Володимир НІКІТІН:

— Володимире Африкановичу, після вашої доповіді складається враження, що текст цього Закону — якась ширма, що прикриває не дуже вже й блискучий стан справ у нашій вищій освіті. Однак згідно з новим Законом нам так чи інакше доведеться жити…

— Сподіваюся, що все-таки не доведеться. Ця ширма прикриває те, що у нас освітній процес застиг на рівні 80-х років. Для радянського часу такий закон був би ідеальним, однак сьогодні він не адекватний ні ситуації у світі, ні ситуації в країні. Він не допоможе освіті України вийти з кризи, прагнучи тільки втримати те, що розпадається. Слава Богу, що в Україні не було ніяких різких зрушень в освіті протягом цих п’яти-семи останніх років і ми зуміли зберегти систему освіти як функціонуюче ціле. Та це не значить, що треба її законсервувати, що треба залишити її розвиватися спонтанно: є речі, які досить-таки проектуються і програмуються. До того ж, цей варіант Закону суперечить всьому, вже висловленому раніше. Технологічний розвиток, інтеграція з подальшим входженням до європейських структур, ринкові відносини, — що з цього, вже прийнятого, концептуального, є у Законі? Ще у 1993 році прийнято Державну програму розвитку вищої освіти, де закріплювались вельми благі наміри, так от, цей варіант Закону суперечить і їй.

У законі закріплюються уніфіковані програми, блокується поява нових спеціальностей та напрямків. Як у старому анекдоті. Веремія на вулиці, пані питає покоївку, що сталося. Та відповідає: «Робітники протестують, хочуть, щоб не було багатих». Пані дивується: «Дивно, а мій дідусь-декабрист хотів, щоб не було бідних». Закон також не хоче, щоб у нас з’явилися багаті. Адже в тому варіанті, який був прийнятий ВР, у примітках взагалі був пункт: «У найближчі десять років довести відсоток недержавних вузів до нуля». Тепер це формулювання вже зняли, але тенденція лякає.

Освіта у XXI столітті стає, крім усього іншого, великим бізнесом, який сильно впливає на світову політику. Чому американські університети так багато і радісно співпрацюють з російськими та українськими університетами? Бо Держдепартамент США видає на ці контакти чималі додаткові субсидії, щоб університети відшуковували ті самі «точки», куди можна переміщувати американські технології. Росія й Україна у цій ситуації стають «полем битви», і хто раніше і обширніше тут «вгніздиться», той отримає чималі переваги.

«НАВІЩО НАМ ПОТРІБНІ МАСИВИ ПАСИВНИХ ЗНАНЬ, ЯКЩО МИ НЕ МОЖЕМО ЇХ ВИКОРИСТАТИ?»

— У нас існує міф про дуже високий рівень української освіти. За формальними статистичними показниками кількості університетів, докторів наук, студентів Україна виглядає дуже непогано, особливо якщо порівнювати з показниками Африки, Азії та Латинської Америки. Та от у звіті Світового банку за 1996 рік є прецікава таблиця: по одній осі — «підготовка за знаннями», а по іншій — рівень «застосовуваності» знань у різних умовах. Так-от, перше, «формальне знання», на порядок перевищує у студентів та школярів України показники їх однолітків з Америки та Європи. Та варто нашого «середньостатистичного» студента вмістити в критичну ситуацію — все міняється з точністю «до навпаки». То навіщо нам потрібні масиви пасивних знань, якщо ми не можемо їх використати? Адже у світі змінилася сама структура підготовки і затребуваності фахівців. Ми дуже добре засвоїли ідеї німецького університету рубежу XIX — XX століть і всі способи підготовки вчених перенесли на наші радянські умови та спеціальності. Але у другій половині ХХ століття з’явилися зовсім інші спеціальності, які вимагають зовсім іншої підготовки.

Наша освіта сформувалася у принципових антиринкових умовах, коли готували фахівців, які не знають і не розуміють, що таке конкуренція. У західній системі освіти конкуренція є одним з важливих елементів підготовки. Сьогодні на загальне уміння динамічно застосовувати знання вже «нашаровується» інша технологія, що базується на ідеології партнерства.

— Тобто, «партнерство заради миру» — це не просто красиве гасло, вдалий слоган, а стиль ведення справ?

— Так, це новий принцип взаємовідносин, якому навчають, зокрема — й у вищій школі. Нестримна конкуренція останніх десятиріч вже стала змінювати світову систему. Прикладом аналізу цієї загрозливої ситуації служить книга Джорджа Сороса «Криза світового капіталізму». Він аж ніяк не теоретик економічної боротьби і стверджує, що нескінченна конкуренція руйнівна, що вона і призводить до кризи, з якої можна вийти тільки завдяки партнерству. Так-от, наша освіта до цієї ідеї абсолютно не готова.

— А західна модель негайно на таку нову доктрину «перебудувалася»?

— Так, там все почалося з того, що Умберто Еко назвав «новим середньовіччям». Не тільки нове варварство, але й вільний вибір шляху навчання. Зараз можна, як у ті далекі часи, мандрувати з одного університету до іншого, вибудовуючи власну програму і отримуючи відповідний документ. Це і є той самий європейський стандарт, про який ми так багато чули: можливість вчитися в різних навчальних закладах, отримуючи співмірні документи. Наші навчальні заклади, програми, документи не відповідають цьому стандарту, у нас немає можливості навчатися в різних університетах навіть всередині країни. У світі ж уже склалася освітня структура, яка дає можливість отримувати ті самі індивідуальні траєкторії, що дають реальну можливість розвиватися особистості, а не читати книжки про духовний розвиток. Особистість реалізовується не за допомогою нормативних обмежень, а через свободу вибору. До того ж, у жодній європейській країні, навіть у Франції, яка відома своєю бюрократичністю в освіті, немає такого, як у нас, контролю за змістом навчання, але є контроль якості вихідного продукту. Державний контроль за змістом і становить суть ідеологічного тиску, з яким ми ніби-то розпрощалися як із комуністичним минулим.

— А на Заході хто виробляє критерії якості підготовки?

— Знову ж таки, вже створено міжнародні стандарти — система міжнародних тестів проконтролює цей рівень для кожного.

— Нещодавно один мій знайомий виконав тут, у Києві, один з таких міжнародних тестів, і до нього відразу надійшла маса запрошень з різних університетів світу, про які він взагалі не знав. Так що, людей заносять до бази даних?

— Так, у світі існує ринок і попит на випускників з високими показниками. В останні десятиліття у Сполучених Штатах різко змінився склад аспірантів: це вже не ті білі протестанти, англосакси, які правили Америкою, а люди різних національностей і рас, яких американці набирають по всьому світу. Система тестів і відстежує перспективних студентів у всьому світі, а з другого-третього курсу їм підшукують місця роботи основні рекрутингові фірми. До кінця навчання старанний студент не займається пошуком роботи, а вибирає з того, що йому пропонують. У цьому нещастя нашої вищої освіти — вона не вбудована у світовий ринок праці. Якби українські вузи перейшли на систему тестів — наші талановиті студенти автоматично потрапляли б до цих баз даних. І не було б проблеми безробіття молодих, яка виникла у нас: скоро в Україні кількість місць для студентів дорівнюватиме кількості випускників шкіл. До того ж, останнім часом з’явилися «модні» спеціальності, наприклад, юридичні, яких вже зараз перевиробництво на внутрішньому ринку. А виходу на зовнішній ринок праці немає, оскільки наші дипломи не відповідають рівню західних вимог.

Такий важливий момент: існують рейтинги навчальних закладів, які готують незалежні агентства вже не одне десятиріччя, і одним з головних показників є там не знання, а кар’єрне зростання випускників, їх місце роботи і рівень зарплат. Звичайно, щодо українських вузів таких даних немає, оскільки у нашої освіти критерії внутрішні, педагогічні, а не зовнішні, соціальні.

«ЗМІНА ПРОФЕСІЙ ПРОТЯГОМ ЖИТТЯ — ЦЕ ТАКОЖ РЕАЛІЯ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА»

— Адже втрачаючи педагогічну школу, яка в Україні досить цікава, ми втрачаємо дуже багато...

— Я вже говорив, що у світі з’являються і розвиваються багато педагогічних інновацій, але самі педагоги не претендують на роль реформаторів. Наприклад, коли японці двічі робили досить круті реформи освіти, вони не запрошували педагогів навіть до розробки концепції. Робили реформи промисловці і бізнесмени, а педагоги були виконавцями. У цьому немає нічого принизливого, вчитель звик працювати з методичними вказівками і розробками скрізь і всюди, в тому числі — і у нас. Це зручно, економно, практично і не відміняє появи вчителів- геніїв, які і в задані параметри «вдихнуть» новаторство. А якщо реформування системи доручати «людям галузі», ми тим самим ще більше «закриємо» систему від проблем усього суспільства.

Я говорю з позиції історика і культуролога, який поділяє думку, що суспільство — це система груп, вхід до кожної з яких визначається різним принципом освіти. Якщо ви хочете дати дитині можливість почати певну кар’єру, ви повинні вибрати відповідну систему підготовки, її особливий тип. Не забувайте, що у сучасному світі вже сформувалася думка: професійна перепідготовка має відбуватися протягом всього життя. Зміна професій протягом життя заохочується. Я у своєму житті кілька разів міняв професію і тип підготовки — разом з цим змінювався спосіб дій, образ світу, спосіб існування.

Ще одне питання, на перший погляд, теоретичне, а при ближчому розгляді — принципове. Що таке освіта? Це можливість увійти до якоїсь соціальної групи. Теорії потрібні насправді не для того, щоб працювати, а для того, щоб всередині професійного суспільства говорити особливою мовою, спілкуватися, здійснювати комунікацію. Проте коли ми входимо в технологічну систему, тоді нас професійні навички не рятують. Наші університети готують до життя у професійному колі, а всі інші рівні? Я вже боюся говорити про тип підготовки, що пов’язаний із самопідготовкою, адже він сьогодні стає надзвичайно важливим. Спрощена назва його — «фітнес», тобто психотехніка автоготовності, яка у нас просто не усвідомлюється як важлива частина навчання. Це речі, які неможливо отримати без тренера або наставника. Знання дозволяє працювати в галузі знання, а всі інші типи підготовки передаються іншою технікою. Наприклад, уміння працювати за зразками. Один мій близький знайомий зіткнувся з такою специфічною проблемою: уже неможливо знайти фахівця з ремонту старовинних дахів, тому що реміснича підготовка закінчилася. І це проблема всієї системи навчання, починаючи із середньої школи, де зараз не відбирають дітей, здатних на високому рівні займатися ремеслом.

«РОЗВИТКОВІ ПЕДАГОГІЧНОГО РОЗМАЇТТЯ ЗАВАЖАЮТЬ «СВЯЩЕННІ КОРОВИ»

— У вас є можливість порівнювати процеси, які відбуваються в освіті в Україні і Росії. Навіть таке просте питання, як питання підручників: економічні умови такі, що у Росії виходить величезна кількість альтернативних підручників із найрізноманітніших дисциплін, які в Україні взагалі не введені до реєстру вищих навчальних закладів. Відповідно, в Росії не міністерство, а викладач своїм вибором може впливати на велику потребу в тому чи іншому підручнику, як це і відбувається у більшості розвинених країн. Скажіть, наскільки можливий в Україні варіант, коли викладач займе чільне місце в процесі розвитку і підручників у тім числі?

— Я б не ставив питання «або — або». Справа не у різниці підручників, а у їх типі. Ті підручники, за якими навчаються молоді українці сьогодні, — по суті, є підручниками, підготовленими в радянський час і «виданими на-гора» завдяки різного роду грантам. А для того, щоб з’явилися новітні, дійсно сучасні українські підручники, треба освоїти цілком інший спосіб організації матеріалу, його компактної подачі.

Розвиткові цього педагогічного розмаїття заважають багато «підводних каменів» та «священних корів». Наприклад, погодинна оплата праці викладачів. Вона невигідна ні економічно, ні практично — будь-який курс, розрахований на 150 годин, можна «стиснути» без особливих втрат для змісту предмета у два-три рази, але на це не йдуть, бо тоді зникає ставка викладача. КЗпП стоїть на варті, регулюючи таким чином «стелю ставки» і розмір відпустки, і ці речі сьогодні практично не обговорюються, хоча всім зрозуміло, що потрібно перейти на контрактну основу.

— Але ж за останні десятиріччя відбулися величезні зміни, які все-таки поступово змінюють ці стереотипи...

— Окреме питання, як вони зникають у якійсь елітарній київській школі і як — у далекій сільській, але те, що сталося зі світовою культурою, так чи інакше відбувається і з Україною. Зміни сталися не лише в системі взагалі, вони сталися і з дітьми. У них різко знизилася мотивація навчання, з різних причин, але знизилася. У них змінилися форми отримання інформації. У екологів є таке уявлення: щоб відновити зруйновану природну рівновагу, треба діяти неприродним шляхом, новітніми технологіями. Так-от, якщо ми найближчим часом не запровадимо дистанційного навчання у сільських школах, не розробимо для цього весь комплекс методичної літератури, не навчимо цьому типу викладання і таким технологіям безліч молодих педагогів — ніяким законом, навіть прекрасно написаним, української вищої освіти ми вже не врятуємо.