«Дожити» до реставрації

Величезний портрет Юзефа Потоцького заввишки понад два метри і завширшки майже півтора повернувся з реставрації до Вінницького обласного художнього музею. Це єдина живописна робота, яку вдалося відреставрувати музею за цей рік. Загалом за останні чотири роки заклад спромігся знайти кошти на реставрацію 64 робіт (це народний костюм, графіка, скульптура, кераміка). Більшість коштів — спонсорські, рідше — видатки з місцевих бюджетів. Нині на реставрації в Національному науково-дослідному реставраційному центрі України перебуває 15 робіт художнього музею, коли вони повернуться, музейники не беруться казати. Реставраційний процес тривалий, а зважаючи на те, що музейні предмети, які належать до національного надбання, можуть реставрувати лише реставратори державних установ, то черги колосальні. Відтак чекати можна і рік, і два, і три. Але музеї готові, бо іншого способу зберегти фонди просто немає.

«Нині в фондах Вінницького обласного художнього музею зберігається понад 11 тисяч предметів. Крім картин і скульптур, музей може похвалитися і виробами гончарів, і творами декоративно-ужиткового мистецтва, і навіть панськими меблями. Попри велике культурне надбання, більш як п’ять тисяч експонатів потребують реставрації, тобто майже половина. В більшості витворів мистецтва спостерігаються незначні пошкодження, але і їх потрібно усунути, — розповідає директор закладу Руслан ПАЛАМАРОВСЬКИЙ. — Зараз ми відправляємо експонати в Національний науково-дослідний реставраційний центр України. На щастя, деякі твори підлягають безоплатній реставрації, але для відновлення більшості експонатів потрібні великі обсяги коштів. Тому серед пріоритетів на найближчі роки для нашого музею є відкриття власної реставраційної майстерні, де ми зможемо відновлювати як свої, так і чужі експонати, що дасть можливість збільшити фінансові надходження. Щоправда, маємо деякі труднощі з цим, бо епідемія внесла свої корективи і можливості реалізувати задумане не вдається. Тому підтримуємо ділові стосунки з Національним науково-дослідним реставраційним центром України, фахівці якого, я сподіваюся, й надалі реставруватимуть для нас такі шедеври, як портрет володаря Станиславова Юзефа Потоцького, що повернувся до музею зовсім нещодавно».

«ЦЕ НАЙМАСШТАБНІША РОБОТА, ЯКА Є В НАС ІЗ КОЛЕКЦІЇ ПОТОЦЬКИХ»

Поки музейники визначаються з місцем розташування відреставрованого портрета, мистецтвознавці закладу доповнюють опис експоната, адже після реставрації стали помітні деталі, яких раніше не було видно. Як розповідає завідувач науково-дослідного відділу образотворчого мистецтва Вінницького обласного художнього музею Сергій БАРТКО, тепер, наприклад, у нижньому кутку картини чітко прочитується підпис, можна роздивитися деталі ордена білого орла на синій шовковій стрічці, що перекинута через плече героя. Сам Юзеф відображає певний сарматизм, якому властиве ототожнення себе з героїчним походженням, з величчю. Такі портрети, каже науковець, часто називають парсуна — це особливий статус портрета і гарний зразок, який демонструє перехід від іконописного малярства до живопису. Цілком можливо, що це не оригінал, а копія, але від того робота не втрачає своєї величі. Найімовірніше до музейних фондів вона потрапила з Немирова, адже батьком Юзефа був один із найбагатших магнатів свого часу Анджей Потоцький, а центром володіння цієї гілки його роду був саме Немирів.

«Основа колекції Вінницького обласного художнього музею була закладена ще в 1918 — 1919 роках, однак на базі Вінницького обласного краєзнавчого музею. Відтак музей поповнювався картинами, творами декоративно-ужиткового мистецтва, меблями як із приватних колекцій власників розорених поміщицьких маєтків, так і за рахунок закупок чи дарунків громадян, — розповідає Сергій Бартко. — Унікальною є збірка роду магнатів Потоцьких. Вона представлена творами відомих європейських митців XVIII — XIX століття. Значне місце в ній посідають портрети представників багатьох поколінь цього знатного шляхетського роду та дворянських родин Салтикових, Строганових, Щербатових. У постійній експозиції закладу представлено 300 полотен, які розміщені в шести залах. Тепер серед них буде представлений і відреставрований портрет Юзефа Потоцького. Це наймасштабніша робота, яка є в нас із колекції Потоцьких. Його реставрація має передісторію. 2004 року була грандіозна виставка старовинних портретів, яку проводили на загальноукраїнському рівні. Організатори були зацікавлені представити цю роботу в експозиції, але ми не могли доставити, бо робота була в жахливому стані. Тоді і з’явилася потреба віддати її на реставрацію, але реалізувати її вдалося лише зараз. Крім цього, було проведене хіміко-технологічне дослідження. Тобто ми отримали не лише відреставровану роботу, а й можливість дізнатися хоча б крихти про її створення на основі використаних фарб та текстур. Загалом за останній період була проведена реставрація колекції графіки, альбом Норблена, яких тільки два в світі, окремо літографічні твори та зразки кераміки».

«ДИРЕКТОРУ МУЗЕЮ ПОТРІБНО ХОДИТИ, СТУКАТИ В РІЗНІ ДВЕРІ Й ПРОСИТИ, А ЦЕ ПІД СИЛУ НЕ ВСІМ»

Реставраційні роботи портрета Юзефа Потоцького проводив завідувач науково-дослідного відділу реставрації творів олійного живопису Національного науково-дослідного реставраційного центру України, на тепер уже покійний Анатолій БЕЗКРОВНИЙ. Остаточно завершила роботу реставраторка вищої кваліфікаційної категорії Ірина САПЄГІНА. Передаючи портрет до музею, теперішній завідувач відділу Володимир ПАПУШЕНКО розповідає, що коли музею потрібно відреставрувати роботу, то заклад пише листа до директора ННДРЦУ з проханням приїхати оглянути роботу або взяти її на реставрацію. А Центр уже вирішує, як можна «втиснути» її в реставраційний план, оскільки потребу в реставрації мають чи не всі музейні заклади, а ННДРЦУ один на всі регіони України. Тому досить часто виходить так, що реставратори з 10 робіт, які просить музей, можуть обрати одну, а решту перенести на наступні роки.

«У середньому кожен реставратор має в роботі одночасно 4 — 5 робіт. Головне завдання — відреставрувати роботу ретельно і досконало, а це кропіткий і зазвичай тривалий процес. Одночасно мусимо не затримувати зобов’язання перед музеєм і не нагромаджувати роботи в черзі, адже в пріоритеті передусім національні заклади, хоча й про місцеві намагаємося не забувати, — розповідає Володимир Папушенко. — Цікавим є досвід провінційних окремих музеїв, які проводять потужні інформаційні кампанії і знаходять меценатів, які б проспонсорували реставрацію творів мистецтва. Прикро визнавати, що в держави немає видатків на реставрацію, але, можливо, у такий спосіб вона хоче стимулювати музеї самим шукати кошти. Якщо так, то слід їх навчити це робити, показати, як знайти меценатів чи родичів іноземних авторів, посольства тощо. Фактично виходить так, що директору музею потрібно ходити, стукати в різні двері й просити, а це під силу не всім. Із боку реставраторів проблемним моментом є те, що критерієм оцінки їхньої діяльності є не складність виконаної роботи, а кількість. Тобто може бути твір розміром, як аркуш паперу, або велетенський, як портрет Юзефа Потоцького — для держави це одиниця. Виходить так, що один реставратор за рік може зробити 10 робіт, а інший — лише одну. Тому, якщо резюмувати, держава мала б мотивувати не лише музейних працівників, які шукають шляхи для реставрації своїх фондів, так і реставраторів, створюючи для роботи пристойні умови праці й значно збільшуючи кількість фахівців у цій галузі».

«РЕСТАВРАЦІЙНА ГАЛУЗЬ У КРИТИЧНІЙ СИТУАЦІЇ, ПЕРЕДУСІМ ЧЕРЕЗ БРАК КАДРІВ»

Експонати старіють так само, як і люди. А через неналежні умови зберігання — ще й швидше. Музейні працівники скаржаться, що держава приділяє недостатньо уваги тим речам, які дійшли до нас від предків. Щоб зберігати експонати, необхідні спеціальні умови і надзвичайно великі кошти. І перші, і другі проблеми характерні для всієї України, наголошує заступниця директора з науково-реставраційної роботи ННДРЦУ Тетяна БИЧКО. Контролювати стан десятків тисяч картин, ікон, скульптур і ще багатьох речей надзвичайно складно. І найголовніша проблема в кадровому забезпеченні — спеціалістів за часів Радянського Союзу не готували, а сьогодні якщо й навчають тонкощів музейної справи, то переважно за спеціальністю такі люди й не працюють — зарплати замалі. А реставраторів хоч і навчають виші, але диплому без практики в такій справі недостатньо.

«На сьогодні реставраційна галузь у критичній ситуації, передусім через брак кадрів. Залишилося дуже мало реставраторів, які могли б навчити майбутнє покоління, як працювати з музейними предметами. Смішно і боляче водночас, але в нашому центрі працює лише 10 реставраторів з олії, 10 по темпері та по 3 із декоративно-ужиткового мистецтва. Ще в Одесі працює 8 реставраторів, у Харкові — 12, скільки ж приблизно у Львові. В масштабах усієї країні — це ніщо, — визнає Тетяна Бичко. — Через це ми критично не встигаємо виконувати замовлення для національних музеїв, не кажучи вже про регіональні або районні. А приміщення таке, що сидимо одне на одному... З року в рік ми нагадуємо державі про доцільність створення потужного центру реставрації з відповідною базою і кадрами, але поки що не чують».

Ще одна проблема: на сьогодні в реставраційній сфері діють норми 1930-х років, новіших ще не розробили, а відповідно до них музейні експонати реставрувати з регіональних музеїв не дозволяють, хоча й у районних музеях зберігаються раритети, які варто було б зберегти для майбутніх поколінь. Але за відсутності державної програми та підтримки зробити це нереально.

«Навіть у малих музеях є роботи, які заслуговують на увагу. Можливо, вони не несуть цінності в масштабах держави, але для району чи місцевої громади — це раритет. І їх також треба реставрувати, бо в межах громади їх цінують, — резюмує заступниця директора з науково-реставраційної роботи ННДРЦУ. — Тому розв’язати цю ситуацію можна було б, якби держава звернула увагу на реставраторів, подбала про належне приміщення для центру, збільшила штат, дала можливість провідним реставраторам, які в передпенсійному віці, передати свої знання та навички молодим. Інакше може настати такий момент, що не буде кому вчити, а стати реставратором, закінчивши тільки художню академію, зовсім не достатньо. Якщо хочеш бути реставратором, то потрібно щонайменше кілька років пропрацювати поруч із досвідченим спеціалістом».

ДОВІДКА «Дня»

За інформацією Міжнародної ради музеїв (ICOM), (http://prostir.museum/ua/post/43131) унаслідок цілої низки чинників, на сьогодні реставрації потребують приблизно 70% музейних предметів фондового зберігання, приблизно 700 тисяч з яких потребують термінового проведення реставраційно-консерваційних процесів. Гостра потреба в збереженні пам’яток не оминає навіть великі музеї та заповідники. Відомо що, в 17 заповідниках, підпорядкованих міністерству, кількість предметів музейного фонду, що потребують реставрації, становить орієнтовно 34 тис. од. Кількість пам’яток, які потребують збереження, значно перевищує число наявних спеціалістів, гостро стоїть питання якісної підготовки та залучення кадрів. Сьогодні в Україні приблизно 240 сертифікованих реставраторів, за рік відреставровано — 8,5 тис. предметів. Експонати десятиліттями стоять у «черзі» на реставрацію. Для збереження об’єктів окремих колекцій, спеціалістів у країні немає зовсім. Така ситуація призводить до втрат об’єктів культурного надбання. Є важливим питання матеріально технічної бази для проведення наукових досліджень та консерваційних-реставраційних робіт. Недостатнє фінансування та розвиток галузі може в найближчій перспективі призвести до колапсу сфери збереження культурної спадщини.