Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Борис МАЛИНОВСЬКИЙ: Немає науки – немає держави

Головний конструктор першого серійного комп’ютера в Україні — про необхідність нової плеяди науковців
10 вересня, 2010 - 00:00
ФОТО НАДАНЕ АВТОРОМ

70 років Борис Малиновський віддав науці. На 90-му році життя він — відомий учений, один із тих, хто брав участь у створенні перших електронно-обчислювальних машин і прискорив появу передової сучасної техніки. Сьогодні вчений — радник дирекції Інституту кібернетики ім. В.М. Глушкова НАН України, заслужений діяч науки й техніки, президент Фонду історії та розвитку комп’ютерної науки й техніки, голова ради Будинку вчених НАН України. Прийшовши в українську науку на початку 50-х, Борис Миколайович став свідком і учасником найпродуктивнішого періоду в її історії. Тоді тільки починали конструювати перші комп’ютери, крок за кроком знаходячи простіші рішення складних завдань у нових приладах.

Борис Малиновський — головний конструктор першого в СРСР керуючого комп’ютера широкого призначення, який отримав назву «Днепр». Завдяки появі керуючих комп’ютерів «Днепр» півтисячі підприємств, заводів, наукових установ величезної держави покращили свою роботу. Із розпадом Союзу все кардинально змінилося і в науці. Проте прагнення до постійних новацій, оновлень і генерацію ідей справжнього ученого ніщо не може зупинити...

 

 

— Борисе Миколайовичу, що спонукало вас стати науковцем?

— «Я помню прошлое
каждым нервом
Живу как будто в двух
измерениях, —
В свою эпоху и в сорок
первом»...

У цих кількох рядках чудової фронтової поетеси Юлії Друніної виражено головну віху мого життя. Мені вже йде 90-й рік, а війна постійно залишається в голові. Вона визначила і характер, і заняття, і якість роботи, і наполегливість у житті. Після закінчення школи мав величезне бажання вступати до інституту, але не склалося... Після двох років служби в армії почалася війна. Із 1 418-ти днів — 1000 провів на різних фронтах. А це — постійне напруження, коли існуєш на межі своїх можливостей. Мав два поранення і одну контузію. Війна — не тільки фізичний біль, а й передусім душевний — загинув старший 24-річний брат Лев, котрий був танкістом. Словом, життя було перевернуте повністю, і не тільки в мене, а й у всієї молоді, котра почала війну у 18—25 років.

Коли я повернувся додому, було таке враження, що з моєї голови все вийняли і відновити знання неможливо. Про науку я навіть не міг мріяти, думав бути воєнруком у школі, бо дорогами війни пройшов від сержанта до командира батареї. Не знаю, як би склалася моя доля, якби батько, пам’ятаючи мого загиблого брата, не наполіг на вступі до інституту, де до війни вчився брат. На осінь я став студентом електро-механічного факультету Іванівського енергетичного інституту. Молодь принесла найбільшу жертву війні. З кожної сотні із покоління двадцятилітніх, таких як я, повернулися лише п’ять-десять чоловік.

— Борисе Миколайовичу, що привабило вас в Україні, чому ви вирішили переїхати до Києва?

— Перш за все талановиті науковці-лідери, які працювали в Україні. Одним з них був Сергій Лебедєв — геніальна людина, книги якого я вивчав, навчаючись в інституті. Мене більше приваблювало автоматичне управління. Якраз цією проблемою ще до війни займався Лебедєв. Проте на той час я був уже одруженим чоловіком, мав сина. Наважився поїхати від сім’ї і вступити до аспірантури Інституту електротехніки Академії наук УРСР.

— Чим допоміг вам Сергій Лебедєв? Як на той час розвивалася наука в Україні?

— По суті, він і визначив мій напрям роботи, зокрема, поставив як перед аспірантом цікаве завдання — знайти замінник ламп у створеному під його керівництвом комп’ютері. Справа в тому, що на початку 1950-х років в комп’ютерах використовувалися в основному електронні лампи. Машина С.О. Лебедєва включала аж 6 000 ламп. Це було досить незручно, бо лампи часто перегорали, а їхня заміна вимагала багато часу. Тобто він поставив переді мною складне, проте дуже нагальне завдання. Я вивчив багато літератури по темі, як вітчизняних науковців, так і закордонних, перш ніж збагнути, що замінити лампи можна магнітними посилювачами — тобто винайшов безламповий тригер.

Більше того, Сергій Лебедєв, керуючи інститутом і спостерігаючи за моєю роботою, профінансував винахід.

— Наскільки гостро стояло в той час питання секретності наукових винаходів? Чи відчували ви вплив холодної війни СРСР із США?

— У мене зберігається лист українського аспіранта, який жив в Америці. Він писав своєму знайомому в Україну, що йому із ЦРУ (США) була надана для перекладу книга Сергія Лебедєва «Малая электронная счетная машина» 1952 року. Зрозуміло, що ніхто із радянських науковців не міг подарувати іноземцям книгу під грифом «Цілком таємно». Так машина С.О. Лебедєва стала відома американцям.

— Що із своєї роботи ви вважаєте головною справою життя?

— Перший в Україні серійний комп’ютер широкого призначення «Днепр». 1957 року на базі лабораторії С.О. Лебедєва було створено Обчислювальний центр АН УРСР. П’ять років існування Центру — найяскравіший період моєї роботи. Директор Центру В.М. Глушков запропонував мені ідею — створити універсальну керуючу машину, котру можна використовувати для керування різними технологічними процесами.

На той час я був його заступником з наукової роботи і керівником відділу спеціалізованих цифрових машин. Довелося взятися за книги, щоб зрозуміти, як проходить керування різними процесами виробництва і як можна замінити людину машиною. Зібравши величезні обсяги інформації, розібравшись у процесі ряду виробництв, я визначив приблизний склад і характеристики керуючої машини широкого призначення — об’єм пам’яті, продуктивність та ін. Для машини був необхідний пристрій зв’язку із об’єктом, що приєднувався до відповідного обладнання на виробництві.

Над створенням машини працювали технічні відділи Центру. Вона об’єднувала багато приладів, які тільки-тільки з’являлися — пам’ять на мініатюрних феритних сердечниках, транзистори та ін. На заводі «п/я 62», де робилася машина, нестачу працівників вирішили оригінально: набрали хлопців і дівчат десятикласників. Коли ми забрали машину із заводу, то схопилися за голову. Робота була виконана абияк — суцільний брак, роз’єми всі зіпсовані, більшість паяних з’єднань порушено. Час піджимав. Тоді я зібрав робітників, які працювали зі мною, і сказав: «На фронті було важче, але ми перемогли. Попрацюємо по-фронтовому!». І все зробили... Перепаяли, відремонтували, виправили роз’єми. Так в Україні з’явився перший в СРСР зразок комп’ютера широкого призначення «Днепр».

Україна на той час серійно комп’ютерів ще не виробляла. Тому перевірку на придатність «Днепр» пройшов більш ніж сувору. Два державні комітети з приладобудування й радіотехники зібралися у складі 20-ти спеціалістів для випробування. Машину випробовували при температурі ±40°С, перевіряли на стійкість, на замінність елементів. 9 грудня 1961 року комп’ютер «Днепр» був прийнятий в серійне виробництво.

— Чи були на той час у світі аналоги «Днепру»?

— Згодом я дізнався, що американці дещо раніше від нас почали створювати універсальну керуючу машину «RW300». Вона була створена майже одночасно з «Днепром». Це був саме той момент, коли нам вдалося скоротити до нуля розрив між рівнем нашої й американської техніки, нехай лише в одному, але важливому напрямі.

— Як зустріли появу комп’ютера «Днепр»?

— Усе нове не визнається відразу! Вперше про намір створити машину широкого призначення я доповідав 1959 року на Всесоюзній конференції з автоматизації виробничих процесів. Пам’ятаю, при обговоренні рішення конференції один урядовець сказав: «Все це заради забаганок академіків, викреслити із рішення конференції пункт про створення такої машини, щоб і духу не було!». Років через шість після впровадження «Днепра» в серійне виробництво голова комісії з присудження Ленінських премій президент АН СРСР М.В. Келдиш сказав В.М. Глушкову, директору нашого інституту: «Ви випередили час, ми вас не зрозуміли і вважали, що така машина неможлива!». Тому премії за створення машини ми так і не одержали. Життєздатність «Днепра» була доведена без зайвих доказів високим попитом багатьох підприємств і наукових установ на цю машину.

— Якою ж була доля «Днепра»?

— За десять років протягом 1961—1971 років із заводу Київського НВО «Електронмаш» вийшло 500 машин. Це був рекорд промислового довголіття, як правило, цей строк не перевищує п’яти років, після чого потрібна вже серйозна модернізація машини. І коли під час спільного космічного польоту «Союз-Аполлон» необхідно було впорядкувати демонстраційний зал у Центрі керування польотами, то після тривалого вибору все-таки зупинилися на «Днепре». Дві такі машини керували великим екраном, на якому відтворювалися всі операції польоту, зокрема стикування космічних кораблів. Усі 500 машин знайшли застосування на різних промислових і наукових об’єктах СРСР. Перші машини «Днепр» випускав київський завод «Радіоприлад». Згодом у Києві розгорнулося будівництво заводу обчислювальних і керуючих машин (ВУМ) — нині «Електронмаш». Так що розробка машини «Днепр» стимулювала спорудження великого заводу з виробництва комп’ютерів.

Сьогодні «Днепр» можна побачити в Московському політехнічному музеї. Експертною комісією його визнано пам’ятником науки і техніки І категорії. Ще один екземпляр експонується в Краєзнавчому музеї імені М.М. Бенардоса в місті Лух Іванівської області, де я народився.

— Борисе Миколайовичу, в радянського, зокрема, українського, комп’ютеробудування були всі шанси стати передовим у світі. Що, на вашу думку, стало на заваді розвитку?

— Головна причина, на мою думку, в тому, що в якусь хвилину деякі керівники країни не повірили в себе. В 1970-ті роки було прийнято рішення на рівні Академії наук СРСР про те, що ми будемо повторювати обчислювальну техніку американців. Це були машини третього покоління. В той час Америка, Англія, Китай почали працювати над створенням машин четвертого покоління, в основі яких лежали мікропроцесори. Кому ж тоді були потрібні ті машини-гіганти, що випускалися наприкінці 1980-х років із конвеєрів заводів Радянського Союзу? Отак ми й сіли в калошу. Надолужити згаяне було практично неможливо! До того ж, настали часи перебудови, в Україну поїхали закордонні експерти, які швидко «вивчили» всі наші напрацювання. Нікому не було до того діла, що з країни вивозили найцінніше — ідеї, на це було дуже боляче дивитися. Більше того, ми втратили ряд провідних учених, які подалися в основному у США.

— На вашу думку, за яких умов може відродитися українська комп’ютерна наука й техніка?

— За часів Радянського Союзу, як і при будь-якому плановому господарстві, планувався і розвиток науки під суворим контролем і звітністю. Вчені мали господарські домовленості із виробництвом, конкретні пропозиції про застосування техніки. Більше того, в науці існували лідери, такі світила, як Сергій Лебедєв, Віктор Глушков, іще багато науковців, котрі генерували кращі ідеї, випереджаючи час, і вміли їх застосувати. Українська Академія наук отримувала в 1970-х роках щороку понад 1 мільярд рублів. Тоді ж на державні кошти було збудоване ціле академмістечко. Щороку до Академії приходило понад тисячу молодих спеціалістів. Тому Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона гримів на весь світ, а це чотири тисячі співробітників, в Інституті кібернетики було дві тисячі співробітників, ще був ряд інститутів, котрі постійно працювали із провідними радянськими науковими інститутами. Справа йшла до того, щоб зробити ще один науковий стрибок. Аж тут перебудова все перевернула з ніг на голову. У 1990-ті роки, наприклад, з бюджету України на науку передбачалося 0,3% при нормі 6—7%.

Передусім потрібно готувати нову плеяду науковців. Пам’ятаю роки свого дитинства, коли ми «хворіли» технікою, нам було цікаво проектувати, винаходити, а не торгувати. Переконаний, що основною рушійною силою була і мусить залишатися наука, без науки немає і держави. Я переконався, що серед молоді в Україні є багато талановитих науковців. Готові цінні, передові для світу винаходи, проте тільки на папері. Впровадити їх у життя заважає, з одного боку, ставлення до новацій: «Цього не може бути!» — а з другого — недостатня підтримка науки державою.

Юлія ЛИТВИН
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments