(Не) хочу мати дітей

Щоб зрозуміти, скільки дітей народжується в Україні і чи достатньо цього для збереження нашої популяції, науковці користуються цікавими розрахунками. Існує так званий сумарний показник народжуваності дітей на жінку протягом дітородного періоду. Кілька років тому цей показник був 1,6, тобто на 10 жінок було 16 дітей. Останні кілька років ця цифра знизилась до 1,2. Фактично це одна дитина на одну жінку або ж одна дитина у родині. Все. Крапка. Про більшу кількість малечі вдома українці думають все рідше і рідше. І на це є безліч причин, від психологічних до економічних.

Якби мене запитали, чи хотіла б я мати ще одну дитину в родині, де є вже двоє діток, я б добряче подумала і, гадаю, твердо б сказала, що ні. З одного боку, малеча – це справді щастя, натхнення, нові і неочікувані обов’язки, кумедні та прикольні моменти у житті… І ще багато-багато всього хорошого та позитивного. Але на іншому боці – величезна відповідальність: фінансова, емоційна та фізична. І це не просто слова пересічної громадянки, усе це підтверджують психологи, демографи та економісти у цифрах та аргументах.

ДЕМОГРАФІЯ

Чи справді українців стає менше? Мабуть, усі бачили прогнози ООН, що населення України може скоротитися до 2030 року від 3 до 15%. А до 2100 року нас може залишитися усього 24,4 мільйони. Наші демографи не можуть це ні заперечити, ні підтвердити, бо для початку було б добре провести перепис населення в Україні, щоб мати свіжі цифри під руками.

Але всі ці прогнози ООН можуть стати реальністю, бо щороку кількість народжених дітей в Україні зменшується. Які б надії не робив дехто на поліпшення ситуації під час карантину, цифри свідчать про протилежне. Минулий 2020 рік мав найгірші показники народжуваності за всі 30 років незалежності. Тоді народилося 293 457 немовлят. Натомість смертність сягнула 616 835 осiб.

Нинішній рік може повторити ситуацію, адже за перше півріччя цього року народилося 132 595 дітей. Це на 5% менше, ніж в першому півріччі 2020-го, і на 11,5% менше, ніж в першому півріччі 2019-го. Як ідеться на сайті Держстату, останній раз приріст населення спостерігався в Україні ще за часів СРСР — в 1990 році, відтоді воно тільки зменшується.

«Якщо брати до уваги умови пандемії, то народжуваність впала за підсумками 2020 року у всіх європейських країнах, - коментує Ірина КУРИЛО, завідувачка відділу досліджень демографічних процесів і демографічної політики Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, докторка економічних наук. – Тому у найближчий час, хоча не можна робити прогнози через нестабільну ситуацію, важко сказати, чи будуть якісь зрушення. Єдине, що є такий феномен, коли настають кращі часи, хоча б періодично, тоді відбувається феномен компенсаційного приросту. Люди відкладають народження у період воєн, епідемій тощо, а пізніше можуть його реалізувати. Але коли він буде – невідомо».

ЕКОНОМІКА

Чи не найбільший чинник, який може стримувати родини із народженням дітей, - фінансовий. Ідеться не лише про події в країні, звісно, вони теж накладають свій відбиток. Економічна складова на рівні родини – це і можливість купити все необхідне для малечі, згодом це можливість інвестувати у дитя, починаючи з занять-розвивайок до участі у конкурсах, якщо до цього етапу доходять, а ще походи в кіно, кафе, поїздки на відпочинок, одяг, їжа – усе це множиться у кілька разів у порівнянні з витратами на одну людину чи подружню пару, котра ще не має дітей.

В Українському інституті майбутнього наводять цікаві дані про вплив економіки на народжуваність. Так, споживчі витрати сім’ї з дітьми майже на 20,5% вищі, ніж середні щомісячні витрати українського домогосподарства. У середньому родина витрачає на виховання дитини до 18 років понад 2,2 млн грн, або майже 80 тисяч доларів. До досягнення повноліття сім’я з однією дитиною сплачує державі лише ПДВ на 340 тисяч грн, а з двома – понад 500 тисяч грн.

Так само економічний чинник виділяють в Інституті демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України. Більшість українців не можуть собі дозволити мати двох та більше дітей саме через економічний фактор, кажуть демографи. Основними причинами вважають низьку заробітну плату, відсутність власного житла і нерозвинену соціальну інфраструктуру.

«Якщо говорити про загальні фактори та чинники, які впливають на рішення про народження дітей, то це сучасна ситуація, пов’язана із нестабільністю: соціальною-економічною, військово-політичною, медико-демографічною, я б сказала, навіть медичною останнім часом у зв’язку з пандемією коронавірусу, - продовжує Ірина Курило. – А взагалі, якщо брати до уваги чинники, які впливають на рішення про народження дитини на мікрорівні, то це матеріальний добробут, він певною мірою похідний від попередніх чинників. Також впливає житлова забезпеченість, стан здоров’я, етап кар’єри чи здобуття освіти, через що народження дітей відкладається до здобуття освіти та появи якихось підвалин кар’єри. І психологічні чинники, у тому числі – власне бажання. Бо взагалі в Україні та в цілому в Європі зараз гостро стоїть питання, чи це настав час небажань, чи дефіцит можливостей? Тому що кращі економічні умови у нас трапляються рідко, а час перебудовує модель сім’ї і кар’єри на користь більш пізнього народження дітей та ранньої кар’єри».

ПСИХОЛОГІЯ

Мабуть, справа ще у власних пріоритетах, що родина чи окремо жінка та чоловік ставить на перше місце – кар’єру чи сім’ю. І не менш важливим чинником для появи великої кількості малят чи бодай одного стає і психологічна атмосфера в родині та готовність по-справжньому ділити батьківство між мамою і татом. «Якщо повернутися думками у дитинство, то багато хто не хоче мати дітей, бо мали досвід, коли в сім’ї всередині був армагедон, а на вулиці все виглядало ідеально, - пояснює дитяча та сімейна психологиня Ольга САЙФУЛЛІНА. – Впливають спогади про те, що тато з мамою не були по-справжньому парою, бо багато хто не розуміє, що таке тато в родині. Це велика проблема. І в Україні тим паче. Я працюю з клієнтами за кордоном і розумію, що жінки там більш захищені державою, а тато відповідає за дитину разом з жінкою порівну. У нас поки цього немає».

За словами психологині, жінка, яка буде розуміти, що може татові лишити на два тижні дитину, відвідувати навчальні курси чи сходити на посиденьки з друзями, по-іншому буде приймати рішення про народження дитини: «Бо прийнято ж так, що жінка виходить заміж, а чоловіки – ні, і жінок це зупиняє. Є страхи у багатьох жінок, які народилися у звичайних сім’ях, де потім або мама лишалася одна з дітьми, або тато йшов із сім’ї та опікувався вже новими дітьми, забуваючи про своїх. Ось це найбільш поширена причина. Це тільки зараз тата почали виходити на вулицю з колясками. Якщо взяти Канаду, то там жінки розповідають, що на дитмайданчиках здебільшого знаходяться тата. Жінки народжують, а чоловіки створюють їм умови, щоб народжувати, і вони розділяють батьківство разом. Якщо мій чоловік може спокійно готувати сніданок, вечерю чи вести хатні справи, звісно, я можу народити третю дитину. Тобто це основна причина, і ще нерозуміння того, що таке «тато». Дівчина виростає, стає жінкою, але не розуміє, як будувати стосунки. Не розуміє, навіщо чоловік, щоб йому просто приготувати вечерю і попрати? Цього вже ніхто не хоче робити».

Крім цього, не всі поспішають виходити заміж та народжувати дітей, бо нема гарантій, що це раз і назавжди. «Жінки раніше про це не задумувалися, так було прийнято, це була норма. І радянський союз захищав сім’ї, достатньо було написати якусь скаргу, і можна було втратити роботу. Зараз усе по-іншому», - додає Ольга Сайфулліна.

На фоні таких економіко-демографічно-психологічних проблем маємо ще одну тенденцію – родини, котрі не хочуть свідомо заводити дітей. Експерти оцінюють, що таких «чайлдфрі»-сімей у нас близько 1%. Це не багато, щоб бити тривогу, але й не привід для радощів.

Чи могла б вплинути на народжуваність держава, певні програми підтримки та стимулювання? Так, це дає певні результати. Але, здається, зараз люди схильні покладатися більше на себе, ніж на когось. Держава ж може лише створити чудові умови, в яких захочеться народжувати дітей.