Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Бути чи не бути викладанню релігії у світських школах

26 січня, 2006 - 00:00
ФОТО ЛЕОНІДА БАККА / «День»

У Києві відбувся міжнародний науково-практичний семінар «Законодавство України про освіту і Церква», зорганізований Українською асоціацією релігієзнавців, президентом якої є професор Анатолій Колодний (Інститут філософії НАНУ). Зібрання було вельми представницьким — в ньому брали участь духовенство численних релігійних конфесій України, Міністерство освіти і науки України, Держдепартамент у справах релігій (Мін'юст), директори церковних шкіл та ін. На запрошення Української асоціації релігієзнавців на конференцію прибуло чимало іноземців — фахівців у царині релігійної освіти з Бельгії, Великої Британії, США та ін.

Полеміка семінару торкалася, фактично, однієї проблеми — чи можливо викладати у державних навчальних закладах предмети, пов'язані з релігією? Чи ці предмети повинні вивчатися тільки в церковних школах? Думки учасників розділилися. Найбільш численні церкви України (православні та греко-католицькі) активно наполягають на своїй присутності в загальноосвітніх школах і не бачать (чи не хочуть бачити) альтернативи. Тоді як протестантські церкви, особливо малочисельні, бажають тільки одного — щоби їм не заважали створювати церковні школи як для навчання, так і для духовного виховання.

Ось, наприклад, церква адвентистів сьомого дня вважає, що у багатоконфесійній державі державна і духовна освіта мають бути розділені. Більше того, досвід викладання так званої християнської етики свідчить, що це призводить до порушення принципу свободи совісті. Адже теологія не може бути надконфесійною, не прив'язаною до тієї чи іншої церкви. І загально прийнятний сьогодні підхід щодо вивчення християнської етики в державних школах може призвести до панування однієї теології — теології, яку сповідує найчисельніша церква або церкви. У поліконфесійному суспільстві це може закінчитися екстремізмом і розбратом. У процесі впровадження курсу «Християнська етика» в загальноосвітні школи у Галичині такі проблеми вже виникали — проблеми християнської меншини, протестантів, права яких були порушені. Не можна не рахуватися також із атеїстами. Вони мають повне право на свій світогляд і ніхто не має права примушувати їх до вивчення християнської етики.

Спільного рішення тут важко очікувати, адже кожен, у тому числі Міністерство освіти і науки, залишається «при своїй правильній думці». Нижче коротко подаємо найбільш яскраві та інформативні виступи семінару.

Олександр САГАН, науковий консультант Президента України

Доречно вказав товариству, що викладання духовних дисциплін — то не єдина сучасна невирішена проблема української школи, особливо сільської. Достатньо сказати, що сьогодні в містах тільки один з 200 учнів має доступ до інтернету, а в селах — один із 1000. Якщо ж говорити про християнську етику, то тут треба робити акценти на вихованні толерантності та здібності протистояти духу фанатизму, чого не можна досягти без знання релігій. Між тим, в Україні досі немає спільної думки щодо цього питання. На Заході України за викладання християнської етики в загальноосвітніх школах виступає понад 60% мешканців. Але що саме викладати і хто буде йти до учнів у класи? Дискусії тривають уже кілька років, але досі не існує загально-прийнятної концепції духовної освіти.

Віктор ОГНЕВ'ЮК, заступник міністра освіти і науки

Нагадав, що радянська влада насильно змінила столітні традиції багатьох поколінь людей України. Насаджувалися поняття класової боротьби, класової ненависті; акценти робилися на протистоянні, а не на злагоді в суспільстві. «Інших» і не намагалися розуміти, толерантність була не в повазі, — особливо повага до чужих переконань чи віри. Ситуація поступово змінюється — сьогодні падають бар'єри навіть між віруючими і невіруючими. Однак не можна нав'язувати людям віру так, як колись нав'язували атеїзм. Зокрема, в школах право вибору — вивчати чи ні християнську етику, релігієзнавство чи ще щось — треба залишати за батьками.

Анатолій КОЛОДНИЙ, відділ релігієзнавства НАНУ

Відзначив, що, попри всі наші негаразди, Україна стала певним еталоном толерантності для пострадянських країн, а може й не тільки. Адже, маючи таку багату палітру релігій і конфесій, недавнє атеїстичне минуле в Україні не дійшло до серйозних протистоянь. Професор Колодний розповів, зокрема, про оригінальний курс релігієзнавства і толерантності, який він веде в Києво-Могилянській академії. Там студенти вивчають світ українських церков на практиці, а саме, йдуть — за попередніми домовленостями — до кожної з церковних громад Києва, знайомляться з їхніми доктринами, обрядами, священними книгами, церковним життям громад тощо. Це і є процес виховання віротерпимості. А щодо вивчення церковної освіти, то це прерогатива й обов'язок кожної церкви, конфесії, релігії. Але яким чином вони це роблять? Скажімо, у більшості випадків навчальних програм недільних шкіл або немає, або їх не хочуть показувати. Бракує священиків-учителів — красномовних, освічених, а також переконаних у тому, що духовності без толерантності взагалі не буває.

Павло ПОЛЯНСЬКИЙ, Міністерство освіти і науки

Вважає, що витоки наших складнощів у тому, що всі ми, сьогоденні українці, не маємо досвіду життя в умовах демократії. Проблема, яку зараз обговорюємо, сформувала дві «партії». Одна вимагає обов'язкового вивчення Закону Божого в усіх школах України — без будь-яких варіантів. Другий напрямок базується на принципі свободи вибору, кожному забезпечити бажаний варіант — церковний навчальний заклад, парафіяльні школи тощо. Міністерство освіти і науки не чинить перепон вивченню Закону Божого в державних школах Західної України. Але ця практика не всюди виявилася вдалою. Досі залишаються невирішеними питання змісту програм з християнської етики та проблеми викладацького персоналу. Ще один бік проблеми — духовними цінностями мають бути просякнуті всі ті предмети, що вивчаються у школах, а не тільки етика. А загалом — Міністерство освіти і науки відкрито до дискусій і співпраці з церквами України.

Михайло БАБІЙ, Інститут релігієзнавства НАНУ

Кожна конфесія має право входження в освітянський простір — організовувати і утримувати загально- навчальні заклади. Але у державних школах діти повинні отримувати глибокі знання про релігію. Як би ми не аргументували, але в центрі проблеми стоять інтереси дитини. А неконтрольовані практики викладання християнської етики у школах, часто без згоди як батьків, так і дітей, є порушенням принципу світськості загальноосвітнього навчання. Це може призводити до дестабілізації шкільного життя, особливо зважаючи на багатоконфесійність країни. Релігійна освіта не є державною справою і не повинна набуватися у світських школах, за державний кошт і при цьому — без належної освіти викладачів. Церкви повинні відкривати свої власні духовні навчальні заклади. Сьогодні, однак, введення в загальну систему навчання у будь-які формі християнської етики чи іншого подібного предмету вимагає зміни законодавчої бази країни.

Любомир ГУЗАР, кардинал, глава УГКЦ

Переконаний, що розмежування церкви і держави можна розуміти по-різному. Ми вважаємо, що виховання — то є справа батьків і що вони повинні мати вибір, який існує в усьому світі — між державною і приватною освітою, які відрізняються програмами. Державні програми вимагають від освіти того, що вважається за корисне для держави, тоді як програми духовних приватних шкіл додають до державних програм ще свої світоглядні предмети, роблять наголос на гуманістичному вихованні (а не тільки на катехізації). Сьогодні головна проблема церковних шкіл полягає для нас у вихованні педагогів.

Архієпископ ДИМИТРІЙ, ректор вищих духовних навчальних закладів УПЦ КП

Нагадав зібранню, що освіту в Україну принесло християнство і що центрами освіти традиційно були монастирі, а освіта до кінця ХVIII ст. була виключно церковною. Не треба забувати про те, що, згідно з євангельськими текстами, до Ісуса зверталися словом Вчителю!, і що першою книгою християн була Біблія. Просвітницьке українське Відродження XVI-XVIII ст. з центрами в Острозі, Львові, Києві творилося духовними особами і включало, між іншим, те, що ми називаємо релігійною толерантністю. Чи можливо сьогодні поєднати в освіті духовність і світськість, що конче необхідне суспільству? Наша культура своєрідна і глибока, але зараз ми — зруйнований народ, зокрема, маємо розділену православну церкву.

Думаю, що підтримка державою церковних загальноосвітніх шкіл, інших освітніх програм обов'язкова. Ми маємо тут чимало застарілих проблем, які роками не вирішуються; таких, наприклад, як включення предмета «Теологія» у програми університетів. Нагадаю також, що проблема церковних шкіл, церковної освіти виникла не на порожньому місці — згідно зі статистикою, 80% українців — віруючі люди, а 60% мають повну довіру до церкви.

Юрій РЕШЕТНИКОВ, Міністерство юстиції

Розповів, що Протестантські церкви сповна усвідомлюють духовну кризу у суспільстві і недоліки державної освіти. Тому йде процес заснування загальноосвітніх протестантських церковних шкіл, яких на сьогодні зареєстровано 10. Але жодна з цих шкіл не має відповідного статуту — необхідна зміна політики уряду, врахування досвіду Заходу, повна легалізація. Це тим більш актуально, що чимало чиновників Міністерства освіти і науки докладають неабияких зусиль, аби не допустити в Україні заснування таких шкіл. Тоді як досвід свідчить, що церковні загальноосвітні заклади забезпечують високий рівень освіти, широко використовують індивідуальний підхід до учнів чи студентів, добре забезпечені комп'ютерами, мають змогу користуватися закордонними навчальними програмами, а до того — інтегрують процеси навчання і виховання. Як викладачі, так і учні таких шкіл зовсім не обов'язково є протестантами.

***

Пристрасті навколо вивчення пов'язаних з релігійністю предметів в українських школах тільки починаються. Найчисельніші церкви (православна, греко-католицька) відстоюють для себе місце в загальноосвітніх школах, тоді як більшість протестантів, мусульмани, іудеї та ін. спокійно формують свою духовну освіту там, куди вона, вочевидь, належить — при молитовних домах, синагогах, мечетях. Або утворюють приватні загальноосвітні школи, до програм яких включають духовні предмети. Ця практика, на жаль, не передбачається законами Конституції про освіту, хоча депутат ВР Юрій Бойко (УАПЦ) вже подав відповідні пропозиції на розгляд комітетів ВР. Загалом, очевидно, що у варіанті включення нових предметів (на зразок християнської етики) до програм загальноосвітніх шкіл, виникає чимало проблем як в освітянській, так і в законодавчій царині. Ось неповний список таких проблем.

Перш за все згадаємо, що стаття 35 Конституції України однозначно твердить: «Церкви і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. ...». Це однозначно означає, що школа не втручається у справи церкви, а церква — у справи шкільні. До того, стаття 53, в якій йдеться про право кожного на освіту, не передбачує — у переліку різних видів освіти — духовних освітянських форм. Виходить, що сьогоднішні нові практики — неконституційні і що йдеться про необхідність змін у Конституції України.

Згідно з усталеними правилами, у державних навчальних закладах мають право викладати тільки фахівці, які мають педагогічну освіту. Що, безумовно, має стосуватися й викладачів Християнської етики. Згадавши, що в Україні сьогодні працює десь 25 тисяч шкіл, а школу складають десятки класів, можна уявити собі розміри необхідної армії викладачів духовних дисциплін для всієї країни. Педагогічна освіта — проблема, для вирішення якої необхідно багато років. Зрозуміло також, що до програм педінститутів прийдеться включати теологію, а до семінарій та духовних академій — педагогіку.

Ще одне непросте питання — введення у школах духовних предметів призведе до порушення складної нормативної бази школи, до необхідності коректувати хронічно перевантажені учбові плани і, безумовно, до зменшення годин на вивчення так званих «світських» дисциплін. Чи готове до цього суспільство?

На семінарі «Законодавство України про освіту і Церква» виступило кілька директорів приватних християнських духовних шкіл, вже існуючих в Україні. Можливо це випадковість, але від розповідей деяких із них в зал війнуло таким ретроградством, таким конфесійно-звуженим поглядом на світ Божий, що мимоволі виникає сумнів: чи не зраджуємо ми своїх мудрих пращурів, про яких так гарно згадав у своєму виступі архієпископ Димитрій. Тих людей церкви, які вміли поєднувати глибоку віру з відкритістю до всього навколо, з цікавістю до нового і чужого.

Клара ГУДЗИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ