Регенерація зозулі на яблуневій гілці
Як бажання відродити Барську кераміку об’єднало небайдужих і відкрило нові перспективи для розвитку громадиХто б міг подумати, що у далеких 1970 роках перспективний студент Ленінградського державного інституту живопису, скульптури і архітектури ім. І. Рєпіна Володимир Титаренко випадково натрапить на зразки Барської кераміки у Російському етнографічному музеї. Майбутній мистецтвознавець був не просто здивований, а шокований, бо на його рідній Вінниччині на той момент про це крихке мистецтво ніхто нічого не знав. Історія Барської кераміки загубилася ще до Другої світової війни, а сам промисел занепав до середини минулого століття. Тоді Володимир Титаренко з ентузіазмом взявся відновлювати справедливість, щоб повернути славу Барській кераміці, яка свого часу прикрашала столи не лише українських міщан, але й вельмож з Німеччини, Румунії, Туреччини. Та, коли повернувся на рідну Вінниччину, ніхто з «верхівки» пошуки та дослідження Володимира Титаренка з відродження Барської кераміки не підтримав. На той час ні мешканці, ані місцева влада Бара не виявляли до своєї кераміки жодного інтересу. Навіть за часів незалежної України ситуація не надто змінилася. Мистецтвознавець уже й не думав, що комусь колись знадобляться його пошуки.
Та децентралізація змусила громади розробляти стратегії розвитку своїх територій і шукати власні «фішки». Барська — визначила одним зі стратегічних напрямків туризм, і, як не дивно, за бренд взяла Барську кераміку. Та на той час у Барі не працював жоден гончар. Тож до відтворення Барської кераміки залучили народних майстрів із Вінниці. У 2018 року міськрада виграла грант від Українського культурного фонду, який дозволив провести перший обласний науково-практичний семінар «Відродження традицій Барської кераміки», організувати гончарний пленер та здійснити експедицію музеями України. Результатом став фотоальбом «Барська кераміка». Легкий старт дозволив створити осередок ентузіастів, які навіть після завершення проєкту продовжували працювати над відродженням традицій Барської кераміки. До прикладу, на базі Барської школи № 4 запрацювала навчально-показова майстерня-студія «БарВінОк» під орудою мистецької родини Максима і Тетяни Біньковських.
На масштабний рівень робота вийшла цього року, коли та ж команда ентузіастів уже від ГО «Барський МХАТ» почала реалізацію нового проєкту «Відродження традицій Барської кераміки v.2.0» за фінансування Українського культурного фонду та підтримки Харківської державної академії культури, Українського центру культурних досліджень та управління культури і креативних індустрій Вінницької ОДА. Зважаючи на виклики пандемії, у межах ініціативи команда вирішила створити тримовний віртуальний 3-D музей Барської кераміки, який представляє зразки виробів, що знайшли під час науково-пошукових експедицій Вінниччиною та музеями України. Кульмінацією наукової складової проєкту стало проведення Всеукраїнської конференції з міжнародною участю «Місце Барської кераміки у гончарній спадщині України». У ній взяли участь 52 доповідачі з 7 областей України та Республіки Польщі. Наукові пошуки, експедиції, дослідження і презентації сприяли тому, що про Барську кераміку як подільський бренд почали чути і говорити. Це навіть дозволило повернути до Бару автентичні зразки своєї неповторної кераміки. Зараз миски, баньочки, глеки передають з різних куточків України. У майбутньому усі вони увійдуть до Народного музею Барської кераміки, приміщення під який вже почали шукати.
«ПОВЕРНУТИ ЗНАЧИМІСТЬ ЦЬОГО РЕМЕСЛА — СТАЛО ЗАВДАННЯМ № 1»
Керівник проєкту «Відродження традицій Барської кераміки v.2.0», директор ГО «Барський МХАТ» Роман ГРИГОР’ЄВ каже, що у давньому Барі гончарним промислом займалася третина населення. Барська кераміка за художньою значимістю вирізнялася серед вітчизняних гончарних осередків. Місцеві майстри створювали, здебільшого, столові та декоративні вироби: миски, полумиски, тарілки, макітри, глечики та іграшки, частина яких ішла навіть на експорт, а Барська кераміка й донині прикрашає збірки провідних музеїв України, а також Кракова, Берліна та Санкт-Петербурга. Але у ХХ столітті під час голодоморів, війн та репресій ці традиції та техніка були втрачені, як і пам’ять про цей промисел. Лише кілька років тому вона змогла відродитися в роботах сучасних майстрів Вінниччини, які почали відпрацьовувати техніки, досліджувати орнаменти. Це і підштовхнуло барчан до пошуку своєї втраченої культурної спадщини та популяризації гончарного промислу в першу чергу на його малій батьківщині.
«Певний ритм задав тодішній міський голова Артур Цицюрський, який познайомився з народними майстрами, запросив їх до Бара і зрозумів значимість Барської кераміки для розвитку бренду громади, — розповідає Роман Григор’єв. — Тоді виникла ідея написати перший проєкт, і коли ми почали його реалізовувати, відвідували різні музеї, де в фондах зберігається Барська кераміка, то були здивовані, що її зразки представлені у знакових колекціях, а у самому Барі про це знають дуже мало людей. Повернути значимість цього ремесла — стало завданням № 1, що ми поступово й робимо починаючи з 2018 року.
Зараз наша команда активно працює над популяризацією своєї кераміки, відродженням гончарства у місті, паралельно напрацьовуємо наукові обґрунтування. Зокрема досліджуємо не лише орнаментику, але й проводимо аналіз формувальних мас. У цьому нам допомагають кандидатка історичних наук, наукова співробітниця Інституту археології НАН України Анастасія Корохіна та кандидатка геологічних наук з ННІ «Інститут геології» Київського національного університету ім.Т. Шевченка Алла Омельченко. Це потрібно, аби повторити технологію барських майстрів минулого, секрети яких канули в небуття.
Ми уже помічаємо, як зростає попит на Барську кераміку, про неї нарешті почали говорити, її замовляють у майстрів. Навіть зараз майстрині з Вінниці Вікторія Ніколаєва та Ольга Цибуля представляють подільські вироби, зокрема і зразки Барської кераміки, на міжнародній виставці у Діжоні (Франція) і це безумовний плюс».
«КОЛИ ТИ ЗНАХОДИШ БАРСЬКІ БАНЬОЧКИ, ТО ТАКЕ ВРАЖЕННЯ, НАЧЕ РОЗКОПАЛА МІШОК ІЗ ЗОЛОТОМ»
Проєкт не випадково у своїй назві має слово «відродження», а не збереження чи відтворення, бо його автори прагнуть надати «нове життя» старовинному народному промислу. Адже недостатньо просто сфотографувати чи описати ті залишки виробів, які дійшли до наших часів. Ремесло треба відроджувати і розвивати, надавати нового бачення, переосмислювати свою спадщину. Певні нотки цього процесу вже помітні, відзначає заступниця директора ГО «Барський МХАТ» Ірина ДЄДОВА. Лише зараз барчани почали ставитися до своєї культури з належною увагою, реагують на дописи у соцмережах, відгукуються на участь у майстер-класах, із захопленням коментують нові віднайдені вироби або презентують свої домашні «скарби» Народному музею Барської кераміки. Першими його фонди поповнили дарунки від Володимира Титаренка та наукового консультанта проєкту, доктора культурології з Харківської державної академії культури Анатолія Щербаня, а також Надії Ластовляк та родини Біньковських з Мурованокуриловеччини (особлива подяка за сприяння у пошуках Барської кераміки начальниці відділу культури тамтешньої селищної ради Валентині Веклюк). Ці вироби, до речі, команда проєкту привезла з експедицій, з якими цього року відвідали понад 30 населених пунктів.
«Так цікаво було, куди б ми не поїхали, майже скрізь знаходили зразки Барської кераміки. Коли вирушили з Буші, і заїхали в Букатинку на гостину до легендарних Альошкіних, у їхньому музеї також були барські вироби. Не передати словами, коли ти знаходиш десь баньочки наших давніх майстрів, які вирізняються особливою колористикою, то таке враження, наче розкопала мішок із золотом, — розповідає Ірина. — У рамках експедицій, які ми назвали «У пошуках Барської кераміки» або «де тільки Барська баньочка не була», відвідали, зокрема, музей Хліба у селі Білопілля, музей історії міста Бердичева, Літературно-меморіальний музей Стельмаха, Львівський музей етнографії та художнього промислу інституту народознавства НАН України, а також населені пункти колишнього Барського району та суміжних районів Вінницької та Хмельницької областей. Та найбільш плідною виявилася поїздка до Києва, де отримали можливість ознайомитися з фондами Національного музею українського народного декоративного мистецтва, Національного музею народної архітектури та побуту України та Національного музею історії України, а також відвідини Вінницьких обласних художнього та краєзнавчого музеїв. Там представлені унікальні миски, полумиски, баньки та глечики, горнятка, навіть вази, підвазонники та дитячі іграшки».
«ВІРТУАЛЬНИЙ МУЗЕЙ ДОЗВОЛИТЬ РОЗШИРИТИ АУДИТОРІЮ ПОЦІНОВУВАЧІВ БАРСЬКОЇ КЕРАМІКИ»
Науково-пошукові експедиції музеями України та населеними пунктами Вінницької і Хмельницької областей мали вагоме практичне значення. Зокрема, в ході експедиції команда проєкту провела фотофіксацію понад 200 зразків Барської кераміки у фондах музеїв, світлицях навчальних закладів, приватних зібраннях Вінницької, Київської, Житомирської, Львівської областей (як уже відомих, так і щойно виявлених). Кращі з них увійшли до віртуального 3-D музею Барської кераміки, який розробила Агенція сталого розвитку «АСТАР». Керівник групи розробників Олексій БУЙНИЦЬКИЙ розповідає, що музей не лише презентує зразки Барської кераміки, але й розповідає про заклади, фонди, колекції, де вони зберігаються. Фактично це найповніше зібрання зразків Барської кераміки на сьогодні, яке доступне для усіх користувачів Інтернету.
«Унікальність нашої онлайн-експозиції в тому, що вона презентує експонати, які фізично знаходяться у фондах різних закладів (і не завжди доступні для відвідувачів), у приватних колекціях чи серед робіт сучасних майстрів, а на сайті їх можна роздивитися з різних ракурсів, наблизити та навіть покрутити, як 3-D моделі, — відзначає Олексій. — Структура ресурсу досить розгалужена і передбачає, крім інформації про самі експонати, також розділи «Музеї», «Майстри», «Медіатека», «Новини», «ЗМІ про нас». Крім того, на ресурсі міститься інтерактивна карта, яка дозволяє зрозуміти географію розповсюдження Барської кераміки по музеях як українських, так і закордонних. До того ж віртуальний музей тримовний, інформація подана українською, польською та англійською. Це дозволить розширити аудиторію поціновувачів Барської кераміки і ознайомити її з достовірними і систематизованими відомостями про неї».
«УСІ ВІДНАЙДЕНІ ВИРОБИ Я ЖАДІБНО ОПИСУВАВ, БО ВІРИВ, ЩО ПРИЙДЕ ЧАС, КОЛИ БАРСЬКА КЕРАМІКА ПОВЕРНЕТЬСЯ У БАР»
...Чи міг мріяти про такий сплеск уваги до Барської кераміки у 1970-их Володимир Титаренко, який студентом вперше познайомився із «зозулею на яблуневій гілці» (брендовий сюжет Барської кераміки) в Російському етнографічному музеї. Прекрасні колекції ще на початку ХХ століття привезли до Петербурга Олександр Прусевич, Кость Широцький, Марія Фріде та інші. Володимир Титаренко розповідає, що вироби зачарували його каліграфічним розписом на білому тлі з ідеальною графікою та вишуканою плавністю ліній, що вважалося яскравим показником високої майстерності і бездоганної естетики. Ця зустріч стала «коханням з першого погляду». Повернувшись на Вінниччину і знайшовши роботу в обласному центрі народної творчості, він здійснив низку етнографічних експедицій. Барській кераміці та гончарству мистецтвознавець присвятив не одну наукову працю. Зізнається, щоразу, сідаючи за написання статті, мріяв, щоб прийдешні покоління застали ці виточені вироби народного мистецтва. Зараз мистецтвознавець з гордістю в голосі каже, що чекав на здійснення своєї мрії понад сорок років. Тепер він виступає експертом проєкту з відродження Барської кераміки і надихає на наукові пошуки молоде покоління.
«У 1975 році я вперше познайомився з Барською керамікою. Відтоді мріяв знайти хоча б одну барську миску для своєї колекції. Працюючи в Обласному будинку народної творчості, провів чимало етнографічних експедицій Поділлям, передовсім селами, де іще, подекуди, зберігся правдивий дух української національної культури, витравлюваний із великих міст радянською владою. Першим пунктом обрав Бар, розраховуючи, що знайду потрібні вироби у цьому «культурну Клондайку». Однак там мене чекало розчарування, — розповідає Володимир Титаренко. — Лише в районному музеї вдалося розшукати зелений штоф, який, за словами завідувача, «гончареві Павлу Самоловичу на початку 1900-х років вручили за участь у виставці у Санкт-Петербурзі». Перші сліди втраченого гончарного мистецтва вдалося розшукати в навколишніх селах і далі. Усі віднайдені вироби я жадібно описував, бо вірив, що прийде час, коли Барська кераміка повернеться у Бар і мої дослідження послужать для доброї справи. Тепер нарешті можна констатувати: пісня «Барської зозулі», що замовкла в середині ХХ століття, поступово починає своє повернення до берегів Рову. На це я чекав майже пів століття».