Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Кузня героїв

Національний медичний університет імені О. Богомольця: з 1841-го по 2004-й
24 листопада, 2004 - 00:00
РЕКТОР НАЦІОНАЛЬНОГО МЕДИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМ. О. БОГОМОЛЬЦЯ ВІТАЛІЙ МОСКАЛЕНКО ТА СТУДЕНТИ ЗАПАЛЮЮТЬ «СВІЧКУ ЗНАНЬ» / ПЕРШИЙ ДЕКАН МЕДИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ ВОЛОДИМИР КАРАВАЄВ

Є портрети життя, які сприймаються немов легенда. У 1935 році дев’ятнадцятирічний сільський юнак із Київщини Василь Братусь став студентом медичного інституту у повернутій Україні древній столиці. Незабаром, через два роки, в інституті почали зникати викладачі та однокурсники, йшов зловісний тридцять сьомий. Вилучень намагалися не помічати, і людоїдська приказка «Ліс рубають — тріски летять» звучала як норма життя. Але «вирубка» обходилася надто дорого, наближалася війна. У 1939-му чоловіків- четвертокурсників, і в їхньому числі Братуся, перевели для продовження навчання у новій якості військових лікарів до організованої в Куйбишеві Військово-медичної академії. Коли розгорнулася кривава страда літа сорок першого, когорта цих молодих лікарів склала вирішальний хірургічний корпус госпіталів першої лінії Червоної Армії. Цими дорогами пройшов і Василь Дмитрович, вступивши в бої військовим хірургом високої кваліфікації.

У післявоєнні десятиліття він залишився вірним практичній медицині та хворому. Він розробив дві великі хірургічні теми — лікування термічних опіків та способи боротьби зі шлунковими кровотечами — і продовжував оперувати, які б посади не доводилося обіймати: В. Братусь двічі призначався міністром охорони здоров’я УРСР і сім років був ректором рідного інституту. Він і зараз професор кафедри факультетської хірургії № 2 Національного медичного університету. І от зовсім нещодавно ректор медичного університету член-кореспондент АМН України Віталій Федорович Москаленко під оплески тисячної аудиторії вручив найстаршому педагогу іменний годинник iз емблемою університету — на знак визнання його високого рейтингу у вузі. Так у перший проведений День університету було відкрито лік власним університетським персональним нагородам.

Ретроспектива створення медичного факультету у Києві сягає у вересень 1841 року, коли в приватному будинку по Лютеранській вулиці 22 перших студенти зібралися на першу лекцію. Біля керма факультету стояли великий просвітник і вчений, світоч медицини Микола Іванович Пирогов і перший декан заснованого імператорським указом нового осередку вищої медичної освіти Володимир Опанасович Караваєв. Караваєв був таким майстерним хірургом, що видатний реформатор цієї галузі Пирогов приходив до нього на операції «помилуватися філігранною майстерністю». Професор Караваєв оперував у багатьох сферах, особливо віртуозно видаляв катаракту. У більшості випадків безкоштовно у відкритій ним амбулаторії на Подолі, куди до нього стікалися сліпці з усіх кінців Росії. Не випадково виникла приказка — «В Лаврі Богу помолитися, Караваю поклонитися».

Тривалий час факультет мав лише одну власну навчальну будівлю — побудований Вікентієм Беретті у 1853 році Анатомічний театр, визнаний кращим у Європі. Заняття тут, на нинішній вулиці Богдана Хмельницького, йшли понад століття, і лише в наші дні в історичних анфіладах, описаних і в «Білій гвардії» Михайла Булгакова, розмістився Національний музей медицини. Очевидно, якраз у цих стінах талановитий дослідник Володимир Бец, розробивши найтонші прийоми мікроанатомії, приступив до вивчення таємниць мозку, відкривши гігантські пірамідні клітини — своєрідні нейрони інтелекту. Насправді ці клітини мають мікроскопічні розміри… У 1873 р. на Всесвітній виставці у Відні професора Беца було відзначено Золотою медаллю за колекцію гістологічних препаратів. Київському вченому запропонували за неї сім тисяч австрійських гульденів, але Володимир Олексійович від цього відмовився і безвідплатно передав колекцію альма-матер. Її i зараз можна побачити в музеї В.О. Беца на кафедрі нормальної анатомії.

Взагалі-то літопис факультету, який став у 1921 році Київським медичним інститутом, а в 1995-му — Національним медичним університетом, містить і героїчні, і сумні сторінки. Тут, у 1883 році, на кафедрі професора В. Підвисоцького студент Данило Заболотний, майбутній Президент АН України, разом iз молодим лікарем Іваном Савченком, протягом кількох тижнів проковтуючи порції протихолерної вакцини, безстрашно випили потім розведену культуру холерного вібріона, довівши на собі в смертельно небезпечному досліді можливість запобігання холері. Тварини, яким було введено цю культуру, загинули…

А які особистості прикрашають цей літопис! Одного разу професор-терапевт В. Чирков встановив у хворої діагноз: абсцес легені з проривом у бронхи. Було потрібне активне втручання. Професор-хірург Ф. Борнгаупт, на прохання В. Чиркова, зробив прокол, але гнійного вмісту не отримав. Не дала результату й повторна пункція. Лише після розтину масивних плевральних спайок абсцес було виявлено і видалено, а нагородою В. Чиркову за його наполегливість та діагностичне мистецтво, ще до винаходу рентгенівського методу, стало повне вилікування хворої, яка здавалася безнадійною.

На факультеті, з 1872 року, протягом шести років завідував кафедрою хірургії Сергій Петрович Коломнін, який зайняв її в тридцятирічному віці. Притягання його було разючим. Після перших лекцій Коломніна на них сходилися не лише медики всіх курсів, але навіть студенти інших факультетів, такою великою була його слава. Він одним із перших, у період російсько-турецької війни, застосував у бойових умовах антисептичну пов’язку і переливання дефібринованої крові. У 1886 році в Петербурзі рицар медицини наклав на себе руки, не перенісши смерті хворої після невдалого результату операції…

Його попередником на цій кафедрі був Микола Васильович Скліфосовський, теж герой-хірург на кількох війнах. До речі, коли у 1884 році, пише історик медицини Гелій Аронов, Скліфосовський, прибувши на святкування 50-річчя університету Св. Володимира, закінчив свою промову емоційним вигуком по-українськи: «О, Києве, ти світоч України», міністр освіти імператорської Росії граф І. Делянов вважав за потрібне зробити знаменитому лікарю зауваження «за сепаратистські витівки».

Ювілей проходив у неспокійній обстановці, пропуски на торжества було видано лише «благонадійним студентам». Але безладдя лише посилилося, і з університету було виключено 141 студента, з них 102 були медиками. Це було, по суті, передвістя подальших студентських хвилювань. У 1907 році, щоб запобігти бунтам, університет, у тому числі й медичний факультет, було закрито, а всіх студентів звільнено. Ті, кого прихильно приймали назад, підписували зазделегідь видрукуване зобов’язання покаянного змісту: «Ручаємося нашим чесним словом, що надалі суворо дотримуватимемось усіх правил навчального порядку в Університеті та вимог нашого начальства…»

А потім були нові битви. На російсько-японську війну хірургом поїхав випускник 1903 року Валентин Феліксович Войно-Ясенецький, у майбутньому архієпископ і в’язень радянських тюрем та заслань. У роки Першої світової війни на фронті знаходилися професори-хірурги Микола Маркіянович Волкович та Олексій Петрович Кримов. Госпіталі Червоного Хреста у Києві очолювали хірург і бактеріолог, борець iз дифтерією та іншими інфекціями Олександр Дмитрович Павловський та Михайло Михайлович Дітеріхс, творець відомої ортопедичної шини.

Розпочалися смути революції. У 1919-му, прямо на порозі клініки на нинішньому бульварі Шевченка було вбито при розриві снаряда Георгія Георгійовича Брюно, талановитого акушера-гінеколога, одного з організаторів онкологічної допомоги жінкам, який крім медичного факультету безкоштовно працював у кількох лікарнях. Від голоду, в неопалювальній богодільні для бідних, у грудні 1920 року помер геній вітчизняної та світової терапії Василь Парменович Образцов. Опинився в еміграції Олександр Павловський, і ім’я його не згадувалося десятиліттями.

1930 рік. Напередодні інспірованого ДПУ процесу «Спілки визволення України» в Харкові (хоч насправді такої організації не існувало) Сталін шифровкою вказує керівникам УРСР: «Ми тут думаємо, що на суді треба розгорнути не лише повстанські й терористичні справи обвинувачених, але й медичні фокуси». Було розстріляно, але не відразу, а до «20-річчя Жовтня», тих, хто знаходився в числі «обвинувачених»: організатора кафедри гігієни праці в Київському медичному інституті Володимира Яковича Підгаєцького та завідувача кафедри загальної гігієни Володимира Васильовича Удовенка. Відомого гістолога Олександра Григоровича Черняховського було засуджено на 5 років. Тільки він один опинився потім на свободі, але на кафедру зірку науки світового рівня знову не взяли. Його брата, великого хірурга Євгена Григоровича Черняховського, завідувача кафедри факультетської хірургії, який вперше у Києві ушив рану серця з благополучним результатом, першого директора Київського медичного інституту, також було піддано переслідуванням і позбавлено посади.

У 1991 році в столичному Палаці «Україна» було відсвятковано 150-річний ювілей Київського медичного інституту, а в 2001-му відзначено 160- річчя цієї славної вищої медичної школи.

— Останнім часом в університеті сталися значні зміни, — говорить Віталій Федорович Москаленко. — Наприклад, почало працювати англомовне відділення, наш «маленький Гарвард». Усе виглядало у вигляді введення спеціальної інтенсивної програми підготовки працівників кількох кафедр для здійснення викладання основних предметів англійською мовою. Кафедра іноземних мов і ректорат доклали тут великих зусиль, і план виконано — перших студентів-іноземців зараховано на нове відділення. Ведеться робота над проектуванням і незабаром розпочнеться будівництво нового багатоповерхового навчально-лабораторного корпусу. Розпочато модернізацію гуртожитків, а це — ціле містечко, адже в університеті близько восьми тисяч студентів. Кафедри та клініки працюють iз великим навантаженням і, звичайно ж, наша мрія — обзавестися, нарешті, автономними, самостійними університетськими клініками або, принаймні, повернути деякі з них. Перший крок зроблено — стоматологічна поліклініка, де розміщено і стоматологічний факультет, знову стала університетським підрозділом», — розповідає ректор.

У невеликому парку по проспекту Перемоги, де розташовані основні навчальні корпуси медичного університету, височіє пам’ятник загиблому на фронті Невідомому лікарю, і в ньому вгадуються риси професора Буйка. Мені здалося, що доблесний спаситель і захисник життів iз вічного п’єдесталу усміхався молодому поколінню, повчаючи його. Що не кажіть, це дуже важливо у студентські роки — усвідомити і побачити себе особистістю.

Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ. Фото надане автором
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ