Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Шлях на гору

Археолог із села Кам’янка Луганської області Микола Тарасенко за допомоги місцевих мешканців зводить церкву на скелі
19 липня, 2012 - 00:00
МИКОЛА ТАРАСЕНКО РОЗПОВІДАЄ, ЩО ТУТ БУДЕ ДУХОВНИЙ КОМПЛЕКС ІЗ ТРЬОХ ЦЕРКОВ. ТА, ЯКУ ДОБУДОВУЮТЬ, НАЗИВАТИМЕТЬСЯ ХРАМОМ УСІХ СВЯТИХ, ЩЕ БУДЕ ЦЕРКВА ДОНСЬКОЇ ІКОНИ БОЖОЇ МАТЕРІ. НАСТУПНОГО РОКУ МАЮТЬ НАМІР ЗАКЛАСТИ ХРАМ МИХАЇЛА АРХИСТРАТИГА

Бізнесмени й банкіри, що проміняли кар’єру на будиночок у селі, нині вже не дивують. Хтось називає таких людей дауншифтерами, хтось диваками, хтось шукає таким вчинкам пояснення. А пояснення жодного: просто люди, які довго шукали свого місця під сонцем, одного дня зрозуміли, що не місце красить людину, а зовсім навпаки. Але історія відомого вченого Миколи Тарасенка, який на початку тяжких 90-х переїхав із комфортного зарубіжжя з великими перспективами до глухого куточка Луганщини, аби самотужки збудувати храм, досі викликає подив. А ось сам Микола Іванович в цьому нічого дивного не бачить: так судилося.

ЧІТКА ПІДКАЗКА

Спочатку життя у Миколи Івановича складалося, як у всіх, ну, може, трохи краще. Закінчив історичний факультет Ворошиловградського педінституту (нині Луганський національний університет ім. Тараса Шевченка), потім навчався на археологічному факультеті Ленінградського державного університету, займався палеолітом і кам’яним віком, потім був запрошений до Нікарагуа. Там він виявив першу в Латинській Америці палеолітичну стоянку — в саму можливість їх наявності досі ніхто не вірив. Коли відкриття все ж визнали, влада Нікарагуа запропонували Тарасенку продовжити роботу і пообіцяли створити всі умови. Але всім райдужним перспективам раптом було покладено край. Чому? Про це Микола Іванович розповідає так:

— Я перебував у розвідці, високо в горах. Саме там я почув голос, можливо, це була моя думка, можливо, хтось підказав мені згори, але сказано було чітко: «Повертайся додому, на гору, і будуй храм!». Одразу зауважу, що я не п’ю, наркотиків не вживаю, тож був тверезим. Як я саме цю гору обрав — не знаю, вона сама мене знайшла і привернула... Адже це були останні роки існування СРСР, комуністи обурилися, але 15 соток виділили — для експериментального поселення. Спершу я мешкав у наметі, потім з’явилася келія. Перші п’ять років були дуже тяжкими — початок 90-х, у цих місцях було холодно й голодно. Потім люди почали мені допомагати. За шість років фундамент храму поклали, вісім сезонів стіни мурували...

Зараз тут справжня садиба з городом і пасікою, і мешкають тут не лише дружина й діти Миколи Тарасенка, а й їхні численні гості та друзі, а ще — кішка і кінь. Приїхати сюди може кожен, головне —жити за статутом господарів: не пити, не палити, не лаятися, не плювати на землю й берегти природу. А храм майже готовий, залишилося лише потинькувати і зробити внутрішнє опорядження. Зараз будувати допомагають місцеві мешканці. Але на досягнутому ніхто не зупиняється: вже намічено фундамент нового храму, а Микола Іванович охоче ділиться своїми планами:

— Наступного року закладатимемо храм Михайла Архистратига, а загалом тут буде духовний комплекс із трьох храмів. Той, що добудовується, називатиметься Храмом усіх святих, буде ще церква Донської ікони божої матері — адже нам дарують ікони, отже, має бути престол.

Утім, дарували мешканцям незвичайної садиби не лише ікони. У келії можна знайти семисвічник, на сусідній горі стоїть католицький хрест, а поряд зі скелею розташована... індуїстська ступа, яка органічно вписалася в ландшафт. Господар садиби каже, що сюди з’їжджаються люди різних віросповідань, з усіх кінців світу — бог один, тому до всіх ставляться тут демократично, просто православ’я слов’янам найближче ментально. Та й сам храм має вельми колоритний вигляд: він геть не схожий на українські й російські церкви — радше на грецькі чи візантійські. Але кожен, хто брав участь у його будівництві, залишив тут часточку себе. І до всіх учасників процесу Микола ставиться з цікавістю:

— Допомагають нам усі! Хто словом, хто ділом, хто матеріалами, тому й будується так довго. Зараз ось ми залучаємо донських козаків і молодих спортсменів з області. Але це, швидше, аби відвернути їх від сумнівних «радощів» сучасного життя — спорт і шкідливі звички несумісні, а спосіб розважитися зі шкодою для здоров’я, фізичного й духовного, завжди знайдеться. А грошей ми не збираємо взагалі, навіть рахунку в банку немає. Якщо хтось хоче грошей дати — дає готівкою. Ось зараз тинькувати храм треба, це дорого, але ми знаємо, що господь допоможе. А загалом, ми тут живемо без грошей — місцеві мешканці допомагають, та й свій город теж.

НАРОДЖЕНІ ДЛЯ СВОБОДИ

Щось дивне все ж таки є в цьому місці, яке знайшло свою людину 20 років тому. І справа навіть не в скелях, і не в природі, через яку великий Чехов назвав ці краї «Донецькою Швейцарією», хоча вона надзвичайно гарна. Тут кришталево чисте джерело, з якого будівельники храму набирають воду без жодних побоювань, кришталеве, пахуче повітря, від якого вже відвикли жителі міст, у лісі росте суниця, а після того, як видерешся на скелю, немає жодної втоми. Вочевидь, справа в енергетиці — вона тут особлива, тому і їдуть сюди люди з усіх усюд, і на всіх вона діє позитивно. Утім, розповідають про село Кам’янку і про цю гору чимало цікавого: і дивні події тут відбуваються, і літаючі тарілки опускаються...

Сам господар гори цього не заперечує, але ставиться, як до чогось буденного:

— Бог створив світ багатогранним і багатоплановим, тому ні з чого не варто дивуватися. Але місце це і справді особливе — усіх сюди тягне. Я й сам його уподобав, хоча не прив’язаний ні до чого, та й все село раніше наді мною сміялося. А ось вже 20 років живу. Не знаю чому.

Втім, це пояснити можна: тут Микола знайшов сім’ю, до того ж у такому віці, коли звичайні люди на це навіть не сподіваються. У цій сім’ї панує дивовижна гармонія: ніколи немає сварок і образ, діти ростуть без інтернету, не їдять м’яса, бадьорі й здорові на заздрість міським одноліткам. А старший син вже чекає, коли приїде товариш і вчитель батька археолог Костянтин Красильников: цього року другокласник Владислав вперше вирушить на розкопки. Батьки не бояться відправляти його самого. Кажуть, хлопчик самостійний, усе вміє, батькам допомагає, до того ж Красильников надійна людина, брав хлопців і молодших.

А на запитання, як же жити без грошей, Микола Іванович відповідає, що просто чудово:

— Це благо. Можна вміти користуватися малим і не страждати, що в тебе чогось немає. Залежність від речей, як і будь-яка інша, робить нещасним. Нинішній світ споживацтва нас іншого вчить — зароби, витрать, будь успішним... Адже раніше я займався моделюванням епохи верхнього палеоліту: сам видобував вогонь, їжу, експериментував із примітивною консервацією, навіть наконечники для стріл робив. Жили ж у давнину без грошей, авто і різних вигод. А ось у розташованих неподалік од нас Ровеньках нещодавно була аварія на електростанції — так у місті коїлося щось неймовірне...

Певно, щастя справді не там, де ми звиклися його шукати. Та й самі мешканці поселення навдивовижу справжні, легкі й безпосередні люди, які не мають нічого наносного. Можливо, їм живеться важче, ніж мешканцям міста з усіма умовами, але вони видаються по-справжньому щасливими.

Ганна ГРЕЧАНИК, Кам’янка — Луганськ. Фото автора
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments