Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Iмпровізація «в квадраті»

Чим більше людей займатиметься театром, тим здоровішим буде суспільство
21 листопада, 2006 - 00:00
АНАТОЛІЙ НЕЙОЛОВ I ОЛЕНА КОСТРОВА У ВИСТАВІ «СПОГАДИ ПРО МАЙБУТНЄ» НА СЦЕНІ БУДИНКУ ХУДОЖНИКА

Якщо ви живете у Києві, то, напевно, хоч раз чули про театр імпровізації «Чорний квадрат». А якщо ви ще там не були, а, навпаки, відвідуєте інші театри, то, мабуть, не уявляєте собі, як це — коли актори на сцені поводяться як в житті, а не як на сцені. Коли театру по суті немає — є концентроване життя, із зрозумілими й близькими проблемами — любов, зрада, секс, смерть... Де зі сцени можна почути останні новини — адже спектаклі й етюди створюються в момент їхнього виконання, що, власне, і є імпровізацією, з усіма її плюсами і мінусами... Але йтиметься зараз не про акторську майстерність, не про андеграундне мистецтво, не про театральне життя столиці. Оскільки, виходячи із зали (із зали Будинку художника, де зараз і проходять спектаклі «ЧК», або з невеликої зали на бульварі Шевченка, де зародився театр), глядачі перешіптуються не про мистецтво, а про життя, — своє. До речі, за це «Чорний квадрат» часто критикують: мовляв, підстроюється під глядача, робить масовий продукт і все таке. Ось саме про це «підстроювання», про маси, про життя в театрі й театр у житті «Дню» розповідав художній керівник «Чорного квадрату» Анатолій Миколайович НЕЙОЛОВ.

— Ваш театр максимально близький до життя — і в репертуарі, і у ставленнi до глядача... Чому була обрана саме така спрямованість і наскільки вона себе виправдовує?

— Театр — це те, що гостро потрібне суспільству. А воно сьогодні ставиться до театру, як до системи, в якій деякі люди вчать деякі п’єси і показують їх за гроші в деяких театрах. Забуваючи про те, що в основі нашого людського життя лежить гра як така, про те, що суспільство, пригадаємо Шекспіра, саме по собі є театром. Наше щоденне життя — це нескінченні ролі, що ми граємо — в сім’ї ми одні, на роботі — другі, з друзями — треті. Фокус у тому, що люди не усвідомлюють міру театралізації життя, і соціум від цього страждає. Що таке театр і, зокрема, мистецтво імпровізації? Це вибір оптимальної лінії поведінки в ситуації кризових людських взаємовідносин. Тому театром треба займатися так само, як люди займаються вивченням іноземних мов або водінням автомобіля. Це соціально значущий вид діяльності. Більшість людей вважає за краще рубати вузли замість того, щоб їх розв’язувати, а якби вони навчилися розв’язувати — вирішувати проблему, правильно поводитися в кризових ситуаціях, стали б набагато щасливішими.

Театр вчить людину володіти власною психоемоційною системою і, відповідно, більш усвідомлено і осмислено діяти, а в цьому випадку людина в спілкуванні припускається на багато менше помилок. Театр — оптимізатор життя. Чим більше буде людей, що займається театром — театром не як грою на сцені, а як розумінням правил гри в житті — тим кращим буде клімат в соціумі. Як цьому навчитися? По-перше, є система Станіславського. Легко можна придбати на книжковому ринку або знайти в інтернеті книгу «Робота актора над собою». Не над роллю, бо це вже більше, ніж вузькопрофесійна книга, а саме над собою — система Станіславського, про яку всі наче чули, але мало хто читав. А якщо прочитають, то багато що зрозуміють, тим більше, що вона написана як художня книга, як щоденник — від першої особи. А розділи-то які! «Спілкування», «увага», «пропоновані обставини», тобто кожний розділ — це частина нашого життя.

— Які теми і соціальні явища сьогодні є найбільш цікавими для суспільства?

— Будемо щирими. Як би це не звучало, найбільш цікавими темами для суспільства завжди є секс і смерть. Це не означає, що про це треба грати — суспільство розділене на чоловіків і жінок, і сексуальна тематика завжди присутня. Навіть «Іронія долі, або З легкою парою!» чи «Москва сльозам не вірить» — це фільми про секс, просто секс не є суттю, сексуальне напруження — це енергетика.

І смерть. Як непорушний факт припинення нашого існування в цьому світі. Такі ось два ключові моменти в драматургії. На ці вічні теми ставили і Шекспіра, і Чехова. Ось форма вже залежить від суспільства. Головне — не опуститися до вульгарності або дурості.

— І які форми прийнятні для нашого суспільства?

— Наше суспільство зараз саме по собі трагікомічне. У новинах показують спочатку сюжет про те, як десь вибухнув автобус і загинуло 10 чоловік, і саме тут вже через п’ять хвилин демонструють репортаж про карнавал у Бразилії... Люди вже змирилися з тим, що трагедій багато, світ недосконалий, і намагаються, незважаючи ні на що, радіти і веселитися. «Світ уцілів, тому що сміявся». Те, що відбувається в нашій політиці, у нашому бізнесі — це трагікомедія, але плакати вже нестерпно, можна тільки сміятися. І цей ось сміх крізь сльози або сльози крізь сміх — це суть нашого суспільства. Тому жанром сучасного театру є трагікомедія.

— А існує мода на теми в театрі?

— Ні, мабуть, все-таки немає. Теми змінюються в маскультурі, театр грає про вічне... Можуть бути якісь імена, події, але вони минають. Театр не повинен бути актуальним, він повинен бути сучасним.

— А який нині глядач?

— Глядач дуже різний... І переважно всіх глядачів об’єднує бажання втекти від реальності — втекти до вічних проблем, бо проблеми сьогочасні оточують їх постійно. І коли вони приходять до театру, замислюються над запитаннями: любить — не любить, чому зраджує, як стати щасливим... Їх цікавлять буттєві питання, а не побутові. Театр, що буде розповідати про побутові питання, не буде мати успіху — людям треба говорити про душу. Потреба в духовній їжі може не усвідомлюватися, але безперечно існує.

— Ви знаєте свого глядача в обличчя...

— Так, я знаю людей, які подивилися біля 50 — 100 спектаклів. Театр стає сім’єю. Ми намагаємося змінити людей на краще. Звичайно, складно виховати в людині те, що в ній не виховали батьки, але іноді вдається допомогти людям. Наприклад, приходить сімейна пара після спектаклю і говорить: «Ми вирішили не розлучатися, бо після вашого спектаклю зрозуміли, яка у нас проблема. Дякуємо».

— Узагалі, як сьогодні виживають маленькі театри?

— Дивом... Це дійсно диво — говорити, що допомагає держава або спонсори, не доводиться. Не хочеться і не дозволимо відмивати гроші через театр, а саме такі варіанти «спонсорства» сьогодні може запропонувати наш бізнес. Більш вірогідна просто допомога — навіть не спонсорство, а меценацтво, тобто люди можуть допомогти яким-небудь подарунком — комп’ютер, наприклад, презентувати...

Ми існуємо на якійсь неймовірній енергетиці й всупереч усьому. При відсутності цехів, транспорту, можливості репетирувати в залі, де грається спектакль, актори в ньому не репетирують — світло виставляється за дві години до початку спектаклю. Це екстрим, цього не робить ніхто. А для нас це не разова, а нормальна ситуація — умов немає, можливостей немає, а спектаклі й глядач є. І будуть.

— Так що таке театр-життя одним словом?

— Це форма, в якій існує все людство. Правда, воно ніяк не хоче визнати, що кожний з нас — професійний актор, тільки за гру ми отримуємо не гроші, а долю або випадковість, радість або смуток.

ДОВІДКА «Дня»

Театр-студія «Чорний квадрат» з’явився 16 років тому на базі народного молодіжного театру «Товариш». Так трапилося, що в день прем’єри дебютний спектакль виявився неготовим, і треба було терміново знайти йому заміну. Тоді й було прийняте рішення, яке визначило діяльність театру на довгі роки — грати чисту імпровізацію. Умови: квадратний шматок чорного оксамиту замість сцени, чотири актори, нейтральний одяг (чорний низ, білий верх), повна відсутність реквізиту й найповніша свобода дій. Гра вийшла настільки захоплюючою, що стала основою діяльності студії, яка відтоді називається театром імпровізації «Чорний квадрат». Два рази на рік проводиться набір до студії «Чорного квадрату», тих, хто пройшов чималий конкурсний відбір навчають мистецтву імпровізації за оригінальною методикою Анатолія Нейолова.

Вікторія ГЕРАСИМЧУК, «День»
Газета: 
Рубрика: