтверджуємо європейський вибір, або, образно кажучи, «тайожний союз». Не зважати на політиків, що керуються приватними інтересами, а бути державниками, на яких — величезна відповідальність за світову державу, сьогодні, принаймні, за територією, з величезним потенціалом. І виходячи з цього, будувати стратегію, — але досі я ще жодного разу не почув цього слова на офіційному рівні — із уст глави держави. Сьогодні надзвичайно важливо чітко визначитися з державним курсом. Останні події в Білорусі ще раз це підтверджують.

«НАШ ШЛЯХ — ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ, ЯКІ ПЕРЕСТАНУТЬ ДИВИТИСЯ НА КРАЇНУ ЯК НА ВЛАСНІСТЬ»

Володимир КВУРТ, міський голова Винник, засновник ГО «Великий Львів»:

— Події останніх днів у Білорусі вселяють надію, що життя на просторах «Мордору» не зупинити і що свобода та гідність є природною потребою  вільної людини, готової брати відповідальність за власне майбутнє і майбутнє своєї  країни!

Білоруси мають обрати правду, а не імітацію демократії та незалежності. Країна повинна йти у майбутнє, а не повертатися в совок, залишаючись сателітом амбіцій Росії.

Сьогодні, у переддень Дня незалежності, ми віримо, що дух боротьби живий у наших сусідів, а наші успіхи у побудові  країни перевершать наші очікування! Ми спільно проходимо складний шлях формування держави, стаючи дорослішими як нація.

Нас із білорусами поєднують спільна історія і виклики, які стоять перед нами: перерва в існуванні національної держави і, як наслідок, відсутність управлінського досвіду та відсутність сучасної державної моделі.

Ми досі не розуміємо цінності виборності та змінності влади, а для багатьох ще живою в пам’яті і прийнятною є радянська традиція, коли керівників з посади проводжали лише в останню путь.

Наш внутрішній ворог — наше минуле, яке живить у нас рабів і яке є базою усіх політичних проєктів нашого зовнішнього ворога —  путінської Росії, яка захищає в нас свою мову, свою віру, свою історію, схильність до диктатури, бо в цих речах — ключ до відновлення СРСР чи Російської імперії.

Наш шлях — формування політичних еліт, які перестануть дивитися на країну як на власність, а на перемогу на виборах — як на право на грабунок! Побудова країни, де в центрі є інтереси людини, має бути не лише гаслом заради отримання влади, а й ціллю.

Саме за це, за дистанцію між владою і громадянином, йде боротьба за право впливати на владні рішення громад. В цьому — відмінність авторитарного і демократичного стилю управління. Саме тому децентралізація, відкритість, справедливість судочинства та верховенство закону, громадянська активність та підтримка культури, повернення власної історії, мови та віри і є кроками до побудови демократичної, квітучої країни, шляхом до успіху!

І я вірю, що у нас все вийде!

«ДЛЯ УКРАЇНИ ПРАВИЛЬНИЙ ШЛЯХ — ЄВРОПЕЙСЬКИЙ, ШЛЯХ РОЗВИТКУ, ПРОГРЕСУ І ВЗАЄМОПОВАГИ ДЕРЖАВИ І ГРОМАДЯНИНА»  

В’ячеслав ГУСАКОВ, журналіст, Херсон:

— Як на мене, тут питання номер один: «Що гарне будемо монтувати після того, як демонтували щось погане?». У 1991 році теж не було чіткої відповіді на питання: «СРСР розпадається. КПРС йде на звалище історії. А що замість цього?». В цьому наша біда: часто ламаємо те, що потрібно ламати задля подальшого розвитку, але не будуємо чи погано будуємо те, що повинно бути побудовано на місці зламаного.

Але якщо порівнювати Україну і Білорусь, то така невизначеність мала різний вплив на країни.

На мою думку, не стати у політичному плані Білоруссю Україні допомогла неоднорідність нашої країни, те, що певна частина населення не так міцно трималася за УРСР, як трималася за БРСР більшість населення Білорусі. Звідти у сусідів такі проблеми: вони дуже боялися свавілля 90-х, занадто сильно хотіли спокійного життя. І хотіли досягти його не через подолання кризових явищ, не через формування нової системи, нових суспільних стосунків, а хотіли, щоб хтось для них це зробив. І це зробив колишній військовий політрук, колишній секретар парткому колгоспу, колишній директор радгоспу. Зробив, як міг робити, перетворивши країну у величезний колгосп, де, як геніально сказав автор відомої пісні, «нищие молятся, молятся на То, что их нищета гарантирована». І основну масу згуртованих білорусів це здебільшого влаштовувало, коли є «суворий, але справедливий батько нації», який не дозволить «зайвого». Звісно, «зайвого» — на його думку: «надмірного» розвитку приватної ініціативи, конкуренції (і економічної, і політичної), розвитку «занадто розумного» громадянського суспільства. Наслідки цього ми бачили понад двадцять років.

Білорусь однозначно чекають нелегкі часи. Але позитивний момент в тому, що, якби білоруси замирилися з диктатурою, можливо, було б набагато гірше. Адже останні кілька років країну дуже серйозно лихоманить. Зокрема, з економікою там дуже кепсько. Втім, подивимося, як будуть розвиватися події.

А ось неоднорідна і складна Україна виявилася більш політично зрілою, зі значно менше вираженими патерналістськими настроями. Але і ця зрілість була недостатньою, щоб завадити обранню на другий термін Леоніда Кучми, який вже наприкінці першої каденції істотно втратив самостійність. Втім, якщо порівнювати з Білоруссю, обраний Україною шлях є позитивнішим. Бо ми маємо, хоча й нерідко у дуже недосконалій формі, економічне і політичне конкурентне середовище, маємо громадянське суспільство, яке істотно впливає на життя країни.

Щодо проблем, вони, на мою думку, — наслідки політичної і громадянської незрілості, з якими наша країна прийшла до своєї Незалежності. На жаль, вплив цих негативних чинників буде ще тривалим, і його подолання — дуже складний шлях.

Сподіваюся, що ми його пройдемо нормально, бо, попри усі негаразди, є підстави для оптимізму. На щастя, ми свого часу не віддали свої права та свободи за «ковбасу по два двадцять» і за «смачний пломбір».

Я вважаю, що для України єдиний правильний шлях — європейський, шлях розвитку, прогресу і взаємоповаги держави і громадянина. Але, на жаль, я поки що не бачу лідерів, які повели б країну цим шляхом. Є, так би мовити, «гумус», на якому такі лідери можуть зростати, але процес формування справжньої еліти нації затягнувся. Сподіваюся, це зволікання не буде критично довгим. Бо потреба у справжній еліті — нагальна. І середовище для її формування є.  

«ЧЕРЕЗ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ТОДІШНЯ НОМЕНКЛАТУРА ПРИВАТИЗУВАЛА ДЕРЖАВУ, СТВОРЮЮЧИ ЇЇ ДЛЯ СЕБЕ І ПІД СЕБЕ»

Володимир ФЕСЕНКО, політолог, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента»:

— Оцінку правильності обраного шляху легко давати, порівнюючи з альтернативами. Які вони були в Україні? Альтернативами незалежного розвитку країни, створення власної держави, були або подальше існування в рамках якогось Союзу з Росією, або входження в РФ. Однак Союз розпався по кордонах союзних республік, відбулося ситуативне поєднання інтересів, з одного боку, простих громадян, які, на той момент, скажу відверто: мали ілюзію, що незалежність дасть нам більш заможне існування. Потім, коли ця ілюзія не підтвердилася, вона спричинила, ту турбулентність, що виникла всередині 1990-х років. З іншого боку, еліти підтримали цей курс. Зараз про це чомусь забувають, але тоді у Верховній Раді домінувала номенклатура, компартійна більшість, однак це були суверен-комуністи, які проголосували за Акт незалежності України, що було для них логічним рішенням.

СНД став інститутом розлучення колишніх союзних республік. Фактично, через незалежність тодішня номенклатура привласнила, приватизувала державу, але створюючи її для себе і під себе. Родова травма, головна проблема нашої незалежності полягала в тому, що більшість пересічних громадян підтримали незалежність на референдумі, але, за деяким виключенням, не стали активними учасниками політичного процесу. Не відбулося привласнення держави своїми громадянами. Врешті-решт це обумовило інші проблеми: частин громадян не сприйняла Україну як свою державу. Не скажу, що таких більшість, але чимало зберіглося перед подіями 2014 року. Ситуація в Криму і на Донбасі (нагадаю, в зоні ризику були ще Харків та Одеса) засвідчила: там було чимало людей, які не сприйняли Україну, а у деяких співгромадян під впливом «русской весни» прокинулося почуття «рускости», хтось зберіг радянську ідентичність.

На превеликий жаль, еліти, що взяли країну під контроль, використовували свій статус у власних егоїстичних цілях, багатіли на Україні, ставали олігархами, а більшість населення не відчули соціально-економічних зисків від незалежності, що вкрай негативно.  Потенційна альтернатива незалежності проявилася в деяких радянських країнах — відокремленням частини територій. Теоретично такий ризик проявлявся в Криму давно, однак в середині 90-х його було зупинено. На жаль, неефективне використання незалежності, помилки соціально-економічної політики вплинули на те, що ми розвивалися не так швидко, як наші західні сусіди.

Ми маємо шукати ресурс впливу на розвиток держави у самих собі. Врешті-решт, незалежність це наш ресурс. Як свідчить історія, завжди легше підкоритися комусь: багато кріпаків з сумом розставалися з цим станом, за історичними джерелами. Тому ми маємо навчитися відповідальності за власну країну та власну долю, ніхто за нас це не створить. Головна відповідальність на елітах, однак не тільки на політиках чи державних діячах, а й на бізнесі, інтелектуалах, вчених — ці люди мають відчути власну відповідальність. Успіх країни залежить від їхнього вибору шляху, ефективних дій. Подолання наших чисельних хвороб, зокрема корупції, а найголовніше — внутрішньої поляризації, дискусії щодо геополітичного вибору. Статистично у нас досі є значний відсоток громадян, які вважають, що ми маємо бути у братерстві з Росією, навіть після війни, частина радикально проти. В 2014 РФ використала ці протиріччя на свою користь.

На жаль, частина наших політиків свідомо використовують різні об’єктивні розбіжності, з метою протиставлення однієї частини країни іншій, руйнуючи державу з середини. Цинізм ситуації у тому, що деякі політики між собою мають добрі стосунки, мігрують між «ЄС» та «ОПЗЖ», однак по телевізору розтягують країну в різні боки. Коли Медведчук каже, що треба відновити дружбу з Росією, або Порошенко, який то домовляється з Путіним, добре розмовляючи по телефону з ним, то демонструє ворожнечу, висвітлює проблему більшості наших політиків: говорять одне, думають інше, роблять третє. Володимир Зеленський теж свідомо хвилюється за долю держави, думаю, абсолютно щиро. Проте має ілюзії, що можна домовитися з Путіним. Тож відповідальність поєднується з небезпечними ідеями і діями. Ідеальних політиків не буває, ми маємо це розуміти, також і самостійно брати відповідальність.