МАРIУПОЛЬ. Нова біографія

13 червня стало пам’ятною датою для Маріуполя з 2014 року — цього дня українська армія звільнила місто від проросійських бойовиків. «День» намагається не випускати з поля зору цю важливу точку українського Приазов’я (нагадаємо хоча б публікації «Неспокійний Маріуполь»  та «Лінія Оборони. Маріуполь»  2014 року, «Війна і мир у Маріуполі» за 27 січня 2015 року . «Море «Дня» в Маріуполі»  за березень 2017-го, «Маріуполь. І сонце сходить» 2018-го  і багато інших.).

2014-й став великим «струсом» для міста, який змусив усі здорові сили мобілізуватися. А яка ситуація зараз? Які є чинники росту чи, навпаки, стагнації? Від чого вони залежать? Про це ми запитали активних мешканців цього великого міста на півдні Донеччини.

ПРО НАОЧНІ КРОКИ ВПЕРЕД

Наш досить давній знайомий і добрий друг, якого читачі «Дня» знають передусім за його влучними фото, що неодноразово отримували призи (серед них і головний) на Міжнародній фотовиставці «Дня», фотограф і громадський активіст Євген СОСНОВСЬКИЙ воліє зосереджуватися на позитивах, яких він на рівні місцевої влади бачить досить багато. Він називає низку кроків уперед, причому в різних сферах:

• безпрецедентно для міста оголошено про розробку довготермінового стратегії розвитку Маріуполя до 2030 року, до якої запрошують долучатися і молодь;

• місто вибороло статус «Великої культурної столиці» (обійшовши зокрема такого потужного конкурента, як Дніпро) і відповідний грант на втілення власного проєкту «Діалог мовою мистецтва» від Українського культурного фонду;

• у Маріуполі 2018 року відкрито першу в Україні камерну філармонію, тут працює чудовий камерний оркестр «Ренесанс», низка інших оркестрів та ансамблі — професійні муніципальні колективи. За минулі роки відбулися театральні фестивалі і фестивалі класичної музики, заплановано низку інших, і хочеться, щоб коронавірусний карантин їм не завадив;

• міська влада пропонує жителям — фізичним особами і неприбутковим організаціям, якщо вони мають цікавий проєкт у сфері культури, подавати заявки на грант, і якщо це виявиться цікава ідея, то місто може виділити від 10 до 100 тисяч гривень на проведення такого заходу;

• триває розширена реконструкція центральної частини Маріуполя — упорядковуються сквери і майдани, облаштовуються сучасні фонтани, укладаються нові тротуари і є контроль за якістю виконання робіт, наприклад до Дня міста у вересні планується завершити реконструкцію Майдану Свободи, який з колись «місця стояння Леніна» стане площею відпочинку і розваг. Упорядковуються пляжі — тож місто стає більш туристично привабливим;

• оновлюється комунальний транспорт — з міста «витісняють» занедбані маршрутки, замінюючи їх сучасними тролейбусами й автобусами;

• створюються можливості для розвитку IT-сфери, що стимулюватиме молодь залишатися в місті. У Маріуполі зараз є вже два IT-центри — Spalah і 1991 Mariupol, який позиціонує себе як центр розвитку стартапів на сході України. І є плани щодо появи ще одного.

«ДОЦЯ» / ФОТО ЄВГЕНА СОСНОВСЬКОГО

«У декого складається враження, що це промислове брудне сіре місто, у якому взагалі нічого немає. Насправді я завжди кажу про те, що Маріуполь — це, крім заводів, місто, що справді розвивається і по-своєму гарне, — наполягає пан Євген. — Видно, що поступово з буденного «совкового», провінціального промислового містечка воно перетворюється і справді набуває певної європейськості. Неозброєним оком видно, що Маруіполь справді змінюється». І «нетутешнім» це доводять світлини нашого співрозмовника.

«Щодо життя міста, то з першого погляду і не скажеш, що за 10 кілометрів війна, особливо якщо не прислухатися до того, що відбувається, — ділиться Євген Сосновський, — Але війна триває. Стріляють, буває, вечорами, іноді вранці, якщо навіть у центрі міста відчинити вікно, то чутно. Ось повертався з пробіжки — мимо проїжджає поліція, за нею тягач везе БТР. Зараз якийсь більш активний пішов період, особливо ті люди, що живуть у Східному мікрорайоні, часом пишуть, що вже рік не було такого».

«Скажу коротко: добре, що Маріуполь звільнили, — підсумовує пан Євген. — Тому що якби цього не сталося, не було б усього того, що є зараз у місті. За іншого розвитку подій я в Маріуполі, мабуть, не зміг би лишитися. Якби тоді, у червні, цього не сталося. Дяка богу та всім причетним...».

ПРО ПРОВИНУ ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНИХ ПАРТІЙ

Але, якщо торкатися теми політичної, то всі наші співрозмовники висловлюють певну тривогу. Координаторка центру «Новий Маріуполь» Марія ПОДИБАЙЛО аналізує: «Справді в 2014 році ми отримали надію на т, що місто буде іншим. Що народиться повноцінне громадянське суспільство, громадяни будуть більш активними і так далі. Проте якщо в місті, можна сказати, що питання «Україна чи не Україна?» не стоїть загалом — зараз ми не бачимо ні активної дії, ні зборів тих, хто хоче до Росії. Тобто навіть якщо є ці настрої, то вони не виявляються в масові суспільні рухи і не виливаються в якісь публічні теми. Але водночас справді потужного політичного процесу з боку проукраїнських партій так і не народилося. На мій погляд, дуже велика провина у цьому загальнонаціональних партій, які фактично не підтримували, не розвивали ці процеси в нас на місцях. А це необхідно було підтримувати, тому що люди до такого не звикли».

«Утім, є великі зміни за результатами минулих виборів, — продовжує пані Марія, — тому що можемо сказати, що монополія Опозиційного блоку в нас подолана, але на зміну їй прийшла ще менш прогнозована і зрозуміла політична сила — це ОПЗЖ і партія Шарія, які діють разом, розраховані на різні цільові групи, щоб охопити якнайширше коло людей». Якщо раніше було розуміння, що місто розвивають під синьо-жовтим прапором, то тепер не відомо, чого чекати. «Утім, жодна з інших політичних сил — ні занальнонаціональна ЄС, ні «Слуга народу» Зеленського не створили тут жодної сили, — гірко констатує експертка. — А ці — досить потужно розвиваються. І до них є питання. Ми, волонтери, патріоти, активісти, між собою спілкуємося і так розуміємо, що це серйозна загроза реваншу, тому що там безапеляційно люди демонструють свої погляди, які не обнадійливі для нас... Потрібно дуже багато працювати. На жаль, як у 2014-му сказали: «ну, Ахметов буде тримати регіон» і фактично було віддано на відкуп далі йому, все так само продовжується, але вже навіть Ахметов, як ми розуміємо, не втримує регіон...»

ПРО ВІЛЬНЕ ДИХАННЯ В МАРІУПОЛІ

Незалежна волонтерка Катерина СУХОМЛИНОВА наголошує, що події, які відбувалися у 2014 році, для місцевих дуже значимі. «Для нас це такий собі День перемоги для Маріуполя. Знаєте, немає аж такої різниці між людьми в Донецьку і Маріуполі, щоб сказати, що в Маріуполі більш патріотичні і більш проукраїнські люди, ніж у Донецьку. Просто тоді нам справді більше пощастило, ніж тим великим містам і селам, які зараз знаходяться під російською окупацією», — розмірковує Катерина. Вона розповідає, що є намір ініціювати відзначати 13 червня як День міста. «Бо це справді був переломний момент і в Маріуполі могло б не бути України, — говорить волонтерка. — Тому для нас це дуже велике свято, маю надію, у відзначенні до активістів доєднаються інші люди, ми плануємо і автопробіг, і мітинги».

«Ми всі, свідомі українці в Маріуполі, пам’ятаємо тих військових (це той самий «Азов»), поліцейських, на той момент це були ще міліціонери, які теж поклали своє життя тоді. Ми всі це пам’ятаємо і дякуємо, що ми живемо в Україні», — наголошує Катерина Сухомлинова.

Нагадаємо, на державному рівні вперше День звільнення Маріуполя відзначили 2016 року, цьогоріч якісь заходи ще не анонсувалися, можливо, це зумовлено карантинними обмеженнями. За повідомленням міської ради, станом на 10 червня у Маріуполі було зареєстровано 109 лабораторно підтверджених випадків коронавірусної хвороби, за час пандемії зареєстровано 1 летальний випадок у лікарні інтенсивного лікування.

Що в місті на сьогодні? «На жаль, крім величезної роботи, яка зроблена в напрямку руху справді до єдиної України (цього неможливо не помітити), ми також бачимо, що є супротив. Що за які б реформи ми зараз не бралися, хоч це поліція, хоч система освіти, відчуваємо, як люди, які живуть тут, оцей супротив. Але й гарна динаміка все одно відчувається. Мені вільно дихати в Маріуполі. Я спілкуюся практично завжди українською мовою, і ніколи не чую тут від наших людей образ. Знаю, що якщо багато хто тоді мав якісь сумніви, то зараз уже вони подивилися, що таке не так далеко від нас «русский мир» і яка це доля була б вибрана для дітей тих людей, які хотіли, щоб тут була Росія.. І що б це було — жити в невизнаних республіках і так далі. Тож я відчуваю хороше і зміни на краще, — ділиться волонтерка, — Але. Можливо, це пов’язано з новою владою, що відчувається і тривога. Сказати, що ми вже розслабились і спокійні, не можна. Я вчора сиділа ввечері, сьогодні зранку прогулювалася біля моря і відчувала конкретні вибухи, чулося, що наші відстрілюються чимось таким важким. Тобто спокою немає. Тривожать нас і не зовсім зрозумілі речі щодо реформування ЗСУ, нам це не додає впевненості, тому що ми боїмося змін на гірше...».

Катерина вважає, що це зумовлено зміною політики: «Може, додалося ще толерантності. Хоча я взагалі людина досить добра і толерантна. Але за цей час зробила висновки, що все-таки толерантність теж має мати межі. Ми маємо викорінювати русифікацію. Кожен собі має зрозуміти, що ми не потрібні ні Росії, ні Європі, нікому. Що поки ми, українці, всі разом, хто б ми не були за національністю, не зрозуміємо, що ми самі потрібні собі, не будемо боротися за своє, не будемо у всьому різноманітті відчувати себе українцями, що ми саме є громадяни цієї країни, дбати за своє, поважати все своє, доти будуть нас шматувати. Мені хочеться побажати всім маріупольцям не робити тих помилок». «Тільки коли ми будемо дбати про українське майбутнє, ростити своїх дітей патріотами, людьми, які варті називатися українцями, усе в нас буде добре», — переконана жінка.

«Дякую, що «День» висвітлює такі думки людей, яких насправді в нас у Маріуполі багато, — говорить Катерина і додає: — Я спілкуюся ще з донецькими людьми. На Зелені свята, що минули, мені дзвонила жінка, котра працювала в Донецьку вчителькою, а зараз вона технічний працівник зі зрозумілих міркувань. Вона телефонує, коли може, напередодні або після великих свят. І вона каже: «Катю, ми вас так чекаємо, ви їм скажіть усім. Ми не можемо тут повстати, але якщо раніше я могла сказати, що 30% за Україну, то зараз нас більше 70%. Люди вже там «наїлися» і «русской весны», і «русского мира», ми вас чекаємо!». Я завжди намагаюсь підбадьорити її і кажу: «Ми вас не покинемо». Я розумію, як зараз державі важко, спілкуюся з людьми стосовно деокупаційних процесів і так далі. Все одно ми як люди, як громадські організації, готуємося до цих процесів, хоча усвідомлюю, що якщо це зараз станеться, буде дуже важко. Тому що у цю територію треба зробити вкладення. Але я впевнена — це питання часу. Так, це може зайняти 5—10 років. Але те, що все повернеться на круги свої, 100%, я в цьому впевнена». Звичайно, видно, що ніхто нас не збирається відпускати, міркує вона, — бо Україна справді є ласим шматком. І завершує: «Але нам треба від цього тільки ставати сильнішими і боротися. Тому я бажаю всім наснаги і впевнена, що наші перемоги попереду!»