Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Чи змінить війна українські студії? — 2

Науковці топових університетів — про те, як героїзм нашого народу підважує російський вплив і в академічній спільноті
29 квітня, 2022 - 15:28

«День» продовжує публікувати коментарі науковців топових університетів про те, як героїчний спротив нашого народу змінить статус українських студій на Заході і що потрібно зробити, щоб зацікавлення Україною не лишилося тимчасовим, а переросло в цілком новий підхід до нашої держави на всіх рівнях. Початок обговорення теми з коментарями Ірини Дмитришин (Інститут східних мов та цивілізацій, Париж), Радомира Мокрика (Карловий університет, Прага), Юрія Шевчука (Колумбійський університет, Нью-Йорк) читайте тут.

*  *  *

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВЕКТОР УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: НОВІ КОНТЕКСТИ Й ВИКЛИКИ

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, письменниця, лауреатка Шевченківської премії, культуролог, професорка Римського університету «Ла Сап’єнца», авторка газети «День»:

— Безперечно, війна змінить українські студії. Уже змінює. Уже змінила. Буквально на очах відбувається динамізація процесів та мобілізація наявних ресурсів. Цікавість до України зростає з імперативною швидкістю — і на цей запит потрібно відповідати. Цей запит не триватиме задовго на такому рівні інтенсивності, тож відповідати на нього було б необхідно так само швидко. Університети впроваджують нові семінари й курси, видавництва розглядають видання українських творів як свій внесок у завершення війни та вияв солідарності з Україною. Але якщо відповіді на ці запити запізнюватимуться через брак ефективних синтезів та професіональних перекладів, інтерес ризикує ослабнути. Тож перша проблема — динаміка відповіді на такий запит.

Друга проблема — зміст відповіді. Необхідний системний підхід до проблеми. Ідеться не лише про окремі літературні тексти чи дослідження, а насамперед про саму концепцію української культури й ролі України в європейській історії. Адже ми є свідками завершення російської ідеологічної парадигми, яку частково перейняв Захід: у межах цієї парадигми Україні було відведено маргінальну роль культурної провінції «російського світу». Сьогоднішній основний меседж росії — шокуючий для Заходу, адже проголошується офіційно, що Україна має бути знищена як основний ворог «російськості». Нещодавно в російських підручниках було наказано викреслювати щонайменшу згадку про Україну та Київ. Відтак сама росія гранично різко розвіяла ідеологічний туман пропагандистських штампів на кшталт «народи-брати». І оприявнила факт неймовірної історичної ваги: усі лінії історичних протистоянь росії з Європою пролягають культурними теренами України. Про це існує безмір наукової літератури з українського боку. Але нарешті сама росія переконано й переконливо засвідчила, що вона перебуває на стадії остаточного повороту до східного вектору своєї історії, у той час, як Україна — так само остаточно, кристалізуючи свою ідентичність, — вибирає західний вектор. Ці феномени мають бути чітко артикульовані в дослідженнях, оскільки це основний контрапункт сьогоднішніх трансформацій. А у світлі цих трансформацій значно виразніше бачаться явища і процеси й минулого часу.

Третя проблема — інституційні гарантії процесу поширення знання про Україну за кордоном. До війни вже набули рішуче позитивної динаміки такі структури, як Інститут книги та Український інститут. Це справді нова реальність, яка потребує, однак, уваги та подальшого розвитку. Небезпека в тому, що в країні, виснаженій війною, культура знову пересунеться на маргінес уваги з боку влади. Натомість просування українського культурного продукту без цих і подібних інституцій буде за означенням вкрай проблематичним.

Ще один важливий аспект — дисциплінарні ареали україністичних студій. У межах кожного дисциплінарного ареалу спостерігаються свої динаміки. Українські студії за кордоном мають два макровиміри. З одного боку, це мова, література, історія, з другого — політологія. Саме у сфері політичних дисциплін україністика перебуває в найкращому становищі: за останні роки була проведена неймовірно інтенсивна й вагома робота. І, власне, робота не доривча, а системна. Тому українські політологічні студії посіли належне місце й розвиваються вкрай динамічними темпами, хоча, треба зауважити, насамперед в англосаксонському світі.

Значно гірше становище спостерігається в царині літератури, мови й історії, тобто в тому комплексі дисциплін, які є провідниками української ідентичності та які відтак допомагають збудувати впізнаваний образ культури.

На мою думку й за моїми спостереженнями, змінюються як вектори зацікавленості темами, так і критерії вибору текстів. Позитивно налаштованому щодо України експерту необхідні ясні та ефективні синтези. Не випадково Ярослав Грицак слушно наголосив на остаточному завершенні постмодерної парадигми: «(...) Постмодернізм вмер на Євромайдані, — пише історик. — Недаремно його назвали Революцією цінностей. Євромайдан засвідчив, що є речі та символи, які не мають ціни. Вони не декларативні, а правдиві. І то настільки, що люди готові віддати за них своє життя». Це посутня зміна парадигми. Це не означає, що умовний видавець або читач стане раптом пошуковцем нових тем і творів. Знов-таки, саме Україна в більшості випадків продовжуватиме бути пропозитивною стороною. Але в Європі й загалом на Заході сьогодні належиться чітко й швидко відповісти: що собою являє Україна? Які її еволюційні шляхи? Що зумовлює таку радикальну її відмінність від росії? Наскільки сталими є модальності цих сьогоднішніх перетворень України?

Раніше вибір текстів робився за полегшеним принципом «атракційності», тож часто така практика призводила до простоти відповідей на складні запитання та поводувала несистемний характер вибору, продиктованого всюдисутнім та нещадним «ринком». Нині ці критерії видаються цілком несуттєвими. У західній культурній свідомості відчувається необхідність поставити досвід цієї війни в пряму залежність від історичних еволюцій. І от саме в цьому питанні ми стикаємося не лише з браком цілеспрямовано дібраних текстів, а й з відсутністю поки що ідей з українського боку щодо критеріїв відбору цих текстів.

А за відбором постає і питання мови, та ще й у парадоксальному розрізі. Як інтенсивний розвиток студій з україністики, так і широка перекладна практика щонайбільшим чином є феноменами англосаксонської геокультури. І саме англосаксонський світ є нашим основним алеатом у протистоянні з росією, — і теж через суто культурні зумовленості (згадаймо, що основною історичною місією євразійського світу є поборення «євроатлантичного трикутника» — Англії, Канади та Америки). Але ж при тому наш основний простір рецепції — це континентальна Європа, і насамперед саме та Західна Європа, яка найчастіше виявляє нерозуміння, незнання, а відтак і небажання метаболізувати ідею України як частини свого культурного горизонту. Переклад німецькою, французькою та італійською мовами є ключем до культурної інтеграції, позаяк ідеться про нації — фундатори ідеї Європи, а в результаті й засновники політичного її еквіваленту — ЄС.

І ось саме тут спостерігаються основні дисбаланси. Сьогодні ці дисбаланси особливо відчутні, оскільки тема війни росії проти України, а отже, політичний український дискурс став домінуючим у Німеччині, Франції та Італії. Але домінування цієї теми в медіапросторі не спирається на достатню кількість приступних історико-культурних джерел. А ці дебати буквально розділяють суспільства, стають мінігромадянськими конфліктами — та й не зовсім міні, адже не виключене невдовзі масштабне протистояння просанкційної та антисанкційної Європи...

Тож Україна — мимоволі, варто додати, — здатна повернути Європі автентичні смисли тих концептів і категорій, які стоять у витоках Європи. Але це можна зробити лише за наявності комунікативного українського тексту культури, в дзеркалі якого російський текст війни виявить всю свою потворність та архаїчність. Навіть за умов адекватної інформації та притомних аналізів сьогоднішніх кримінальних практик політичної росії в континентальній Європі постійно зберігається тенденція перевести розмову на культуру як якийсь одвічний та незмінний критерій цінності країни (хоча на узагальненому рівні сприйняття російської культури цілком інерційне та спрощене). Але цього не спостерігається стосовно України.

Відтак основний виклик «зовнішньої» україністики, тобто сьогоднішніх українських студій саме в Європі, — це нові модальності в процесі освоєння знань про Україну, джерелом яких повинні стати насамперед культура й література. А це, у свою чергу, веде до трансформації «внутрішньої» україністики, основне завдання якої має колосальну культурну і моральну вагу: перестворити канон української літератури в ключі її приналежності до координат європейської цивілізації.

Пропонуємо вашій увазі проєкт цього нового канону.

ПІСЛЯ ВІЙНИ: УКРАЇНА НА МЕНТАЛЬНІЙ МАПІ ЗАХОДУ

Ярослава Франческа БАРБ’ЄРІ, політологиня і культурологиня, випускниця Римського університету «Ла Сап’єнца», Лондонської школи економіки та Оксфордського університету, нині — докторантка Бірмінгемського університету:

— Завдяки надзвичайному опору українського народу Україна в цю драматичну весну 2022 року буквально закарбувалася на ментальній мапі багатьох людей в усьому світі — людей, які до повномасштабного вторгнення росії не знали, де є Україна на мапі світу. Бачила Твіттер з фото американського журналіста, котрий пояснював аудиторії перебіг війни на другий тиждень воєнних дій, показуючи мапу, на якій позначено район Києва Оболонь: «Раніше американці не знали, де Україна. Тепер знають, де Оболонь».

Що більше росія намагається зруйнувати, знищити, стерти з лиця землі Україну, то більше інші країни починають сприймати Україну не як географічні каракулі, намальовані олівцем Москви, а як унікальну історичну п’єсу з багатогранними політичними та культурними смислами, написану незмивним чорнилом, — п’єсу, яка століттям залишалася десь далеко захованою, а нині постає в усій своїй складності перед враженим світом. Багато хто хоче тепер прочитати цю п’єсу, але вона написана складною мовою і розгортає теми немовби знайомі, але насправді ще не досить зрозумілі. Інакше кажучи, на Заході досі ще важко розшифровувати Україну. І якщо сказати чесно, далеко не завжди можна за це докоряти зовнішньому реципієнту. Великою мірою, фактично лише від 2014 року, тобто після Революції Гідності, Україна почала підносити потужний незалежний голос та імідж на міжнародному рівні завдяки таким, наприклад, інституціям, як Український Інститут. А до того часу (та навіть і після того) будь-яку лакуну в розумінні України в геополітичному, історичному чи культурному ключі російська пропаганда швидко й ефективно наповнювала своїми інтерпретаційними наративами. Цим наративам багато хто вірив, оскільки росія століттями залишалася головним, якщо часто не єдиним фільтром і джерелом інформації про Східну Європу. Такий собі сфінкс, який іншим країнам світу перепиняв шлях до пізнання цієї реальності, що віддавна перебувала на перетині цивілізацій.

Отже, саме з трагедії війни, пережитої українцями й ретельно відмоніторованої на Заході, постає один вкрай важливий та позитивний імпульс для просування українських студій не як маргінальної дисципліни порівняно з російськими студіями, а як потужної самостійної дисципліни, необхідної для розуміння Східної Європи та переосмислення історичної ролі росії в цьому ареалі. Науковці, а також культурні та політичні діячі мають скористатися цим міжнародним запитом на глибше розуміння того, що собою являє Україна, і чому впродовж стількох років вона залишалася в цілому маловідомою соціополітичною реальністю та історичною і культурною спадщиною для пересічних громадян інших країн. Тобто запитання про те, чи змінить війна українські студії, залишається відкритим. Усе залежить від того, чи цей історичний момент та імпульс будуть використані правильно і вчасно.

Більшість академічних департаментів та науково-дослідних центрів на Заході, які є платформою для вивчення України, мають назву на кшталт «російські та східноєвропейські студії». Сама ця деномінація ніби містить припущення, що не можна зрозуміти регіон у цілому, і Україну зокрема, не беручи до уваги російську історію та політику. Врешті, це припущення логічне, враховуючи домінуючу роль росії в регіоні. Однак часто така передумова зміцнює російськоцентричні геополітичні та геокультурні погляди, а отже, формує помилкову переконаність у тому, що такі країни, як Україна, Білорусь та Молдова не становлять собою самодостатніх реалій, які заслуговують на окремий незалежний аналіз.

У цьому плані варто окремо зупинитись на аспекті постколоніальних студій. А також наголосити, що на Заході ще не повністю затвердилася практика застосування призми постколоніальних студій для вивчення наслідків історичної еволюції російської державності та російського імперіалізму для інших країн у Східній Європі. Натомість постколоніальні студії сприяють критичному дослідженню політичної, соціоекономічної та культурної спадщини колоніалізму й імперіалізму як у країнах, які просували цю політику, так і в країнах, які стали її жертвами. Внаслідок цього на Заході досліджується концепт, згідно з яким Просвітництво становить собою вершину інтелектуальних здобутків, що їх Захід начебто «подарував» світові, — йдеться про такі феномени, як раціоналізм, толерантність, розподіл трьох гілок влади тощо. Водночас цей культурний вимір не перешкоджає критичному баченню політичного та економічного вимірів цього періоду — епохи колоніалізму та імперіалізму. Тобто йдеться про визнання того, як експлуатація колоній сприяла розвитку західноєвропейських країн та їхньому переконанню про власну «вищу» економічну модель. У такий спосіб це визнання проблематизує поняття «цивілізаційної місії» Заходу.

Тому в цьому контексті обговорюються суперечності окремих представників цієї доби та вплив цих суперечностей на сприйняття їхніх інтелектуальних праць. Скажімо, Джон Локк (1632 — 1704), один із основних представників модерного англійського емпіризму та провісник Просвітництва, був теоретиком природних прав людини на життя, рівність, свободу та приватну власність. Але він, хто обґрунтував принцип розподілу гілок влади саме для захисту цих природних прав, володів акціями в компаніях, які практикували работоргівлю. Іммануїл Кант (1724 — 1804), німецький філософ, відомий своєю моральною філософією і тезою про «вічний мир», базований на забороні втручання у внутрішні справи інших держав, водночас був також автором тез (пізніше переглянутих), які свідчили про наявність певних расистських переконань, характерних для тієї епохи. Через те 2017 року в деяких британських університетах студенти закликали «деколонізувати їхні уми», критикуючи той факт, що академічна програма з філософії містить лише постаті західної традиції за цілковитого ігнорування великих інтелектуальних традицій народів поза межами Європи.

Водночас на Заході дотепер не було інтелектуальної готовності легітимізувати дослідження політичної, соціоекономічної та культурної спадщини російського колоніалізму та імперіалізму для таких країн, як Україна, Білорусь та Молдова, шляхом застосування постколоніальної теорії. Інакше кажучи, не існує «школи», яка вивчала б, як політика систематичної русифікації завадила пізнанню мов та літератур цих країн на Заході. Так само західному читачу невідомо, яким чином репресивні практики стосовно інтелектуалів упродовж століть негативно впливали на розуміння питання національної ідентичності в цих країнах. Також бракує досліджень того, яким чином масові депортації за царських та радянських часів створили базу для соціальних та етнічних напружень у цих суспільствах. На додачу, відчутний брак розуміння того факту, що деякі категорії, запозичені із західноєвропейського досвіду, не можна автоматично застосовувати до цих реалій. Наприклад, в Україні існує «неформальний мультикультуралізм» та громадянський (а не етнічний) націоналізм (в історичному, а не пропагандистському розумінні), доказом якого є те, що за територіальну цілісність і свободу країни сьогодні борються етнічні українці й білоруси, євреї і татари, україномовні та російськомовні громадяни. Закономірно, отже, що Міжнародний комітет Освенцима назвав виправдання путіним війни в Україні як «спецоперації», нібито покликаної перешкодити «геноциду» російськомовних і привести до «денацифікації» країни, «цинічною та підступною брехнею».

Власне, саме війна у сприйнятті західного реципієнта оприявнила й увиразнила причинно-наслідкові механізми російського імперіалізму в його стосунках зі східноєвропейськими сусідами. Тож як використання постколоніальної теорії може бути корисним для розуміння постімперської та пострадянської спадщини в Україні? У різний спосіб, але пам’ятаючи при тому, що в цьому питанні присутні й численні пастки. Російська пропаганда систематично представляла захист української мови та незалежної культурної традиції як вираження деструктивного «українського націоналізму». Сьогодні уявна «цивілізаційна місія» «русского мира» призводить до масових вбивств і руйнувань, як це свого часу мало місце і в історії західного колоніалізму. Однак на Заході колонізаційна практика супроводжувалась відчутною критикою з боку видатних інтелектуалів (наприклад, Монтень, Руссо), тим часом як у росії практично більшість письменників ХІХ ст. навіть оспівувала колоніалізм. Попри це, типовим для Заходу є розділення між політичним виміром путінської росії (авторитаризм, сталінізація Росії), з одного боку, і культурним виміром «великої російської культури» — з іншого.

Російська журналістка Марина Овсяннікова, яка увірвалась із закликом зупинити війну у прямий ефір головного пропагандистського каналу рф, що на нього вона працювала роками, тепер прославилася на Заході як «мученик кремлівської цензури» та мало не втілення журналістської мужності. В Україні значно скептичніше ставляться до цього вчинку, який багато хто бачить як інсценування задля просування на Заході звичного наративу: «Не всі росіяни за війну, отже, західні санкції несправедливі і є виявом русофобії» (не випадково «героїня» тримала в руках плакат англійською мовою, тобто адресований західній аудиторії, як слушно прокоментувала подію Ярина Ключковська, знаний фахівець з медіакомунікацій). Не дивує, що на італійському телебаченні Овсяннікова критикувала звільнення диригента Валерія Гергієва із Мюнхенської філармонії після його відмови засудити вторгнення росії в Україну, позаяк, вважає вона, саме через культуру можна відновити стосунки між росією і Заходом. Так само в інтерв’ю американському виданню ABC Овсяннікова декларувала своє прагнення говорити російською мовою, адже це «велика мова Пушкіна і Толстого».

Аргумент, що культура має бути відділена від політики, насправді є інструментом для легітимізації війни проти України та відволікання уваги від громадянської позиції російських культурних діячів, які публічно засудили вторгнення. Саме тому сьогодні потрібно вивчати, в який спосіб російська культура століттями використовується як політична зброя впливу з метою змусити Захід закривати очі на знищення культури сусідніх країн, насамперед України. Як написала в одній статті директорка Українського Інституту в Лондоні Олеся ХРОМЕЙЧУК: «Кожен візит до галереї чи музею в Лондоні з експонатами мистецтва чи кіно СРСР виявляє навмисне або просто ліниве хибне тлумачення регіону як однієї нескінченної Росії». Прикладом цього є той факт, що лише нещодавно Національна галерея в Лондоні перейменовувала «Російські танцівниці» Деґа на «українські». І таким чином на Заході слухають у захваті Чайковського, чиї мелодії перекривають звуки російських бомб, які наприкінці березня зруйнували будинок у Тростянці, де колись жив сам Чайковський (до слова, правнук козака Федора Чайки з-під Полтави).

Саме постколоніальний підхід допоміг би побудувати нову систему координат для розуміння української культури та ідентичності. Аргумент про відділення культури від політики не сприяє розумінню, чому українська література втілює політичний та екзистенційний бунт проти насильницької омологації, спричиненої русифікаторською практикою, яка тривала упродовж століть. Західній авдиторії незрозуміло, чому крилатий рядок Шевченка: «Борітеся — поборете» є національним гаслом, яке залишається актуальним до нашого часу. Цей самий аргумент стосовно диференціації між політикою та культурою також використовується для засудження як «русофобії» закликів (див., наприклад, звернення Українського інституту) призупиняти культурну співпрацю з росією та бойкотувати культурні події та проєкти, організовані російськими інституціями й фондами, або за участі російських митців та науковців, що підтримували путінський режим після 2014 року. З іншого боку, поверхове трактування цього зв’язку між культурою та політикою призводить до непродуманих ініціатив, які лише посилюють кремлівські звинувачення Заходу в тій же «русофобії», наприклад тимчасове скасування курсу по творчості Федора Достоєвського в Міланському університеті на знак протесту проти вторгнення росії в Україну. Курс відразу ж було відновлено, а тим часом постраждало реноме університету.

Отже, російське вторгнення в Україну створило історичне вікно можливостей для процесу інституціоналізації досліджень стосовно наслідків імперської та колоніальної політики росії для української культурної спадщини та державності України. У свою чергу, ця обставина сприяє системному фінансуванню перекладів української літератури, курсів про українську історію і політологію, виставок творів українського мистецтва, проведення фестивалів українського кіно тощо. Усі ці ініціативи допомогли б делегітимізувати російськоцентричний наратив про Україну, її історію та культуру, а також сприяли б консолідації знання європейських аспектів її інтелектуальної та культурної спадщини.

У цьому розумінні окремі категорії постколоніальних студій, актуальних для України, мають бути адаптовані до історичної пам’яті країн Східної Європи. Адже для цих країн, на відміну від країн Східної Азії, Південної Америки чи Африки, Західна Європа не є джерелом колонізації їхніх культур, як росія, а навпаки — є простором політичної свободи та утвердження їхньої культурної спадщини як складової європейської цивілізації на умовах рівності і взаємоповаги.

Продовження читайте найближчим часом

 

Підготувала Марія ЧАДЮК, «День»
Газета: 
Рубрика: