А найбільше покарання - це бути під владою гіршої людини, ніж ти, коли ти сам не погодився керувати.
Платон, давньогрецький філософ, епіграматист, поет, один з основоположників європейської філософії

«Потяг людства до відкриттів ніколи не зникне»

Як це підтримувати в Україні і чим наші науковці вражають світ, розповідає академік Ярослав ЯЦКІВ
25 жовтня, 2018 - 11:45
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«От скільки паперів щодня підписую! Бачите? Мені завжди шкода, що в державі використовується стільки непотрібного папера. Це ж давно має бути в електронному вигляді, — академік Ярослав ЯЦКІВ у своєму кабінеті в Президії НАН України підписує кошториси для академічних і державних контрольно-ревізійних служб. — Я очолюю науково-видавничу раду Академії наук України. Академія видає сотні журналів і монографій на рік, і на кожну треба робити такий кошторис у двох примірниках. Скільки вже кажу, що це неможливо, мені шкода того лісу. Але, бачите, це досі залишається, бо в суспільстві шириться недовіра до всіх і всього».

Цьогоріч, 27 листопада, Національній академії наук України виповнюється сто років. Академія була заснована гетьманом Павлом Скоропадським, якому «День» присвятив цей рік.

«Звісно, в радянські часи ніколи не згадували, що указ про створення Академії наук підписав Павло Скоропадський. Вважалося, що академія заснована 1919 року (після приходу більшовиків.   — Авт.). І лише з незалежністю ми відкрили всю історію створення Академії наук, взнали, як було підписано гетьманом указ, як було запрошено Володимира Вернадського (перший голова академії. — Авт.), як у листопаді відбулися перші організаційні зібрання, і потім 27 листопада відбулися перші загальні збори Української академії наук, що і вважається її датою заснування», — каже Ярослав Степанович.

Між іншим, Ярослав Яцків був останнім із України, хто спілкувався наживо з Оленою Отт-Скоропадською, молодшою донькою гетьмана — він привітав її з 95-річчям, було це в елітному домі для престарілих у швейцарському Цюріху. За місяць Олени Отт-Скоропадської не стало. Взагалі дружба науковця і гетьманівни тривала понад 20 років, познайомилися вони 1992-го, коли Ярослав Степанович очолював Комітет для зв’язків із українцями за кордоном (більше про це читайте в матеріалі «Революції не творять державу. Вони творять зміну влади», №207-208 за 17 — 18 листопада 2017-го).

Сам Ярослав Яцків є знаковою постаттю для української науки. Відомий у світі учений у галузі астрономії, ключові його роботи присвячені дослідженню особливостей обертання Землі, космічній геодинаміці та фундаментальній астрометрії. Також Ярослав Яцків керував програмою наземних спостережень комети Галлея, наразі є єдиним українцем, відзначеним міжнародною премією Євросоюзу імені Рене Декарта (було це 2003 року). Понад 40 років Ярослав Степанович очолює Головну астрономічну обсерваторію НАН України та чимало робить для того, щоб, попри мізерне фінансування, наші астрономи брали участь у міжнародних проектах, а сама обсерваторія розвивалась. Сьогодні науковець керує проектом «Аерозоль-UA», що стосується досліджень атмосферного аерозолю, його впливу на зміну клімату. А ще зі здобуттям незалежності Ярослав Яцків докладає багато зусиль для поступу української науки — певні ідеї, що сьогодні збираються втілити в цій сфері, він пропонував понад десять років тому. Про «наукову сліпоту» можновладців і надії учених ми і поспілкувалися.   

«ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО МАЄ БУТИ «ПАСТУХОМ» ДЛЯ ВЛАДИ»

— Виглядає так, що 100 років тому, в дуже непрості часи, Павло Скоропадський усвідомлював, що наука потрібна, а сьогоднішні можновладці не дуже це розуміють. Чи все не так погано?

— Нещодавно я писав у журналі «Світогляд», головним редактором якого є (йдеться про науково-популярне видання, засноване НАН України та ГАО НАН України. — Авт.), що 27 років тому Україна несподівано, а для багатьох — омріяно, опинилася на порозі входження до іншого світу економіки і свобод, життя в якому відбувається за іншими, нетоталітарними, законами. Але наше суспільство і лідери, як ми в цьому пізніше переконалися, не були готові до таких цивілізаційних змін. Це призвело до таких вкрай негативних наслідків, як перерозподіл базових цінностей держави між олігархічними структурами, формування несприятливого бізнес-клімату для розвитку високотехнологічних виробництв, зниження конкурентної спроможності українських товарів на світовому ринку, зубожіння населення та трудова міграція тощо.

Насамперед у такому випадку, на мою думку, необхідно розбуджувати в людей прагнення до позитивних змін на всіх рівнях державного і громадського життя. Дякувати Богу, в Україні народжується громадянське суспільство, яке доволі активне вже сьогодні і може впливати на владу.

І, до речі, цікавиться наукою...

— Так. І лише тоді, коли влада навчиться прислуховуватися до цього громадянського суспільства, — лише тоді ми можемо розраховувати на зміни. Влада органічно така, якою вона є в нас. Колись мені казали: ось вовк їсть ягнят, то що, ми повинні його за це вбити? Ні. Просто має бути пастух, який не повинен дати з’їсти тих ягнят. І громадянське суспільство має бути тим пастухом, який не дозволить Івану, Петру, Степану стати тим, чим стають українські керманичі.

Я теж був у владі, першим заступником міністра освіти і науки (у 2000 — 2001 роках. — Авт.), але знав, що йду туди служити. Біда влади в тому, що її представники в більшості не усвідомлюють, що повинні йти на самопожертву — іншого не буває.

Ми повинні розбуджувати позитив. І задля розвитку економіки України нашою кінцевою метою має бути покращення життя всіх членів суспільства. Важлива роль у досягненні такої мети належить науці та інноваціям.

При цьому ще ніколи в цій державі наука та інновації не були поставлені як стратегічна мета України. Я намагався робити це багато років тому. Дещо зробив був, але зараз навіть того, що колись втілив я, сам чи з колегами, не існує. Коли я був у владі, мав великі дебати з тодішнім прем’єр-міністром Віктором Ющенком, але тоді на науку виділялося близько 1% ВВП, функціонували технопарки та існували науково-технічні програми. Сьогодні в Україні таких програм немає, хіба що крім космічної та антарктичної, — через економію коштів, через нашу бідність. А який може бути механізм реалізації науки? Мають діяти такі програми.

«ЛИШЕ КОНКУРЕНЦІЯ ШТОВХАЄ ДО КРОКІВ УПЕРЕД»

— Керівники країни думають миттєвостями, категоріями року-двох, поки вони при владі. Наука та інновації вимагають того, щоб думати про майбутнє. Те, що робиться сьогодні, може дати ефект за 10, 20 років. Я працюю в галузі космічних досліджень, і знаю, що той, хто задумує космічний проект, інколи не доживає до його реалізації.

Наші олігархи ще не дозріли до того, щоб вкладати гроші у високотехнологічну промисловість. Їм, олігархам, простіше, щоб Україна була сировинною державою, бо вони тут же можуть отримувати прибутки, не вкладаючи великі зусилля у високотехнологічну промисловість. Ми в Україні ще не дожили до масштабів європейських країн, Сполучених Штатів. Багаті люди повинні бути, вони є в усьому світі, але на Заході вони вкладають свої гроші у високі технології.

Дивіться, що робиться у світовій космонавтиці: уже навіть Штати зрозуміли, що держава сама не може впоратись із дорогими космічними польотами, наприклад, до Марса, зі створенням бази на Місяці. І держава дає замовлення приватним структурам, які ефективніші в менеджменті. В Америці уже десятки таких приватних структур, які конкурують між собою за замовлення — а в науці без конкуренції не буває.

Я працюю з держпідприємством «Конструкторське бюро «Південне», нашим космічним центром у Дніпрі, і завжди кажу їм — погано, що в Україні у вас немає конкурента. Треба нарощувати конкуренцію. В нас ще не сформувалося конкурентне середовище, а лише воно штовхає людей, які мислять прогресивно, до певних кроків уперед.

А як взагалі в успішних країнах відбувається планування та розвиток науки та технологій? Спочатку експерти визначають прогнозні показники — проводять так звані форсайтні дослідження, потім законодавча влада приймає стратегію розвитку науки, а виконавча влада розробляє та втілює заходи з реалізації стратегії. Щось подібне робиться й у нас, але якось не гармонізовано. Навіть у законі про наукову та науково-технічну діяльність, прийнятому 2015 року, немає статті про державну стратегію розвитку науки. закон недосконалий, і навіть те, що там є, не виконується.

ФІНАНСУВАННЯ — «МЕНШЕ ПОЛОВИНИ НЕОБХІДНОГО» 

— Триває бюджетний процес, і  жовтні вже проходив марш протесту співробітників інститутів НАН, які вимагали пристойного фінансування на наступний рік. Який бюджет потрібен українській науці?

— Почнемо трохи здалеку. Якщо в державі на науку виділяється менше ніж 0,7% ВВП, значить, така держава не має майбутнього. На початку 2000-х років ми мали приблизно 1—1,25% ВВП. Сьогодні не маємо і половини мінімально необхідного. Про яку науку ми можемо говорити?

Наука — це насамперед талановиті учені, які мають доступ до знаної у світі інфраструктури, можуть боротися за гранти та отримувати їх, можуть залучати до досліджень молодь. Чи є це в Україні? Ні. Нічого немає.

В Україні працюють ефективно ті науковці, які, отримуючи тут мізерну зарплату, мають доступ до інфраструктури інших країн і періодично від’їжджають за кордон, щоб проводити свої експерименти, скажімо, на Великому адронному колайдері чи на телескопі Габбла. А старша наукова співробітниця ГАО Олександра Іванова, наприклад, сьогодні працює у Словаччині. Це невелика країна, але там і то більші можливості. Вже не кажу про Китай, Німеччину, де працюють цілі українські «наукові команди».

Усі активні співробітники нашої обсерваторії по кілька місяців на рік проводять за кордоном, щоб працювати там на хорошій апаратурі. Фактично усі мої учні, за невеликим винятком, працюють у інших країнах, на кількох континентах: у Австралії, Німеччині, Великобританії, Штатах тощо. Вони виїхали, бо в Україні не могли реалізуватись. Тут вони отримали освіту, пройшли аспірантуру, захистили дисертації і стали перед вибором, що далі. Бути просто статистом? Науковці амбітні, хочуть отримати результат, стати відомими у світі.

У згаданому законі про науку і науково-технічну діяльність йдеться, що треба поступово дійти до фінансування науки в розмірі 1,7% ВВП. Цього немає і найближчим часом не буде, чому — окрема розмова. Поки не буде розвитку малих підприємств, середнього класу, поки не буде патріотичної економіки — щоб тут стимулювали її розвиток — доти не буде цього ВВП, не буде звідки брати гроші, буде постійний дефіцит бюджету, і невеликі кошти розпилюватимуться між різними науковими інституціями, а жодного результату не буде.

ПРО ВТРАЧЕНІ 12 РОКІВ

— Однак є й позитивні кроки. Наприклад, 2019-го має запрацювати Національний фонд досліджень.

— 2005 року, коли президентом був Віктор Ющенко, він видав розпорядження про створення робочої групи з розробки концепції розвитку наукової сфери. Співголовами цієї робочої групи були В’ячеслав Брюховецький (авторитетний літературознавець, головний ініціатор відродження Києво-Могилянської академії. — Авт.) та я. Якби написане в цій концепції тоді реалізували, ми б сьогодні не опинились у такій ситуації.

Наприклад, там йшлося про концепцію дослідницьких університетів України. Ми пропонували створити один дослідницький університет, але справжній, із хорошою базою і великими можливостями. Пішов шум, у нас створили з десяток дослідницьких університетів, але жоден із них, може, за винятком невеликого в Київському політехнічному інституті, не є дослідницьким. І той не має жодної копійки з бюджету на науку. Лише Київський національний університет імені Шевченка — єдиний, який має базове фінансування на наукові дослідження. Отже, ідея не реалізована.

Сьогодні ми хвалимося створенням Національної ради з питань розвитку науки і технологій, яку очолює прем’єр-міністр Володимир Гройсман, хвалимося створенням Наукового комітету, Національного фонду досліджень. 2006 року під час підготовки згаданої концепції був написаний проект указу Президента України про створення Національного наукового фонду, але ідею так і не втілили. Національний фонд досліджень запрацює лише з четвертого кварталу наступного року. Нещодавно розмовляв на цю тему, то досі прем’єр-міністр не прийняв рішення про початок його діяльності.

Не можна запізнюватись! Щоб фонд запрацював, мають бути оголошені конкурси, треба проводити експертизу. Нещодавно я написав листи своїм іноземним колегам, щоб вони входили у спеціальні експертні групи з відбору проектів, які підтримає цей фонд.

Нам потрібна маса змін до Бюджетного кодексу, щоб він стимулював розвиток інновацій. У нас досі немає закону про інновації. Ми всюди запізнюємось, і це біда.

А що сталось із концепцією розвитку науки, яку ви розробляли?

— Ми написали цей проект, я доповідав на засіданні Ради національної безпеки та оборони. РНБО злякалась, не прийняла це. Якби ми тоді втілили цю концепцію, то не втратили б 12 років.

«У НАШОМУ СУСПІЛЬСТВІ ЛЮДИНА МАЄ ЗРОЗУМІТИ, ЩО ВСЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД НЕЇ»

— Який бачите вихід із ситуації з «відтоком мізків»? Через виїзд молодих учених за кордон може статися так, що в Україні не буде кому розвивати науку.

— Молоді в інститутах Академії наук дуже мало. Хай який ви взяли би інститут — наукової зміни немає. Нинішнє молоде покоління після школи хотіло бути юристами, економістами, соціологами, менеджерами...

Втім, наше суспільство народжується, і мені подобається, яке воно, яка сучасна молодь. Людина в цьому суспільстві повинна зрозуміти, що все залежить від неї, вона має знайти можливість самореалізуватися — а це найбільше щастя. Мені не все це (показує на папери навколо.            — Авт.) подобається, але я знайшов себе в тому, що, наприклад, міг сказати своє слово на високому рівні.

Мене бентежить, що коли середнє і старше покоління відійдуть, молода генерація втратить найцінніші наші здобутки. Молодь бачить шлях на Захід і, зі споживацьких міркувань, отримує освіту і вишкіл у нас, а потім — мерщій працювати в закордонних установах.

Але попри усі негаразди, ми мусимо підготувати молоде покоління до змін, мусимо думати, як залучити наукову діаспору, щоб вона поверталась і тут створювались дослідницькі лабораторії, хоча б і разом із іншими країнами. Важливо, щоб науковці вигравали в Україні європейські гранти, гранти від нашого наукового фонду.

Водночас необхідно залучати західних учених і нашу діаспору до експертизи таких проектів. У нас якесь страхіття: усі хочуть відкрити Америку, якусь теорію. От приносять нові теорії нового всього на світі, не маючи певної освіти тощо. Це біда. Тож ми повинні налагодити експертне середовище, яке відбиратиме якісні проекти.

ПРО МАЙБУТНІЙ НАУКОВО-НАВЧАЛЬНИЙ ЦЕНТР

— От про нові об’єкти. Сьогодні на території ГАО будується науково-навчальний центр. Що саме там буде?

— Хоча в Європі Україна посідає доволі солідне місце за кількістю астрономів, за інфраструктурою ми значно відстаємо. Щоб забезпечити наукову зміну, ми уклали угоду про створення науково-навчальних центрів із КНУ імені Шевченка, де є кафедра астрономії, з Одеським національним університетом. Ми проводимо зі студентами спільні дослідження в обсерваторії, щоб молодь захотіла працювати в нас, і плануємо розвивати цей напрям.

Центр будується спонсорським коштом, держава не виділяє нічого. Капітального будівництва в Академії наук немає. Кажу з гордістю, що все сучасне, що ви бачите сьогодні в обсерваторії, побудоване за моєї участі, за мого директорства. Це й великий павільйон, і лабораторний корпус. Але все це побудовано в радянські часи. І як би ми не ставилися до Радянського Союзу, його політичної складової, але тоді увага до науки та її фінансування були надзвичайно вищі, ніж сьогодні.

Ось ми готуємося до століття Бориса Євгеновича Патона, який народився в один день із академією,            — 27 листопада. Борис Євгенович — це ціла епоха, велич тої епохи. Без його підтримки ми б не побудували лабораторний корпус, Терскольську базу (високогірна спостережна база на піку Терскол у Приельбруссі, територія Росії. — Авт.).

ЧИМ МИ ДИВУЄМО ЄВРОПУ

— Також українські астрономи залучені до тривалих міжнародних проектів. Які з них найновіші?

— Нещодавно я повернувся з Харкова, де відбулася вже друга велика українсько-італійська зустріч, присвячена астрономії. З Італії приїхало понад 20 науковців, були українці, які працювали там: Олена Баннікова, Вадим Кайдаш. Ми уклали угоду між НАН і Національним інститутом астрофізики Італії, що поглиблює співпрацю. Це була велика подія, ми показали італійцям, що дещо можемо краще, ніж вони, тож вони зацікавлені у співпраці.

Чим саме зацікавились італійці?

— По-перше, вони здивувались, як багато в нас талановитих молодих людей, які працюють у астрономії та суміжних науках. А потім ми показали їм найбільший у світі декаметровий радіотелескоп УТР-2, який вони ніколи не бачили.

До цього часу ми маємо найкращі у світі показники в радіоастрономії декаметрових хвиль, тобто йдеться про хвилі в діапазоні від десяти і більше метрів, і тут Європі не вдається нас перемогти. Тож італійці були вражені, побачивши величезне поле, на якому розташовується УТР-2,              — це антенне поле площею 1800 на 900 метрів. Телескоп створили 1970 року завдяки ініціативі академіка Семена Брауде та підтримці Бориса Патона, я щасливий, що мав до цього певний стосунок.

Ми запропонували ідею проекту BRAUDE-M, йдеться про посадку модуля декаметрового радіотелескопа на зворотному боці Місяця, де немає перешкод іоносфери, які є на Землі, для досліджень нашого супутника. Назва, з одного боку, відсилає до місячного кратера імені Семена Брауде, видатного радіоастронома і радіофізика, з другого боку, це абревіатура, що розшифровується як Big    Radio    Astronomy    Universe, Demonstrating  Exploration  on  the  Moon. Ми вже опублікували статтю про цей проект у журналі Acta Astronautica (щомісячне видання, яке виходить під егідою Міжнародної академії астронавтики. — Авт.) і разом із КБ «Південне» працюємо над цією ідеєю.

У травні наступного року в Дніпрі відбудеться масштабна конференція, присвячена теперішньому й майбутньому космічних технологій, де буде велика секція, присвячена темі місячного поселення. Це вже по суті є в планах Сполучених Штатів Америки, Китаю, і ми в Україні хочемо підготуватися до такої міжнародної співпраці з країнами, які можуть виділяти на це гроші.

Так чи інак, людство завжди прагнуло освоювати нові території: Антарктику, Арктику, Гімалаї... Сьогодні на Землі майже немає чого відкривати, планета доволі освоєна. А потяг людства до відкриттів ніколи не зникне. Це прагнення буде направлене на освоєння інших світів: Місяця, Марса. Робитимуть це не лише з утилітарної точки зору, щоб, наприклад, шукати ресурси, коли вони закінчаться на Землі, а й тому, що людина так побудована                — бажання відкривати нове не зникло. Не кажу, що за 10, 20 років — може, за тисячу років — але все-таки людство, як писав Стівен Гокінг, не залишиться на Землі.

Марія ПРОКОПЕНКО, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments