У пеклі протікає кран

Звісно, можна зробити ще один фільм про пряме протистояння на фронті, але це було не раз.

Наталка Ворожбит знімає про війну як про простір, у який ми занурені вже не перший рік – але який від цього не став нормальним. У “Поганих дорогах” немає стрілянини, окопів, атак. Оцього всього нема, а війна є.

Ворожбит на сьогодні – одна з найдосвідченіших та найтитулованіших драматургинь в Україні, і, природно, в своєму режисерському дебюті спирається на непередбачуваний наратив, на майстерне володіння оповідною матерією.

Фільм поділено на чотири умовні частини, в які вкладено 5 сюжетів.

На блокпосту зупиняють нетверезого директора школи з Попасної, який замість свого посвідчення особи пред’являє паспорт дружини.

Троє старшокласниць, гаючи час на автобусній зупинці в "сірій зоні", обговорюють свої стосунки з українськими військовими.

Паралельним монтажем: бойовик затягує в підвал українську журналістку з наміром зґвалтувати; по зимовому нічному шосе Вова й Таня - солдат і військова лікарка - везуть «двохсотого», що був для Тані більше ніж командиром.

Проїжджа міська пані намагається компенсувати селянам вартість курки, яку вона збила машиною.

Жанри варіюються в бік загострення.

На блокпості все розвивається як комедія характерів. Ігор Колтовський, що грає директора, є чудовим у незграбності й недорікуватості свого довготелесого персонажа. Якщо додати Андрія Лелюха в ролі опецькуватого суворого командира та його кремезного підлеглого (Володимир Гурін), котрий не мав військової підготовки в школі, бо “у французькій учився”, але співає шансон, поки командир розбирає-збирає автомат, то складається убойне комік-тріо, яке обмінюється репліками в стилі якогось абсурдного стендапу.

Дівоцтво на зупинці теревенить про секс і цигарки, хвалиться подарунками, отриманими від кавалерів-військових. Будні сірої зони: телебачення тільки російське, розвага для старших – “Давай поженимся”, для молодих – “сіжкі”, “семкі” і відлупцювати шкільну стукачку. За зв’язок з військовим можуть назвати українською підстилкою. На море поїхала – нудно, повернулася - “Іду по місту, чую – стріляють, так добре стало: я вдома”. Однак це не підлітковий роман виховання, а сімейна драма, бо історія починається, коли на зупинці з’являється проросійська, але турботлива бабуся, яка намагається напутити набурмосену патріотичну онуку – чи хоча б погодувати її супом. Край суперечці кладе канонада.

Кожна нова сцена – крок униз, у більшу темряву. Гору бере трилер. Кошмар у підвалі суголосний фантазіям Де Сада. Істерика героїні по-тваринному органічної Оксани Черкашиної наростає безконтрольно в труповозці посеред засніженої ночі. Вписаний у сільське обійстя привіт Трієровому “Догвілю” спочатку інтонаційно вторує кумедному скандалу на блокпості, але поступово провалюється у хтонічну яму, яку залюбки можуть викопати звичайною штиковою лопатою прості добрі українці – насправді не дуже прості та точно не добрі.

Це кіно крупних планів, близьких дистанцій, замкнених або обмежених просторів; інтимність, що випливає з такої оптики, сплітається з агресією, розпачем і страхом – і тому нестерпна. Ворожбит заворожена злом – але веде його дещо інакшими траєкторіями, аніж потенційних чи наявних жертв, резервуючи для кожної новели який-ніякий гепі-енд.

Власне, тому тут існує дві мапи руху: дорогі просто погані і дороги неможливі. Але якщо перші врегульовані лінеарністю сюжетів і чіткою геометрією діалогів, то другі коряться метафізиці наскрізних образів, що прошивають фільм малоочевидними, але достоту важливими зв’язками, з кожною появою додаючи в мороці.

Так п’яненькому директорові ввижається його учениця в солдатському наметі – Людка Марченко, яка “не блядь”, просто трохи безпутна, бо живе з бабусею, а мама померла. На зупинці вже й бачимо ту Людку, хоча звати її Яна – з усіх трьох малолєток вона найбільш нещасна, озлоблена, але й найпринциповіша – і так, сирота. Блокпост проїздить авто з офіцером, його супутниця не в кадрі, в салоні грає солодкава російська попса, потім та ж парочка з’являється біля зупинки, а потім красень-офіцер опиняється в інший машині, в мішку й без голови, а його подруга наспівує ту ж саму пісеньку про “ще одну ніч у нас з тобою” і скаженіє від горя. Приблудні пси статечно байдикують на блокпосту, отримують ковбасу з Таніних рук біля зупинки, домашній собака стереже подвір’я, з якого може й не вийти занадто сумлінна городянка. Здоровило-піхотинець на блокпосту співає французькою; вбивця курки їздить на “Пежо”. Образливе слово “пі**рас» виникає в дівчат на зупинці на позначення гендерної орієнтації коханого Яни, як лайка Тані на адресу Вови, як частина конспірологічної теорії бойовика, котрий твердить, що все зло, звісно, від них та від євреїв. Чорна курка бігає біля блокпосту.

Журналістка Юля в підвалі згадує, як задавила курку і заплатила господарям 300 гривень (сепар Стас дивується: “Вона випатрана коштує 50 гривень!” – і починає рахувати, скільки б він виручив за вбитих ним “укропів” по масі живого тіла). Нарешті, несушка, розчавлена безталанною водійкою “Пежо”, отримує все вищу ціну, котра стрімко виходить за рамки вартості людського життя.

І, нарешті, вода.

Юля просить Стаса: “Вимкни воду”. Він прохання ігнорує. Краплі падають і падають. Рівно, гулко, безжально. Метроном катування й несвободи.

І тим самим закінчується новела з куркою – найлячніша, дарма що про війну в ній ані слова:  показують нехитрий сільський побут, а водичка крапає і крапає, крапає і крапає. Нехороший звук.

Ворожбит не хоче деконструювати війну, не ставить під сумнів патріотизм, украй далека від фальшивого примиренства.

Вона лише відстежує наші великі та малі травми - і робить це тонко й безжально. Вона знає, що пекло завжди поруч. Знає, як його побачити. І почути.

І змушує нас почути  також.

Глухота страшніша.
***
Погані дороги (2020, Україна, 105`), режисура, сценарій:  Наталія Ворожбит, оператор: Володимир Іванов, в ролях: Ігор Колтовський, Андрій Лелюх, Оксана Черкашина, виробництво: Kristi Films.