Iнгігерда та утвердження правди

«Ми хочемо започаткувати традицію вшанування Інгігерди. Щороку в день її смерті — 23 лютого — лунатиме молитва на її спомин і будуть організовуватися інші заходи — церковні, світські, наукові...», — такими планами на майбутнє ділилася з нами рік тому науковиця Олена Ясинецька. І їм судилося збутися вже вдуге! Торік, а також 23 лютого цього року у Національному заповіднику «Софія Київська» відбулося одразу кілька заходів із вшанування пам’яті Інгігерди — принцеси Шведської, великої княгині Русі-України, яку у нас більше знають як другу дружину князя Ярослава Мудрого.

Передусім — відбулася поминальна панахида біля саркофага з похованням княгині Інгігерди в соборі Святої Софії. Її звершив Блаженнійший Епіфаній, Митрополит Київський і всієї України. Олена Ясинецька, завідувачки сектору міжнародного співробітництва Національного заповідника «Софія Київська», кандидатка історичних наук, презентувала монографію «Три покоління благовірності: Інгігерда Шведська, Анна Київська, Едігна Баварська». Також відбувся круглий стіл, під час якого науковці та запрошені гості (серед них і головна редакторка «Дня» Лариса Івшина) обговорювали теми, пов’язані із постаттю Інгігерди. Крім цього, була представлена мінівиставка історичних портретів авторства сучасного українського художника Артура Орльонова — портрети Ярослава Мудрого, Інгігерди, Володимира Великого, Іларіона Київського, Анни Ярославни. До речі, його твори часто використовуються у Росії без згоди автора.

До цих урочистостей долучилися очільники церкви, керівники дипломатичних представництв Швеції, Франції та Німеччини, провідні вчені і музейники зі Швеції та України, культурна громадськість.

«Я дуже дякую Православній церкві України, що з нами на ці свята, і що наші ініціативи підтримує другий рік поспіль, — наголосила генеральна директорка Національного заповідника «Софія Київська» Неля КУКОВАЛЬСЬКА. — Крім цього, нас підтримують учені, які разом з нами розвінчують легенди російської історіографії щодо Анни Новгородської, її святості. Цю історію, правдиву, нам відкрив 2009 рік, коли ми ще раз відкрили саркофаг Ярослава Мудрого. Тоді приїжджали антропологи з Великого Новгорода, самі розповідали, що досліджували Анну, що то жінка 30-35 років, а не Інгігерда. Ми мали розмову з Блаженнішим Єпіфанієм, Митрополитом Київським і всієї України. Думаю, що усім разом ми йдемо до того, що у найближчому майбутньому Інгігерда стане святою. Ми цього прагнемо. І всі традиції, які ми започаткували — це сходини, які нас приведуть до цієї події, котра станеться у найближчий час».

ЄВРОІНТЕГАЦІЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Загалом подія — великих масштабів та смислів. І що важливо — час її проведення. Доки українці ще морально відходять від промови Путіна, а вчора оговтувалися від вторгнення в Україну, ми маємо гідну відповідь. Передусім день вшанування Інгігерди, до якої теж доклали руку російсько історіографи (про що згодом), відбувається 23 лютого. Якби не війна з РФ, може, ще й досі б вітали чоловіків, як зазначав Владика ЄВСТРАТІЙ (Зоря), самі знаємо з чим. А тепер у нас є своя історична альтернатива — день пам’яті дружини Ярослава Мудрого, принцеси Шведської. А ще краще, на думку Владики, аби 23 лютого асоціювалося у нас із пам’яттю про княгинь та князів Русі, і ні з чим більше.

«У нинішній круговерті подій та новин може виникати питання, чому ми досі копаємося в історії, але, як бачимо, все це має безпосередній стосунок до нашого сьогодення, — зазначив він. — Тому важливо, щоб представники церкви, науковці, громадські діячі, дипломати, кожен на своєму місці робив одну справу — підтверджував правду. Тільки правда має вічну основу, на якій може бути збудоване щось добре. Все, що збудоване на неправді — це як дім на піску. Його можна збудувати величним, але рано чи пізно він впаде. І навпаки — те, що збудоване на скелі правди, вистоїть».

Проведені у Софії Київській заходи мали на меті об’єднати українську та міжнародну наукову спільноту довкола постаті княгині Інгігерди. І нагадати — що Україна давно пройшла свій шлях євроінтеграції, маючи ще тисячу років тому дипломатичні та династичні зв’язки з провідними державами Європи. Цю думку неодноразово озвучувала й Лариса Івшина. Власне, усе, над чим працює «День» та однодумці довкола, зараз набуває ще більшої ваги.

І ще більшої уваги зараз потребує княгиня Інгігерда. Насправді донедавна ми мали не багато інформації зі шведських та українських історичних джерел про княгиню. Відомо, що Інгігерда провела більшу частину свого життя (понад 30 років) у Києві, тут вона разом із чоловіком розбудовувала державу, засновувала монастирі, поширювала християнство та його цінності. Спільно з Ярославом завершувала спорудження і оздоблення собору Святої Софії Київської. Тут вона пізніше була похована у мармуровому саркофазі, де покоїться й нині.

Утім, для постаті такого масштабу цих даних видається замало. Заповнювати цю прогалину правдивими та важливими історичними фактами взялися у заповіднику «Софія Київська». Як розповідала нам раніше Олена Ясинецька: «Є необхідність розвіяти міф, що досі активно тиражується в сучасних наукових роботах і церковній житійній літературі, в яких Інгігерда-Ірина ототожнюється зі святою Анною Новгородською, яка похована у Софійському соборі Великого Новгорода (нині РФ)». Спекуляції на історії — давня звичка Росії. Але ми українці, мусимо знати правду та гідно давати відсіч ворогам на всіх фронтах.

«НАШУ ІСТОРІЮ ТА ГЕРОЇВ НЕМОЖЛИВО АНЕКСУВАТИ»

Отож, видана монографія розповідає про Інгігерду, Анну Ярославну та її доньку, онуки Інгігерди та Ярослава Мудрого — Едігну. «У розділі про Інгігерду наводяться мої висновки, чому вона не може бути Анною Новгородською. Я зробила їх на основі різних джерел, — розповідає Олена Ясинецька. — Був створений міф на початку ХІХ століття, тобто через 800 років після того, як жила Інгігерда, відомим фальсифікатором історії Миколою Карамзіним у його відомій «Истории государства российского». І ця фальсифікація, як і багато інших, слугувала для скріплення імперії, для поглиблення її історії. На жаль, вона активно тиражується і зараз у житійній літературі, і, на жаль, не лише в Росії, а й серед прибічників «русского мира» в Україні».

Суть міфу у тому, що Інгігерда на схилі свого віку чомусь пішла в Новгород і прийняла там постриг, отримала при цьому нове ім’я — Анна. Але Інгігерда померла у 1051 році, за кілька років до смерті свого чоловіка (Ярослав Мудрий помер 1054 р., переживши свою дружину на три роки). Тому історикам видається маловірогідною версія, щоб дружина великого князя прийняла постриг не у Києві. Адже саме тут Ярослав та Інгігерда засновували монастирі, присвячені патронатним святим князівської пари — святому Георгію та святій Ірині. Другий факт, який розвінчує цей міф, стосується найстаршого сина Ярослава — Володимира. Він помер у 1052 році, був похований у соборі Святої Софії в Новгороді, де начебто вже була похована його матір. Але про це не має жодних згадок у літописах. Ба більше, собор був освячений після смерті Інгігерди. Версія наших істориків, шо Анна Новгородська може бути дружиною самого Володимира Ярославича, і була похована тут пізніше. Наостанок у наших науковців є результати антропологічних експертиз, як сучасні, так і проведені на початку ХХ століття, котрі свідчать — у саркофазі з Ярославом Мудрим похована саме Інгігерда, і саме у Соборі Святої Софії у Києві.

«Ворог анексує історію та використовує наших героїв, користується цим дуже брутально. Але нашу історію та героїв неможливо анексувати, — наголосила Олена Ясинецька, оповідаючи про інших героїнь своєї монографії. — Другий розділ присвячено доньці Інгігерди та Ярослава — Анні. Переконана, що ви знаєте, як багато існує публікацій, присвячених їй. Мабуть, Анні найбільше поталанило серед наших князів на європейських престолах, бо існує сотні публікацій про неї за кордоном. Третій розділ розповідає про Едігну Баварську, доньку Анни Ярославни та онуку Ярослава Мудрого та Інгігерди Шведської. Вона — дуже маловідома постать в нашій історичній літературі. До цього часу не знаю жодної повноцінної історичної роботи, присвяченій їй. Народилась Едігна між 1055 і 1057 роками у родині Анни та Генріха. Мала трьох братів, найстарший брат — Філіп І продовжував династію французьких королів. Цю лінію можна прослідкувати аж до французької революції. Другий син Роберт помер у віці 6-11 років. А третій став очільником першого хрестового походу та загинув на чужині. А донька Едігна близько 1075 року покинула французький двір. За однією з версій, хотіла таким чином уникнути примусового шлюбу, за іншою версією — прагнула рушити до Києва, до батьківщини своєї матері. Проїжджаючи повз Баварію, відчула, що боже провидіння вказує їй лишитися тут для божої служби. Це було неподалечку від сучасного Мюнхена. Вона залишилась у маленькому містечку, розмітилася у стовбурі старої липи, і так прожила, як черниця, близько 35 років. Легенда говорить, і її житіє, що Едігна навчала дітей християнству та письму. Завершується книга реконструкціями родоводів — від Ярослава Мудрого до сучасних європейських монархів: королів Іспанії, Бельгії, Швеції, Данії і королеви Великої Британії. Мабуть, найважливіша ідея цього видання, що ми — генетично, культурно, духовно пов’язані з усім європейським християнським світом».

ЩОБ ОБІЦЯНКА ЯРОСЛАВА ЖИЛА

Книга видана українською та англійською мовами. Заповідник планує поділитися примірниками монографії з усіма посольствами, щоб світ теж дізнався про нашу історію. Як зазначив Посол Швеції в Україні Тобіас ТИБЕРГ, Інгігерда допомагала Ярославу будувати Софію та створювати династії майбутніх королів, зокрема, і шведських. Тож час про це нагадати Європі. До речі, присутність посла у Будинку митрополита, де проходили урочистості, у ці непрості для країни часи гості вітали аплодисментами. У свою чергу Посол зачитав кілька рядків із листа Карла ХІІ, який він надсилав предкам. Це був лист-інструкція, призначений послам Швеції в Оттоманській імперії, котрі були акредитовані на Запорізьку Січ. «Суть така — ви маєте працювати для того, щоб донести цю статтю, яка говорить про свободу України та запорізьких козаків до логічного завершення. Щоб Україна та запорізька армія змогли повернути собі свою свободу та володіти її землями у колишніх кордонах — під головуванням їхнього командира Пилипа Орлика, — переказував вміст листа Тобіас Тиберг. — 1711 рік — дата написання листа, але він актуальний наразі. Сьогодні українська держава знаходиться у найбільший загрозі свого існування. Чоловіки та жінки Києва зроблять усе, щоб обіцянка Ярослава жила — на берегах Дніпра була суверенна незалежна держава».

Посол України у Ватикан Андрій ЮРАШ також наголосив на тому, що нам треба посилювати присутність України у європейському просторі. На його думку, такі книги мають бути присутні у бібліотеках усіх посольств (перегукується з місією бібліотеки «Дня»!). «Ми говоримо про той період, коли наша культура почала формуватися, коли ми були в одній системі світу. І це важливі меседжі у світлі подій теперішніх, коли чомусь ми маємо підтверджувати належність до того простору, в якому ми народжувались», — додав пан Посол.

«Ми справді зібралися у важливі часи, бо Росія піддає сумніву взагалі наше суверенне існування, у тому числі ґрунтує свої абсолютно абсурдні та брутальні висновки на тих даних, які взяті з псевдоісторії, — зазначала Олена Ясинецька. — Ми чули того історика, який транслює у світ жахливі історичні версії, що Україна не має права на існування. Тому так важливо, що ми разом зібралися з цієї нагоди, що ми ще більш згуртовані і що вшановуємо пам’ять Інгігерди-Ірини, шведської принцеси, дружини Ярослава Мудрого, яка народилася в роки і в родині короля-хрестителя Швеції. Для нас це дуже прикметний знак, що подружжя Ярослава Мудрого та Інгігерди Шведської мають за своїх батьків хрестителів — Володимира, хрестителя Русі-України, та Олафа Шетконунга, хрестителя Швеції. А тому із самого початку ці люди не могли бути невіруючими, нехрещеними. Через це так важливо по-християнськи та за церковними традиціями вшановувати їхню пам’ять. Дуже щаслива, що ми створили таку традицію минулого року, а тепер її стверджуємо та продовжуємо. Нам, напевно, є в кого вчитися, бо наші предки вміли вшановувати пам’ять та берегти традиції, які є основою культури, ідентичності. І саме за це слово, прагнення бути собою, сповідувати свої цінності та духовні ідеали ми багато пролили крові у минулі століття. І досі саме за це нас карає наш ворог танками, мінометами, ядерною зброєю».

КІНО, ПЕРСТЕНЬ ТА ЕМОЦІЙНИЙ ЗВ’ЯЗОК

Знаючи та цінуючи своїх історичних героїв та героїнь легше протистояти неправді та маніпуляціям, від яких, на жаль, зараз наша держава потерпає надзвичайно сильно через сусіда-агресора. Тому вшанування Інгігерди раз на рік — має стати традицією. А далі у заповіднику планують розширювати цю просвітницьку роботу. Так, до дискусії долучився журналіст, сценарист і продюсер Акім ГАЛІМОВ. Його науково-популярний фільм «Україна. Повернення своєї історії» якраз містить частину, присвячену Інгігерді Шведській, великій княгині Русі-України. Тож це приклад для інших митців, як можна і варто робити історію цікавою для суспільства.

«Знаю, що українське наукове середовище дуже різне, знаю, що у подібних проєктах, які робить заповідник, виникає опір. Знаю, що багато істориків вважає, що з історією можна робити все, що завгодно, але ні в якому разі не популяризувати, — розповідав про свій досвід створення фільму про Інгігерду Акім Галімов. — Шість років тому, коли ми починали цю роботу, пам’ятаю, скільки було нарікань, що ми розповідаємо про якусь конспірологічну теорію. Але коли ми слухали президента Росії, ні в кого не лишилось сумнівів, що це ніякі не конспірологічні теорії, що Росія цілеспрямовано протягом століть займається тим, що контролює нас і те, що саме ми можемо досліджувати і в якому ракурсі. Коли ми почали займатися Інгігердою, то зрозуміли, що вона ж маловідома в Україні. Я от про неї не знав, і так само моя команда. Тому важливо про це говорити, це наша історія, яка пов’язує нас із тим, що було тисячу років тому. Нам також хотілося показати, і як вона виглядає, і якою вона була за характером. Адже важливо побачити людину емоційно, відчути її серцем. Тоді такий емоційний зв’язок цементується як фундамент, і потім важко міфам та брехні у цей фундамент потрапляти».

Здавалося, що значно більше мають знати про принцесу шведську у Швеції. Аж ні. На думку директора історичного музею у Сигтуні (провінція Уппланд, Королівство Швеція) Теда Хессельбома, про принцесу знають більше українці. «Зараз вона відома як принцеса Швеції, яка є донькою короля Олафа, хоча сам Олаф тоді не використовував цього слова (король). Але Інгігерда є точно важливою постаттю шведської ієрархії, — розповідав керівник музею. — Зараз у Швеції є крон-принцеса Естель. Ми проводили виставку «Від Інгігерди до Естель», показуючи всю історію того процесу. Для нас було важливо почати говорити про Інгігерду взагалі, вона не дуже відома у нас, мабуть, в Україні про неї знають набагато більше. Ми знаємо про приблизні часи, коли вона народилась та померла — 1000-1050 роки. Можемо лише сподіватися, що вона народилась у Швеції, але стверджувати цього не можу. Мабуть, когось здивує, що вона прожила 50 років, але це досить багато для того часу. Я знаю, що вона є святою у вашому християнстві, мабуть, тому її більше знають у Росії та Україні, ніж у Швеції. У Швеції знають більше іншу святу — Бригіту, тому важко пояснити, що є ще одна — Інгігерда, яка ще важливіша».

Зате у Швеції люблять історію про перстень Інгігерди. Він зберігається у колекції музею, ним люблять милуватися відвідувачі. Цей перстень був знайдений на території музею під час розкопок, дізнатися про які приїхало 15-20 журналістів. Керівник розкопок зазначав, що знайдений перстень точно часів Інгігерди, можливо, його носила принцеса, але стверджувати це точно науковці не можуть. Але й заперечити теж. У підсумку журналісти написали, що археологи знайшли перстень Інгігерди, і з того часу ця історія живе саме так.

Що ж, можливо, така оказія послугувала своєрідним способом популяризації історичної постаті. Бо часто до правди доводиться долати довий шлях. Як зазначив доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України Ніжинського державного університету Євген ЛУНЯК, наше правдиве слово можна розцінювати як участь в інформаційній війні. І саме зараз варто нагадувати світові, що тисячу років тому Україна була частиною Європи. А постаті Інгігерди, Анни та Едігни дійсно показують великі зв’язки, які Україна мала з іншими країнами — Швецією, Францією та Німеччиною. Мабуть, давно пора відновити історичну справедливість. На жаль, це коштувало нам і коштує зараз надто дорого. Та мусимо здолати цей шлях разом, яких би зусиль це не вартувало.