Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

«Марафон Iвана Усіченка»

«Швидка допомога», Товариство Червоного Хреста — про унікальний досвід відомого лікаря
15 вересня, 2017 - 12:06
ФОТО З САЙТА SLOVOIDILO.UA

Іноді зміна долі окремої людини постає раптом знаком незбагненних гуманітарних вчинків та кроків ба навіть суспільної закономірності. Так сьогодні вимальовується прецедент обрання, а точніше призначення Івана Гнатовича Усіченка, тоді очільника станції «Швидкої медичної допомоги» в Києві, навесні 1986 року головою Товариства Червоного Хреста України. Сталося так, що це обрання відбулося 22 квітня того року, за п’ять днів до вибуху на Чорнобильській АЕС. І новий провідник червонохресного інтеграла республіки мав тепер діяти фактично за суворими невідкладними стратегіями служб «Швидкої допомоги». Адже щодо тисяч мешканців забруднених радіоактивними викидами територій і великої кількості людей, евакуйованих звідти, осередки Червоного Хреста в цих районах, за його традиціями, мали виступити потужною, а в реаліях часу — і майже єдиною дієвою силою медико-соціального опікування та вагомої різноманітної допомоги постраждалим.

Проте щоби діяти широко й результативно в усіх таких екстремальних ланках, необхідна була потужна матеріально-фінансова підтримка з боку міжнародних червонохресних інституцій. Комуністична система ще панувала, й головне бюро Всесоюзного Товариства Червоного Хреста в Москві, до структури якого за тодішнім порядком належали й відповідні об’єднання в Україні, вперто опиралося стосовно такого вкрай потрібного звернення: ЦК партії цього не радило, бо щось просити, мовляв, не відповідає принципам «радянській гордості». І тоді Усіченко вдався до рішучих, різких ба навіть вирішальних кроків та мотивацій. З допомогою очільників білоруського Товариства Червоного Хреста Володимира Симухи та червонохресної організації в Закарпатті Габріелли Манайло, котра емоційно виступила на підтримку наполягань Усіченка, цей спільний наступ на бюрократизм і боязкість центру таки змусив голову президії Всесоюзного Товариства Червоного Хреста Венедиктова звернутися врешті з відповідним клопотанням до Міжнародної федерації Товариства Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Крига скресла...

«У січні наступного року до Києва приїхала експертна комісія із Міжнародної федерації Червоного Хреста, до якої входили представники Японії, Бельгії, Великобританії, — згадує І. Усіченко у своїй книжці «На перехресті викликів життя». — І ось разом із представницею Мінздраву України Ольгою Бобильовою, а також із фахівцями Інституту радіаційної медицини та Інституту ендокринології ми поїхали по Житомирській, Рівненській, Волинській областях. Коротше кажучи, висновок був очевидний: негайно надавати гуманітарну допомогу! Таким чином, Чорнобиль став моїм бойовим хрещенням на новій посаді».

Та чому саме на докторі Усіченкові зосередився доленосний вибір? Адже саме завдяки його енергійній позиції та вчинкам Червоний Хрест України, ця найбільш масова та впливова громадська інституція нашої держави, набула високого міжнародного авторитету, увійшовши як повноправний член до цих міжнародних товариств. І таку місію харизматичного значення Іван Гнатович несе вже понад три десятиліття. Це невтомні ініціативи. Зокрема, поїздка І. Усіченка на Схід істотно допомогла розшуку і з’ясуванню долі численних колишніх радянських солдатів із України, котрі не за своєю волею потрапили під час боїв на території Афганістану, тієї войовничої авантюри колишньої кремлівської верхівки, у полон до моджахедів. Коли ж вести мову про останні напружені роки, то Червоний Хрест України перебуває в передових лавах допомоги постраждалим під час вогневого конфлікту на сході країни та численним внутрішнім переселенцям. Цьому істотно сприяв й Указ Президента України від 28 жовтня 1992 р. про Товариство Червоного Хреста, де наголошено, що це єдине в Україні національне червонохресне товариство, яке діє на території всієї України.

Про свої життєві сходинки й розповідає Іван Гнатович у напрочуд відвертих і правдивих спогадах. Можна без перебільшення сказати, що перед нами дзеркало буття, до яких пасує рядок Василя Симоненка: «І ладнає совість гармати...» Тож рушимо у цю мандрівку.

Іван народився в селянській родині в селі Вергуни теперішньої Черкаської області. Він був трирічним малюком, коли сюди вступили німецькі війська. «Через двір від нас жила сім’я Косміних, вони мали двох синів і дочку, — пише він. — Хлопчаки були старшими за мене на два й чотири роки. У них у будинку також оселилися німці. У дворі стояла німецька машина з незвичною для нашого ока зрізаною передньою частиною — кабіна лише для водія та пасажира, решта — вантажний відсік, у якому одного разу ми виявили патрони й почали їх потихеньку красти. Ховали в льоху прямо на подвір’ї Косміних. Через деякий час недостачу патронів помітили, страшенно розлючений німець зібрав нас, щось кричав, стріляв угору. А Надя Косміна страшно голосила, падала перед ним на коліна, просила, благала не чіпати дітей. Мені здавалося, що це тривало вічність — настільки було страшно від усього, що відбувалося. Є мудрий вислів: «У кожного покоління своя війна...»

Та все милуюся. Сільську семирічку Іван закінчив на «відмінно» й поступив до фельдшерсько-акушерського училища в Черкасах. Знаннями озброювали добре, на сторінках автор із вдячністю згадує всіх викладачів. Навчився приймати пологи, досконало робити внутрішньовенні ін’єкції: ще учнем училища був призначений тимчасово керувати фельдшерсько-акушерським пунктом і впорався зі складнішими обов’язками досконало.

Був навіть рекомендований до вступу у Військово-медичну академію в Ленінграді, та туди поїхав однокласник, батько котрого був на той час «впливовою особою». Тож 1957 року вступив до Дніпропетровського медичного інституту. Навчався наполегливо, був комсомольським активістом. Рекомендували до аспірантури, та разом з друзями вирішив рушити за призначенням до Кривого Рога.

Як себе поводив в інституті? «Це було справжнє студентське братерство, — згадує І. Усіченко. Моїм хорошим другом був Валерій Смирнов, надалі відомий учений, колишній директор НДІ мікробіології та вірусології імені Д. К. Заболотного. Вчився дуже добре, брав участь у роботі студентського гуртку на кафедрі епідеміології. Але вийшло так, що не його направили в аспірантуру, а когось там із тих, хто, скажімо так, не хапав зірок з неба. І я пішов до секретаря парторганізації, до декана факультету і прямо виклав все, що про це думав. Якщо у нас така справедливість та об’єктивність, то я йду з комсомольської роботи...»

«Прямо виклав, що думав...» «Справедливість та об’єктивність...» Це справді ключові слова до портрета Усіченка. У Кривому Розі йому, нещодавньому студентові, доручили керувати міською станцією «Швидкої медичної допомоги», з 12 підстанціями, розкиданими на великих відстанях. Цей заклад, знову ж таки, здебільшого особистими зусиллями Усіченко перетворив на зразковий. Працював тут до 1970-х років. До речі, мав хист до фаху хірурга-отоларинголога, деякий час займався цим за сумісництвом. Та основна робота на чолі станції була настільки відповідальною, що від улюбленої справи мусив відмовитися.

Тож доручення саме Іванові Усіченкові очолити станцію «Швидкої допомоги» у столиці було логічним. І знову показовий нюанс. До цього призначення Іванові Гнатовичу запропонували одну з керівних посад у Міністерстві соціального забезпечення, гарантували квартиру, його навіть умовляв міністр, двічі Герой Радянського Союзу Федоров, але криворожанин рішуче відмовився.

І нові щоденні штурми. Зокрема, сучасна диспетчерська на центральній станції «Швидкої допомоги» в Києві та підстанції в усіх районах міста — безпосередні, так би мовити, дітища Івана Гнатовича. Загалом, роботі у «Швидкій» він віддав двадцять три роки життя. І ще одна хвилююча подробиця. На керівній посаді станції Усіченко мав замінити її багаторічну очільницю, Героя Соціалістичної праці, легенду медицини Наталю Андріївну Ленгауер. Він наполіг, щоби було запроваджено посаду заступника головного лікаря з керівництва підстанціями, саме для подальшої професійної діяльності Наталі Андріївни, і це додало їй років плідного життя.

На одному з фото ми бачимо їх обох — молодого легеня та лицарку в літах. «Серцем до серця» і «Червоне — то любов» — ось розділи твору. Книжка немовби охоплює, в марафоні однієї людини, й повчальну суспільну панораму. Дивно, але перед нами передусім концентрат фактів, і тому віриш кожному слову, вдивляєшся в низку унікальних історичних для нашого часу фотознімків, також ретельно збережених. Загалом, цей твір було б корисно прочитати багатьом, бо, як відзначає в післямові відома громадська діячка Валентина Шевченко, «жити — значить боротися...» Це узагальнююча формула непересічних сторінок книжки.

Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ