«То було таке наше «радісне» підсовєцьке дитинство...»

Доктор Неоніла ЛИЧИК-ШЕРСТЮК — лікар-анестезіолог та церковно-громадська діячка в Чикаго (США), народилася 1 квітня 1925 року в Україні (с. Новий Тагамлик на Полтавщині) в родині Романа і Христини Шерстюків. Середню освіту здобула в м. Нові Санжари Полтавської області. Медичні студії закінчила 1951 року в Мюнхенському університеті й одержала диплом доктора медицини. Член Американської медичної асоціяції (АМА), Об’єднання лікарів штату Іллінойс та інших медичних товариств. Із 1991 pоку — на пенсії. Заміжня (1956) за інженером Святославом Личиком. Д-р Неоніла — активна членкиня православного сестринства Св. Ольги при катедрі. Вона з чоловіком є щедрими жертводавцями на українські церковні та культурні заходи. До речі, після проголошення незалежності України подружжя Личиків — д-р Неоніла та інженер Святослав були активними членами «Товариства Сприяння Руху в Україні» та «Клубу 500» — товариства для встановлення та утримування (на початках) Українського генерального консульства в Чикаго.

БАТЬКО — ВІДОМИЙ ПЕДАГОГ

Батько пані Неоніли Григорій Пилипович Шерстюк (*1882 — †1911) 1904 року закінчив учительську семінарію в місті Новий Буг (нині Миколаївської області), згодом учителював. Став засновником першого українського педагогічного видавництва «Український вчитель», першого українського педагогічного журналу «Світло» та його редактором. Співробітник періодичних видань «Рідний край» у Полтаві й «Рада» в Києві. 1905 року з ініціативи Григорія Шерстюка та інших постала Всеукраїнська учительська спілка (ВУУС) — професійна українська організація вчителів та діячів народної освіти. Г. П. Шерстюк був автором науково-популярних книжок для дітей, педагогічних статей та інших тематичних матеріалів, а також автором підручників з української мови для шкіл: «(Коротка) Українська граматика» (для школи, частина 1; 1907, 1912, 1917), частина 2 — «Складня» (1909, 1917).

ВІХИ ЖИТТЯ

Сама Неоніла Шерстюк-Личик розповідає: «Народилася я 1 квітня 1925 року в родині Романа Костянтиновича й Тіни Федорівної (із дому Рябуха) Шерстюк у селі Новий Тагамлик Мало-Перещепинського району на Полтавщині. Від 1932 року родина проживала в районовому містечку Нові Санджари. Тут ми пережили Голодомор 1932—1933 рр. (написала спомини) та німецьку окупацію під час Другої cвітової війни. Тут я закінчила десятилітку. 1943-го змушені залишити Україну, їдемо на Захід. В Австрії працюємо на примусовій роботі у фармера. Після закінчення війни зупинилися в Баварії в Мюнхені. Родина моя жила в таборах для переміщених осіб (у таборах DP). У Мюнхені я жила в українському студентському гуртожитку разом з 800 студентами. Належала до Української Студентської Громади та Об’єднання Українських Православних Студентів. Медичні студії закінчила в Мюнхенському університеті. 1951-го переїжджаємо до Сполучених Штатів Америки і зупиняємося в Чикаго. Тут я спеціалізувалася в галузі анестезіології, в якій працювала до кінця лікарської кар’єри...

З благословення Блаженнійшого Митрополита Мстислава була заснована при УПЦ в Америці «Комісія зв’язку з Україною» — щоби допомагати відновленню Української Автокефальної Православної Церкви в Україні. Наша філія в Чикаго, де я була заступником голови, завзято долучилася до цієї праці — ми надсилали всебічну матеріальну допомогу, різну техніку та релігійну літературу. Було проведено багато зустрічей з різними представниками України. Рада була почути, що Собор УАПЦ в Києві проголосив першим патріархом УАПЦ України нашого полтавця Блаженнійшого Митрополита Мстислава...

Я одружена з інженером Святославом Личиком. Маємо двох дітей: Віктор — доктор філософії, Наталя — дантист. Є в нас онука Ганночка, котра закінчила університет і студіюватиме медицину, та онук Олександр, котрий вчиться на останньому курсі університету».

СПОГАДИ ПРО ГОЛОДОМОР

Особливо щемними та промовистими є спогади доктора Неоніли Шерстюк-Личик про Голодомор 1932—1933 рр.: «...1932-го переїжджаємо до районового містечка Нові Санджари. Тато продовжує працю в райспоживспілці. Мама іде до портретної школи, яку заснував її троюрідний брат Макар Харченко, й аж до виїзду із України працює портретистом. Я починаю ходити до школи, але початок навчання в школі затьмарюють події 1932 — 1933 рр.

Навкруги шаліє голод. Коли тато повертався з поїздок по селах, часто чула, як розповідав мамі, що робиться на селі, скільки було кругом пухлих від голоду, розказував, хто помер, а в кого тільки хата пуста залишилась — усі вимерли, кого зустрів і не міг пізнати, так змінив його голод. Трупи лежали під тинами...

Вернувшись із поїздки до Харкова, пригадую, як мамі розповідав про виснажених селян, котрі приїздили до міста шукати кусень хліба, про ще не підібраних трупів, що лежали де-не-де на вулицях. Коли прийшов на залізничну станцію до каси по квиток, там уже лежали три трупи. У черзі за кількома чоловіками перед ним якийсь високий селянин хитнувся, впав, здригнувся і помер...

Під час Голоду ми жили у двох різних квартирах. Спершу жили у бабусі Алексенчихи. Пригадую, як мама боялася випускати нас на вулицю. Водночас стало звичним явищем, що діти кудись зникали. Ловили їх тоді «на м’ясо» бандити чи просто божевільні від голоду...

Пізніше ми переїхали на квартиру до Манджарки на Полтавську гору. Вона мала двох хлопчиків — чотирьох і семи років. Мама все приказувала, щоб ми не відчиняли дверей, як її немає вдома. Пригадую, одного разу мама насипала нам супу — юшки, в якій плавало пару кусочків картоплі, у тарілки й пішла на базар. Ті хлопці якось вдерлися у двері, повідпихали мене і брата Бориса, руками повихапували картоплю із супу, випили юшку і втекли, а ми сиділи голодні й плакали...

Ми якось пережили Голод. Мама все казала, що то дякуючи мішку картоплі та півмішку гречаної крупи, які наш тато десь роздобув. Мама все те ділила на маленькі порції й давала нам.

Через вузеньку дорогу від нас були дитячі ясла. Дорожка ця звивалася згори донизу до однієї з вулиць. Пригадую, була весна. У нас за хатою щось зазеленіло, люцерна, бур’ян чи щось інше. Там, мабуть, колись був город. Щоранку ми з мамою прокидалися під плач малих діток. Відразу йдемо до вікна і щоразу бачимо кількох, а інколи й більше маленьких діточок, котрі лежать чи сидять у тій зелені, — дітей, котрих матері позалишали вночі, надіючись, що працівники ясел підберуть їх уранці й у такий спосіб зможуть порятувати їх від голодної смерти. Діти плакали на різні голоси. Як розвиднялося, виходили жінки з ясел і підбирали їх. Ніколи на забуду одного випадку. Надворі сіріє. Ми з мамою за звичкою стоїмо біля вікна й дивимося, скільки дітей залишилося минулої ночі. Приходить молоденька мама з трьома дітками. Одне поклала, друге посадила, а третє вже ходить. Плаче, пообціловувала їх, повернулась і йде швидко вниз. Маленьке кричить і біжить за нею. Плачучи вертається, обціловує його, садить і знову пробує іти. Воно ж зривається, кричить і біжить за нею. Скількись разів пробувала відійти і не могла. Потім затулила вуха, повернулася і побігла не оглядаючись униз. Дитинка бігла за нею, заплуталася в тій зелені і вже не вставала. За якийсь час вийшли працівники ясел і попідбирали всіх...

Ми, діти, як збиралися гуртом, не гралися ляльками, не гралися в ігри, ні про що не говорили. Завжди були одні й ті самі балачки. Переповідали, що чули вдома між батьками. У кого хто в родині помер, де якусь дитину зловили і зарізали. Хтось розказував, як їхня мама купила ковбасу на базарі, почали їсти і найшли в ній кінчик маленького пальчика. Хтось казав, як якась мати з’їла свою дитину. Казали, що таких випадків було більше. Таке було наше «радісне» підсовєцьке дитинство...»

До речі, коли в листопаді 2013 року в американському місті Чикаго відкривали виставку, присвячену Голодомору 1932—1933 рр., то в тамтешньому Українському національному музеї відбулися вечір-реквієм та відкриття мистецької виставки на вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 рр. в Україні. Якраз д-р Неоніла Шерстюк-Личик була однією з чотирьох свідків Голодомору-геноциду в Україні (а також — Микола Міщенко, Євдокія Малишевська та Іван Деркач) які розповіли присутній громаді свою страшну правду про трагедію.

...У цьогорічному квітні, якраз першого числа, щира українська патріотка, полтавка за походженням д-р Неоніла Личик (із дому — Шерстюк) відсвяткувала свій славний ювілей. «Полтавщина пам’ятає про Вас і високо цінує Вашу невтомну й довголітню працю для нашого народу і задля нашою рідного краю, дорога пані Неоніло, й засилає Вам у далеке американське Чикаго із милих Вашим душі та серцю родинних полтавсько-тагамлицьких теренів найщиріші зичення!..» — такими були мої слова...