У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

«Майдан заклав певні підстави для змін»

Філософ Андрій Баумейстер — про моральні орієнтири та чому українцям варто повчитися в... Аристотеля
21 листопада, 2016 - 19:22
КИЇВ. 21 ЛИСТОПАДА 2016 р. / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

До третьої річниці Революції Гідності українське суспільство підходить радше дезорієнтованим. Складна економічна й соціальна ситуація є особливо болісними з огляду ще й на брак розуміння, заради чого, власне, слід терпіти — країні, а передусім елітам, не вистачає цілісного бачення майбутнього. Чи може тут зарадити філософія?.. Про пошук моральних орієнтирів у постреволюційні часи, роль публічного інтелектуала в Україні та світоглядні трансформації у світі, спричинені результатами американських виборів, говоримо з доктором філософських наук, доцентом філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Андрієм БАУМЕЙСТЕРОМ.

«КОЖЕН ПОВИНЕН ВІДПОВІДАТИ ЗА СПРАВУ, ЯКУ РОБИТЬ»

В одному з блогів на сайті «Дня» ви зазначали, що в українському суспільстві відчувається втрата моральних орієнтирів. Після Революції Гідності, третя річниця якої цими днями, багато говорилося про те, що певні чесноти почали набувати ваги у суспільстві. Чому кажете про іншу тенденцію? І де шукати моральні орієнтири?

— Коли ми кажемо про Майдан або про речі, пов’язані з революцією, військовим конфліктом — йдеться тільки про певну кількість чеснот. Про мужність, відданість, патріотизм. Але суспільство, щоб воно розвивалося нормально, потребує й інших: чесності, непідкупності, відповідальності. Майдан заклав певні підстави для змін. Та якщо суспільство не рухається далі, виникає ситуація повернення. В одному з текстів я вживаю метафору Гоголя «зачароване коло». Ми ніби рухаємося по колу. Відходимо і знову повертаємося. Нам бракує еліт, які могли б узяти на себе відповідальність.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Ми не можемо просто читати моральний кодекс. Люди мають дивитися на поведінку еліт. Особистий приклад діє краще за будь-яку моральну проповідь. Якщо прикладів немає, виникає те, що я називаю моральною дезорієнтацією. Моральний клімат створюють інтелектуали, авторитети, представники еліти. Вони показують, як треба жити. Удар після публікації електронних декларацій, постійні скандали — це дезорієнтує. Це сигнал суспільству, що у нас немає еліт. Що вони не можуть бути прикладом для громадян. Ви так не вважаєте?

Складно не погодитися. А яка причина? Це може бути звичкою, що склалась історично?

— Я почав займатися наукою, коли країна була суцільним ринком. Ми з колегами розуміли, що це дуже великий ризик. Але ми беремо на себе відповідальність, наприклад, за науку. Ви берете відповідальність за якість журналістської роботи. Кожен має відповідати за справу, яку робить. 

Мені здається, тут є й інша проблема. Електронні декларації показали, що еліти не вірять у свою країну. З кінця 1990-х має місце така подвійна риторика. З одного боку, нас закликають до патріотизму, працювати на свою країну, довіряти національній валюті та культурі. З іншого — справи показують, що в національну культуру ніхто не вірить, дітей в Україні навчати не хочуть, науку не фінансують. А останнє є справою і приватних осіб, бо держава не може фінансувати все.

«ТРАМП ДОБРЕ ЗРОЗУМІВ КОН’ЮНКТУРУ»

Зараз усі обговорюють перемогу Дональда Трампа на президентських виборах у Сполучених Штатах Америки. Певно, можна говорити про тенденцію, коли на Заході до влади приходять сили, які критикують принципи, що впродовж тривалого часу вважались безальтернативними: вільну торгівлю, мультикультуралізм, глобалізацію. Як має реагувати на цей виклик політичний клас і суспільство в Україні та світі?

— Спочатку потрібна консолідація сил всередині країни. Наші залежність і слабкість пов’язані з тим, що у нас немає консолідованого суспільства і відповідальних еліт. Першим кроком могло б бути те, що ми виступаємо певним єдиним фронтом.

Мені здається, зараз відбуваються позитивні зрушення. Якщо ми називаємо західні країни демократичним, це означає, що вони повинні мати зв’язок із групами своїх громадян. Моя особиста думка — чиновники ЄС дуже захопилися добрими, гуманними гаслами і втратили зв’язок зі своїми громадянами. Виник конфлікт між цінностями, які пропагує Європа, які для мене також є важливими, і можливістю їх реалізовувати у ситуації, що змінюється.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

На своїй сторінці в інтернеті я помістив матеріал із газети Die Welt одного німецького соціолога та економіста про Африку. Виявляється, у 1950 році в Африці було 150 мільйонів людей. Зараз — мільярд. У 2050 році там буде два мільярди 200 мільйонів людей. З них 800 мільйонів будуть готові бігти в ЄС. Зараз у ЄС мешкає 500 мільйонів громадян. Якщо зберігати у Європі нинішню політику, найближчими роками станеться вибух.

Такі люди, як Трамп, а у Європі вони представляють певні націоналістичні рухи, першими відчули ці тектонічні зсуви, які йдуть знизу. І першими на них відреагували. Це не те щоб гарні політики. Я не вважаю Трампа гарним політиком, але він добре зрозумів кон’юнктуру, чого не зробили європейські демократичні лідери. Також це допомагає політиці Росії. Деякі європейські інтелектуали, зокрема частина французьких і німецьких, давно мають проросійські симпатії. Виходить трикутник: більшість європейців незадоволені, крайні праві відчувають це незадоволення і намагаються його використати, а російські політичні еліти, своєю чергою, намагаються використати цю ситуацію у власних інтересах. Гадаю, найближчими роками європейська політика має докорінно змінитися. Взагалі, обличчя Заходу має поступово змінюватися, якщо там не захочуть відмовитися від якихось демократичних цінностей.

До слова, західним, зокрема французьким, медіа також часто закидають надмірну зацикленість на внутрішніх подіях...

— Не забувайте, що Франція, Британія — це колишні імперії. Країна відносно невелика, але колись вона охоплювала 25% населення і територій планети. Франція й досі присутня на всіх континентах. Ця імперська свідомість нікуди не зникла. Україна ж навпаки — була частиною імперії. Йдеться про різні ментальності. Українці мріють побудувати власний відокремлений «рай». «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці», — співається в гімні. Але так не буває!

— В одному з останніх своїх виступів французький філософ Ален Бадью сказав, що постать Трампа (як і раніше, наприклад, Берлусконі) є ворожою для демократії — мовляв, він «грає в демократію», але насправді перебуває поза нею. На думку Бадью, для Трампа та подібних йому політиків властива зневага до логіки та раціональності, а також маніпулятивна, афективна риторика. Все це дає підстави Бадью називати його «демократичним фашистом». Водночас можемо заперечити, що Трампа, Берлусконі та інших (на відміну від, наприклад, Путіна) обирали з дотриманням демократичної процедури. Яка ваша точка зору — чи є раціональність обов’язковою умовою демократичності?

— В мене є підозра, що Бадью має дуже специфічне розуміння як раціональності, так і демократії. У Маргарет Тетчер є книга «Мистецтво керування державою», яка перевидавалась кілька разів. Вона вважала, що нормативні акти про права людини, які були прийняті в 50-60-х роках, а також тодішнє розуміння демократії можна вважати реваншем лівих у Європі. Тетчер дуже різко виступає проти цього реваншу. Ліві мають специфічний погляд на демократію та раціональність. Раціональність багатьох французьких інтелектуалів я б назвав дуже емоційною та заангажованою. Раціональність аналітичної філософії передбачає наявність аргументу та контраргументу. Якщо ж читати французьких філософів, які були у популярними у нас, знаходимо в їхніх творах сугестію, емоції. Мені здається, Бадью суперечить сам собі. Я б запитав у нього: «А чи не є сама твоя раціональність більшою мірою емоційною? Якщо ти висуваєш претензії проти раціональності, яку застосовує Трамп, то чи не бачиш ти в ньому, як у дзеркалі, самого себе?». 80% преси Франції — ліві, є певне викривлення. Перекіс є й в американських медіа, які здебільшого підтримували Клінтон.

Чим має бути демократія? Це — тема великої дискусії. Демократія — це влада більшості чи це система інституцій, яка нейтралізує радикальні ідеї та рухи? На моє переконання, повинні існувати певні «шлюзи», які не пропускатимуть радикалізм, навіть якщо це радикалізм більшості. Це — дуже складна робота і зараз Захід не може з нею впоратись. З перемогою Трампа прорвалась та більшість, яка не є раціонально артикульованою. Тут я міг би погодитись з Бадью. На дебатах аргументувати раціонально намагалася лише Клінтон. Водночас думаю, що змістовна розмова на цю тему буде доречною пізніше, коли ми побачимо сформований кабінет Трампа, а також його перші кроки як президента, передусім щодо відносин США з ЄС та Росією.

«ТРЕБА ЗВИКАТИ ДО БІЛЬШ ОБ’ЄМНОГО ПОГЛЯДУ НА СВІТ»

— Під час передвиборчої гонки як американські, так і українські медіа, створили своєрідну паралельну реальність симулякрів, в якій Трамп не мав шансів на успіх. Крім того, перемога цього кандидата розглядається як реакція американського електорату на ігнорування елітами й медіа низки проблем, які хвилюють людей. Чи згодні ви з такою точкою зору? Чи може перемога Трампа сутнісним чином вплинути на природу публічного простору у світі?

— Так, я також про це писав. Пригадую заголовки німецьких газет після перемоги Трампа: «О, Боже!», «Жахіття, яке ніколи не припиниться» тощо. Міністр закордонних справ Німеччини навіть не спромігся привітати Трампа...

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Але тут маю перейти від політики до філософії свідомості. Останні 15 років нейрофізіологи, психологи говорять про те, що людина не має свободи волі, що наше «Я» — це ілюзія. Мовляв, наша свідомість має лише фізичну природу. Такі дослідження заохочують акуратно підправляти висловлювання громадян. Виникає спокуса впливати на свідомість людей не тоталітарними, а нібито цілком раціональними засобами. На Заході мас-медіа (не лише телебачення, але й газети) мають набагато більший вплив, ніж у нас. Здавалося, можна вибудувати реальність, в якій Трампу не буде місця, можна переконати всіх, що Трамп — це просто поганий тон, несмак, неприйнятний для нормальної людини. Але це викликало зворотну реакцію. Чому я вважаю це позитивним результатом? Перемога Трампа має розірвати завісу фіктивного, віртуального світу. Демократичні політики повинні мати справу з живими громадянами, а не з «картинками», які вони самі намалювали.

Європейські політики, український істеблішмент, Президент — всі ставили на Клінтон. Як далі вибудовувати стосунки України та Сполучених Штатів, якщо в нашого Президента не знайшлося аналітика, який би підказав, що треба стримати власні емоції? Політик повинен вміти висловлюватися дипломатично. «Зрозуміло, що ми можемо мати якісь власні симпатії, але своє слово повинен сказати американський народ», — десь так слід було коментувати ці вибори Президенту.

Треба звикати до більш об’ємного погляду на світ. З точки зору деяких наших ЗМІ, особливо електронних, всі події відбуваються лише в Україні. Немає цілісної картини — українську аудиторію відрізають від світового життя. Французам, німцям, полякам вбивають в голови (і це правильно), що вони відповідають за долю світу. Все, що відбувається у світі, безпосередньо стосується і нас, а все, що ми робимо тут, інтегроване в світові події, — так вони думають. Українці ж здебільшого не цікавляться тим, що відбувається за межами країни.

«МИ ЖИВЕМО У СУСПІЛЬСТВІ, ДЕ ФІЛОСОФІЯ МАЄ ВИХОДИТИ З КАБІНЕТІВ ТА УНІВЕРСИТЕТІВ»

За часів незалежності вчені-філософи почали виступати радше з позицій дослідників-інтерпретаторів. Ви ж виступаєте власне як філософ, висловлюєте власні погляди. Це потребує інтелектуальної сміливості, готовності відповідати на критику. Що спонукало обрати саме такий шлях?

— Якщо займатися суто академічною філософією, вона ніби захищає. Є певна респектабельність. Але ми живемо у суспільстві, де філософія має виходити з кабінетів та університетів, це дуже важливо. За останні два десятиліття ми пережили спад інтересу до інтелектуальної продукції, є певні розчарування. Треба повертати цінність науки і знань. Для цього ми потребуємо широкої і різної аудиторії. Тільки що був на відкритті олімпіади для школярів. Там були діти 15,16, 17 років — у такому віці починається інтерес до філософії. 

Мені здається, філософ в Україні — людина, яка має бути у мас-медіа, у різних залах, дискусіях, повинна бути відкритою до критики. У мене є передачі, які розміщуються в YouTube, і під цими відео отримую багато жорсткої критики. І філософи також мають це чути: коли люди дуже просто висловлюють все, що вони про тебе думають.

Тобто філософ має бути публічним?

— У нас філософ обов’язково має бути публічним. Філософія починалась як публічна справа, на вулицях і площах Афін. Лікей — це певна частина міста, як у Києві Поділ, Липки. Там був великий парк, куди приходили всі охочі, щоб займатися філософією. А от у Середньовіччі філософія і наука взагалі перейшли до університетів, і так тривало десь до XVII—XIX століть. Мені здається, сьогодні ми знов повертаємося до античних джерел. Філософія тільки в університетах вже неможлива. І відбувається повернення до публічності, але без втрати глибини. Тут є небезпека профанації, зниження рівня дискусії. Це складно — знаходити прості слова, щоб говорити про важливі речі.

«МИ ЩЕ НЕ ЗВИКЛИ ДО СПОКІЙНОЇ РОЗМОВИ»

Публічна людина часто ризикує стати залежною від реакції аудиторії, намагається втримати популярність. Особливо така проблема актуальна для середовища соціальних мереж. Ви торкалися цієї теми в одному зі своїх блогів. Як реагувати на такий виклик?

— Треба мати внутрішню мужність. Соціальні мережі дивно створені, це певний фан-клуб. Люди мають десять, двадцять тисяч фанів, і промовляють до своєї аудиторії. Й інколи сказати те, що насправді думаєш, дуже ризиковано. Ти боїшся втратити частину фан-клубу.

Наше суспільство дуже радикалізоване, ми ще не звикли до спокійної розмови, переважають емоції. А щоб спокійно щось обговорювати, потрібен досвід людей, які можуть висловити ідеї, які суперечать думкам більшості.

«УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ ПЕРЕЖИВАЄ РЕНЕСАНС»

Нещодавно Петро Порошенко відкрив у Словенії пам’ятник Григорію Сковороді. Українська філософія може бути чимось цікавою світу?

— Українська філософія переживає ренесанс. За останні 20 років українська філософія зробила більше, ніж за все своє існування. Подивіться, скільки з’явилось цікавих монографій, словників — чого вартий лише «Європейський словник філософій», четвертий том якого вийшов нещодавно. Це потужний франко-український проект, до якого підключилися інші країни. Варто згадати видання «Медитації» Декарта у дзеркалі сучасних тлумачень», яке уклав Олег Хома, прекрасну монографію Олексія Панича «Розвідки з історії скептицизму в британо-американській епістемології», книгу Сергія Секунданта «Эпистемология Лейбница в ее нормативно-критических основаниях». Все це — блискучі речі, аналогів яким в українській філософії не було. Але ці досягнення необхідно належним чином подати. Люди просто не помічають, що ми переживаємо ренесанс.

Якщо говорити про світовий рівень, маємо іншу проблему. Українська мова поки не стала репрезентантом певної філософської культури. Це — капітал, який треба напрацювати. Французького професора можуть запросити в Гарвард або Колумбійський університет читати курс про Декарта. Це — повага до величі французької культури, попри те, що Сорбонну сьогодні не можна назвати найсильнішим університетом з філософії. Ми маємо доводити, що українською мовою артикулюються якісь важливі сенси, що можуть бути цікавими світу.

З художньою літературою простіше. Видатні сучасні українські письменники показують світу якісь елементи, близькі, наприклад, до австро-угорської культури. Коли ж ідеться про універсальні сенси, з якими має справу філософія, тут поки на Україну не зовсім чекають. Маємо доводити, що в змозі вести рівний діалог. А це передбачає великі зусилля — спочатку тут треба накопичити певний багаж, написати певну кількість монографій, статей, організовувати конференції. Вони ж не фінансуються у нас. І як нас можуть знати на Заході, якщо ми рідко туди їздимо?

ПРО «УКРАЇНСЬКУ МРІЮ» ТА АРИСТОТЕЛЯ

Цього року минає 2400 років Аристотелю. В Україні навіть відзначили його день народження й ви були одним з учасників святкувань. На вашу думку, чим важлива філософія Аристотеля для сучасного світу? Що мали б знати про нього українці?

— Сергій Аверінцев свого часу написав про Аристотеля і культурну ситуацію в Росії. Він констатував, що російська культура пройшла повз Аристотеля. Аристотель привчив Захід будувати економіку, політику, право в площині раціональної дискусії. Без цього Росія страждає на дихотомічний світогляд крайнощів, був переконаний Аверінцев. Або абсолютна воля, або тоталітаризм. Аристотель вчить, що окрім цих «плюс» та «мінус», існує певна середня сфера поступового розвитку суспільства — на підставі теорії чеснот і теорії раціональності.

Я б приєднався до Аверінцева і написав про Аристотеля та Україну. Маємо ту ж саму ситуацію. Ми також представляємо «культуру полюсів», а Аристотель привчає до почуття міри, привчає поважати раціональне слово, раціональний аргумент.

Крім того, важливою є аристотелівська теорія спільного блага. Сьогодні нам дуже не вистачає спільного проекту України, який би включав всіх громадян. Все, що ми будували ці 25 років, це — ексклюзивні, виключальні проекти. Якась група суспільства постійно випадає як маргінальна. Аристотель вчить про те, що держава — це коли є спільне благо, коли всі відчувають потребу в спільній справі. Після поразки на виборах Клінтон у своїй промові сказала про американську мрію — мовляв, ми й далі будемо працювати над її втіленням. А в чому полягає «українська мрія»? Тут нашим головним вчителем має бути Аристотель. Українські інтелектуальні, політичні, бізнесові та журналістські еліти найближчим часом повинні прийти до усвідомлення і формулювання цього інклюзивного спільного проекту — нашого спільного блага. Необхідно створити певну систему координат, в якій ми зможемо далі розвиватися.

Оскільки в нас немає ідеї спільного блага, в нас немає держави (маю на увазі не рівень формальних інституцій). Спільне благо виростає зі спільних зусиль. Це — те, що об’єднує нас і створює відчуття солідарності. Йдеться про самоуправління міст, локальні культури, які поступово зростають і зрештою починають працювати на спільну ідею.

Нині ми будуємо модель, умовно кажучи, «за Кантом» — є сфера належного і є певна реальність, яка не корелюється з нею. «Треба дотримуватися прав людини». «Треба, щоб політики були чесними». «Не можна брати хабарів». Але все це — порожні декларації. Аристотель вчить — щоб це «треба» було реальним, воно має виростати зі щоденних практик. Якщо ти викладач, чи береш хабарі? Як ставишся до студентів і до своїх безпосередніх завдань? Якісні дослідження, якісні лекції, якісний дискурс. У цих практиках має бути усталено певні схеми поведінки, де кращі показують приклад. Якщо громадянин бачить, як поводяться найкращі, йому простіше обирати власний правильний шлях. Під «кращими» маю на увазі еліти — це не заперечує рівність всіх особистостей.

Вочевидь, такою спільною ідеєю протягом останніх кількох років стала боротьба з зовнішнім ворогом.

— І це погано! Чому зараз нам так боляче? Раніше здавалося, що у нас є спільний ворог, тому це нас об’єднає і ми зробимо ривок. Вийшло ж так, що одна частина суспільства чинить жорсткий опір ціною багатьох випробувань, а еліти роблять вигляд, що нічого не сталося і продовжують жити своїм життям. Ведеться торгівля, чимало українців їдуть працювати до Росії. Виходить, навіть щодо ворога в суспільстві немає солідарності...

Але не можна вибудувати спільне благо лише на образі ворога і на негативних прикладах. Зовнішній ворог може бути фактором об’єднання на невеликий період часу. Життя — це процес тривалого розвитку. Наука, бізнес, культура вимагають тривалих зусиль. Війна чи революція такими не є. Революція — це радше вибух, який може змінити культурний, інтелектуальний, економічний ландшафти. Тут нам не вистачає досвіду. Хочемо все й одразу, а якщо не отримуємо, то починаємо висловлювати незадоволення. Ми маємо звикнути до тривалого розвитку.

Як створити ідею спільного блага? Вочевидь, до обговорення цієї теми слід запрошувати ширші суспільні кола.

Продовження

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, Марія ПРОКОПЕНКО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments