Пам’ятник — ще не знак примирення!
Він мав постати вже у липні цього року у самісінькому центрі Луцька — у сквері, бо колись на одному кладовищі хоронили і православних, і католиків. Але він не став би символом могил, яких вистачає по обидва береги Бугу — і в Україні, і в Польщі. Не став би тому, що ці могили поляки вже порахували, а українці — ще ні. Тому депутати Луцької міської ради відмінили вже підписані обласною і міською владою рішення про встановлення в обласному центрі монумента жертвам українського-польського конфлікту...
Знаючі люди стверджують, що поляки вже розказують про ті трагічні події у своїх шкільних підручниках. І що українці, зокрема волиняни, виступають у тих книжках як «нація зарiзяк та бандитів». Проте і волиняни, і нащадки замордованих етнічних українців по той бік Бугу, жертви великої депортації у ході операції «Вісла», теж мають свої претензії, на котрі польська сторона поки що не має адекватної відповіді...
Монумент уже мав свій образ — волинський архітектор Андрій Сеник, який і став переможцем всеукраїнського конкурсу, бачив його у вигляді «Ротонди миру — Каплиці ікони Холмської Божої Матері» (хоча ж і ця ікона, котра нині зберігається у волинському музеї ікон, єдиному в Україні, є нагадуванням про трагічну долю етнічних українців, яких нагло виселили, перенищивши наполовину, з прабатьківської землі...) Але луцькі депутати заявили, що «ми ще не готові до таких пам’ятників». І майже одностайно (34 — за, 2 — утрималися) заперечили його встановлення, бо «проблема вивчена однобоко, точніше, лише польською стороною».
Депутатський корпус відзначає несприйнятливу назву «монумент примирення»: «Начебто за 60 років Україна і Польща не помирилися, та й чи означатиме цей монумент мирову?..» Покаявшись за «різню», українці б однобічно прийняли на себе всю вину за те трагічне протистояння. А між тим у волинських селах немало старих людей, які і нині бояться згадувати вголос ті трагічні події, бо «прийдуть поляки і нас поріжуть...»
Неоднозначно поставилися луцькі депутати і до плану проведення урочистих заходів щодо вшанування 60-річчя так званої Волинської трагедії 1943-го. Волиняни, родини яких постраждали від рук польських військових угрупувань (у тому ж 1943-му були вирізані цілі українські села), не будуть, звісно, спокійно сприймати масовий, як планується, заїзд родичів жертв з польського боку. А тому, на думку луцьких депутатів, найкраще обмежитися проведенням спільної, за християнським звичаєм, панахиди, у якій могли б взяти участь (але без політичних заяв) і президенти України та Польщі.
Коментуючи рішення сесії, луцький міський голова Антон Кривицький відзначив, що для кожного суспільства небезпечні як крайній націоналізм, так і крайній фашизм. А тому, доки надзвичайно складне питання україно-польського протистояння у роки Другої світової війни не досліджене до кінця істориками, порадив звернути увагу на могили жертв цього протистояння. І по них (по польських — в Україні, українських — у Польщі) судити, як же на ділі, а не на словах шанується пам’ять невинно убієнних.
