«Чудові взірці українського модерну»
На Полтавщині рятують школи Лохвицького земства, збудовані 100 років тому
У 1913–1916 роках відомий український художник, етнограф та архітектор Опанас Сластіон створив серію земських шкіл на один, два, три та чотири класи. Навчальним закладам було надано яскравого національно орієнтованого образу. Хоча проект був типовим, О. Сластіон додатково урізноманітнив фасади варіаціями цегляної орнаментальної обкладки. Лохвицьке земство затвердило проекти, які набули поширення у Лохвицькому та Лубенському повітах, а також у Чорнухинській волості. Одна з перших шкіл за проектом О. Сластіона з’явилася ще 1910 року в селі Млини. Загалом у 1912 — 1913 рр. на земські кошти в Лохвицькому повіті було збудовано близько 100 шкіл, але на перешкоді стала Перша світова війна.
Нещодавно в соціальних мережах з’явилася спільнота «Школи Лохвицького земства», яка ініціювала порятунок архітектурних пам’яток із віковою історією. Як розповів один з активних учасників відновлення шкіл, дизайнер інтер’єру за фахом Максим Іванов, проблемою збереження столітніх пам’яток активно зайнялася відома журналістка і телеведуча Ольга Герасим’юк ще кілька років тому. Врешті шість шкіл (три в Лохвицькому районі та стільки ж у сусідньому Роменському районі Сумської області) потрапили до переліку пам’яток.
«ХОЧЕМО РОЗБУРХАТИ ТИХЕ СІЛЬСЬКЕ ЖИТТЯ»
«2009 року в газеті «День» вийшла стаття про Сластіона, про унікальний проект, який був виклопотаний мамою Лесі Українки. Вона просила Полтавське губернське земство, щоб архітектурна комісія зробила план будівництва малих та великих шкіл обов’язково в українському стилі. Наше тодішнє земство зреагувало на це, і будівництво почалося в українському національному стилі модерну. Мене вразило, що Сластіон безкоштовно розробив цей проект. Це була не сучасна «застройка», а освітянський план, адже школи будували по селах, щоб діти могли вчитися в прекрасних умовах. Мене дуже зачепили ці паростки українського прогресу на Полтавщині, яка зараз відома хіба що Сорочинським ярмарком. Тому мені як уродженці цього регіону захотілося показати усьому світові наше маленьке багатство, яке, на жаль, — у руїнах. Ось такі були в мене настрої, — розповідає «Дню» Ольга Герасим’юк. — 2011 року я дійшла до тодішнього прем’єр-міністра Миколи Азарова з листами, щоб внести зазначені школи до розряду пам’яток, і отримала відповідь із Полтавщини, що немає коштів навіть для опису будівель. Та все ж кілька шкіл були внесені до розряду пам’яток місцевого значення. Вони не пройшли процедуру повної охорони, але позитивним є той факт, що ці школи ніхто не матиме права зруйнувати. І ось зараз ми знову поновили цю роботу. Об’їжджаючи школи, ми зустріли ентузіастів, зокрема вчителів, які підтримують пам’ять про Сластіона і його діяльність. Цього року буде сторіччя завершення проекту будівництва. Хочемо розбурхати тихе сільське життя і привернути увагу місцевих жителів до унікальних пам’яток, які знаходяться поряд. Ми хочемо використати цей проект ще й для того, щоб пропагувати суспільний рух на селі, стимулювати розвиток громад. Приємним є ще й той факт, що наша сторінка у «Фейсбуці» набула популярності по всій Україні. Там зібралися не лише звичайні користувачі, а й ентузіасти, які надсилають фотографії з власних архівів, пропонують допомогу архітектори тощо. І це дуже надихає».
«НАЙГОЛОВНІШЕ — ЗАХИСТИТИ БУДІВЛІ ВІД РУЙНУВАННЯ»
Відновилася боротьба за збереження будівель у грудні минулого року. Саме тоді до ініціативної групи долучився і Максим Іванов. Та попри те, що людей, які готові займатися порятунком пам’яток, не так і багато, організатори запевняють, що однодумці є, і їхній список постійно поповнюється. Зокрема, нещодавно ідею порятунку підтримав народний депутат України Тарас Кутовий.
«Борці з байдужістю» зазначають, що першочергово вони мають на меті розповісти людям через доступні джерела про український модерн, про Опанаса Сластіона та про школи, які були збудовані за його проектами, і, звичайно, найголовніше — захистити ці будівлі від руйнування, що можливо лише після визнання їх пам’ятками архітектури. Коли ж вдасться втілити в життя ці задуми, тоді ініціатори планують зайнятися реставрацією шкіл.
«За архітектурним рішенням фасадів школи є чудовими взірцями українського модерну. Вони увібрали в себе традиції дерев’яної народної архітектури. Слід додати, що школи зазвичай будували з дерева і лише обкладали цеглою. Входи увінчували башти (більшість із них не збереглися). Залежно від фінансових можливостей фасади могли оздоблюватися цеглою у вигляді орнаменту вишивки, — розповідає «Дню» полтавський архітектор Артур Ароян. — Лохвицький повіт був найбільш прогресивним у плані освіти в Полтавській губернії. А сама губернія посідала третє місце в Російській імперії за рівнем освіченості громадян. Тож зараз необхідно відроджувати традиції, закладені видатними діячами культури початку ХХ ст., адже вони залишили нам у спадок свої твори, а ми досить часто не використовуємо їх за призначенням».
ЩЕ ОДНА ПРОБЛЕМА — АРХІТЕКТУРНЕ СПОТВОРЕННЯ ПАМ’ЯТОК
На цей час немає достовірної інформації про кількість шкіл: Максим Іванов зазначає, що 92–98 — цифра неточна і базується лише на обробленій інформації, яка була звірена з документами тих часів та планом місцевості. Справжня кількість може бути більшою. До наших днів збереглися орієнтовно 50 будинків, яких із кожним роком стає дедалі менше через їхнє руйнування, тому проблема порятунку шкіл із кожним днем стає гострішою. Близько третини від того, що ще вціліло, потребує термінових заходів зі збереження. Ще частина — локальних, але невідкладних ремонтних робіт, оскільки протікають дахи, руйнуються від неправильно відведеної води нижні яруси облицювання й каркасу тощо. Ще одна проблема, з якою зіткнулися рятівники, коли побачили школи на власні очі, — це їхнє архітектурне спотворення, зокрема одна з головних родзинок проекту Опанаса Сластіона — двоярусний дах — практично ніде не збереглася.
Деякі будівлі експлуатували ще кілька років тому, проте навіть за цей короткий термін вони стали занедбаним. Школи продають приватним особам, здають в оренду або взагалі розбирають на будівельні матеріали. А найжахливішим є той факт, що всі приміщення, які не входять до розряду пам’яток архітектури, перебувають на балансі сільських рад та можуть бути в будь-який момент зруйновані. Навіть реставрація вже збережених шкіл залишається непростою справою, адже на цей момент вищезгадані школи у Роменському та Лохвицькому районах не були відновлені. Щодо допомоги меценатів, то поки зацікавленості з їхнього боку не було.
