Наша свобода залежить від свободи преси, яку, якщо обмежити, значить втратити.
Томас Джефферсон, президент США, один з авторів Декларації незалежності США, політичний діяч, дипломат і філософ

Врятовані

10 березня, 2017 - 11:11
ЛІВОРУЧ — ЯНІНА СТУДНІЦЬКА ІЗ СИНОМ, ПРАВОРУЧ — МІЛЕНТИНА КОЗУНЬ. 1970-ТІ рр. / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ

Ці розмови записані протягом поїздок 2015 — 2016 років на Волинь та у польське село Рейовци. Дружба українки Мілентини Козунь, онучки чоловіка, який рятував поляків під час Другої світової війни, та врятованої полячки Яніни Студніцької, яка відкинула страх і вирушила у місця свого дитинства, — історія про людяність та допомогу в найскладніший час Другої світової війни. Людяність, про яку важливо пам’ятати.

ЗУСТРІЧ

Коли Яна вперше до нас приїхала, то від здивування я аж сіла.

Я працювала в лікарні швидкої допомоги у Володимирі-Волинському. Як вийдете з будинку, треба перейти головну дорогу, і там одразу той шпиталь. Нелегка то праця, бо часом мені самій треба було заступати лікаря на викликах, а їх було багато. Одного разу автобус заїхав у рів, то я навіть не знала, кому першому надавати допомогу. А що робилося, коли вибухнув Чорнобиль! То навіть не хочу казати, може, потім розкажу.

Ну, але перший приїзд Яни був ще перед Чорнобилем.

Одного дня сиджу я на чергуванні, приходять до мене подруги і кажуть: «Хтось тебе шукає. Якась жінка. З Польщі».

Кажу: «Давайте, я тут».

Приходить. Дивиться. Елегантна, гарно вбрана, усміхнена. Простягнула руку: «Я — Яніна. Мої батьки товаришували з твоїм дідом».

Але я втішилась! Яна! Звісно, що розумію. Сусіди моїх дідуся й бабусі, ще з Августова! Мама багато про це розповідала.

Ми кинулись одна одній в обійми, як давні знайомі, хоч я її взагалі не пам’ятала. Я народилася вже під час війни, а вони з Августова виїхали півтора року раніше. Але ми одразу полюбили одна одну. Одразу.

І я негайно пішла до своєї начальниці, кажу, що така ситуація, знайома приїхала з Польщі. Мушу завезти її до моєї мами, на село. Начальниця зрозуміла, знайшла мені заміну, і наступного дня ми поїхали.

Я завжди хотіла поїхати подивитися Августів. Нагода з’явилася аж на початку 1970-х років, за Брежнєва, коли торговці почали їздити до Радянського Союзу. Звідти, наприклад, привозили такі квітчасті хустки, знаєте? 25 рублів така коштувала, і то можна було вигідно продати. Возили також матеріали: стилон, кретон. Светри возили. Але передовсім золото та різну електроніку — пилососи, кухонні плити та ін.

Сестри мої, Ядвіга і Чеслава, сказали, що якби з кожною з них поїхав солдат з рушницею, тоді, може, поїхали б на Волинь. Інакше — ні. Певно, вони більше пам’ятали з того 1943-го і тому більше боялися? Не знаю. Знаю, що я завжди хотіла поїхати. Чекала лише, коли з’явиться нагода.

Але, звісно, перш ніж поїхати, розпитала людей, чи хтось із наших областей вже там був, і чи це безпечно. І мені сказали, що були якісь панове зі щецинського воєводства.

Що все було гаразд, але як вночі напилися з місцевими самогону, то хтось їм погрожував, що їх уб’ють.

Подумала собі: я там самогону пити не буду. Раз козі смерть. Їду. Для людини то важливо — повертатися туди, де виростав, щоби хоч побачити, як ті місця виглядають роками опісля.

Доїхала до Володимира, пам’ятаю його з часів війни. Дивлюся, польський костел Йоахима та Анни, дідуся та бабусі Ісуса. Є, але в ньому вже не костел, а тільки магазин та якась кав’ярня. Неподалік — якийсь великий парк. Ну, і починаю шукати Мілу, бо то від людей знала, що внучка Олександра Козуня, з яким товаришували мої родичі, мешкає у Володимирі. Ім’я Мілентина, прізвище Козунь. Володимир — то невелике місто, хтось має щось знати, так собі думала.

І справді, друга чи третя особа мені сказала, що Міла працює в шпиталі. Знайшла той шпиталь, ми просто впали одна одної в обійми. Міла була задоволена моїм приїздом. Завела мене до гуртожитку, де жила з іншими медсестрами. Всі були до мене дуже добрі.

ГОРЩИК КАРТОПЛІ

Августів був селом, схожим на мрію. Воно рівненько тягнулося вздовж дороги, навколо — ліс, і майже біля кожного дому — сад. Там жили тільки дві родини українців — мої дідусь із бабусею та Йосип Павлюк із жінкою. Решта були поляки та німці. Бабця називалася Марія Козунь, дід — Олександр. Мали троє дітей: мою маму Тетяну, її сестру Антоніну та брата Петра. В нашому будинку жив раніше німець Август, мабуть, від нього село отримало свою назву. Він виїхав до Америки, і дідусь, який раніше жив у Туміні, купив у нього дім. Був при ньому гарний садок — вишні, яблука, груші, черешні. Мама ще народилася в Туміні, а тітка — вже в Августові.

Колонія тягнулася вздовж гравійної дороги десь на кілометр. Біля дому дідуся росла мала липа; коли починала квітнути, то пахло в цілому селі.

Дідусь і бабуся мої перед війною були досить заможними, мали двох працівників найнятих, але навіть із ними дідо не давав ради, бо мав дуже багато поля та худоби.

Батько бабці називався Віктор Калішук і був так званим старшиною, мав під собою кілька сіл. Раз навіть цар запросив його та інших таких, як він, на обід до Москви. Дав їм обід, а до обіду їм поклали на стіл золоті ложки. Подобалися їм ті ложки, але нікому до голови не прийшло, щоби після обіду собі їх взяти. Як то — від царя? Забрати? Та це ж крадіжка!

Аж потім вони довідалися, що ті ложки були для них подарунком.

Дідо повернувся від царя, а потім незабаром помер. В родині кажуть, що отруїв його якийсь конкурент, який хотів бути старшиною. Але чи то правда? Вже не дізнаємося. А потім, у 1929-му, прийшли товариші комуністи і все у нас забрали. Діда Олександра назвали кулаком, і все в нього забрали. І будинок йому зруйнували, бо дідусь і бабуся жили на хуторі, а совєти казали з хуторів переселятися в центр села. Так, мабуть, легше їм було контролювати людей.

Наша хата була стара, бо дідо перед війною купив багато землі й на будинок їм не вистачило грошей. То була стара така «шевченкова хатина», як то в нас кажуть, покрита соломою. Але перед війною дідусь і бабуся вирішили, що все ж таки настав час на новий дім. Дідусь продав трохи землі і навіть деревину вже мав на хату готову.

Але прийшла війна, і дерево його забрали на будову окопів.

А потім союз між німцями та совєтами виявився не вартий навіть паперу, і німці напали на комуністів. В лісах почали з’являтися радянські військовополонені. Напевно, тоді дідусь вперше почав допомагати людям. Навіщо почав? Такий вже був. Був дуже релігійний, і, мабуть, це було для нього щось цілком природне, що коли бачить людину в нужді, то допомагає.

Вони щоденно з бабцею почали ставити перед будинком горщик картоплі. Рано знаходили його порожнім. Тоді ставили наступний. І так місяцями.

Потім з’явився у нас Міша. То був російський солдат, який, щоби врятуватися, сказав німцям, що є нашим родичем. Не розстріляли його. Дозволили йому залишитися, хоч, швидше за все, здогадалися, що то полонений. Німці в Августові взагалі вели себе доволі коректно. За цілу війну застрелили там лиш одну жінку. Йшла дорогою з маленькою дитиною на руках, а німець каже до неї — halt! Вона перестрашилася і замість того, щоб стати, почала тікати. І коли вона втікала, солдат вистрелив. І вбив.

Потім німці пояснювали дідові, що якби затрималась, то була б жива. Її син, якого тоді несла, називався Женя. Пам’ятаю його, він пережив війну, помер ото лиш минулого року. На початку, як казав дідо, Мішка, той російський полонений, був грубий трохи, всі дивувалися, як він у тій неволі переховувався з таким животом.

Аж потім виявилося, що він не грубий, а пух з голоду, бо німці тим полоненим взагалі нічого не давали їсти. Коли зійшла йому та припухлість, він набрався сили і допомагав дідові в полі. Орав, сіяв, був на правах мешканця.

ІМЕНИНИ ГІТЛЕРА

Бабця колись наробила пирогів житніх, але так сталося, що троє росіян втікали з неволі, увірвалися до додому: «Хазяйка, дайте щось їсти». Схопили ті вареники і втекли. Пізніше їх почали переслідувати. Одного зловили, кажуть: «Хто тобі дав вареники?» А він на це: «Літак летів і мені скинув». 

Вбили його на місці. А якби сказав, що вареники має від бабці, якби показав з якої хати взяв, то вони мали б привід вбити всю мою родину. Бачите, від чого залежало людське життя в ті часи. Пізніше в будинку моїх бабусі й дідуся був розташований німецький штаб. Коли у Гітлера був день народження, у квітні, то діда взяли, щоби з ними пив. Дід зазвичай був непитущим, але вони не приймали відмови. Пий, хазяїн! Пий за Гітлера.

Пив дідо. Що мав робити?!

Так його напоїли шнапсом, що двоє солдатів вели його попід руки. А потім вони, п’янезні, кидали яйцями по стінах нашого будинку.

ДІДУСЬ ПАНІ МІЛЕНТИНИ (НА ФОТО ЛІВОРУЧ) ОЛЕКСАНДР СТАВ ДОПОМАГАТИ ЛЮДЯМ, ЩЕ КОЛИ «В ЛІСАХ ПОЧАЛИ З’ЯВЛЯТИСЯ РАДЯНСЬКІ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ» / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ

А потім німці відступили. Як відходили, залишили нам фронтову їжу. На смак  вона нагадувала те, що сьогодні купуємо в супермаркетах. Але тоді люди звикли до їжі з городу біля дому, ніхто не хотів того їсти. Свиням то давали.

Німці пішли, совєтів ще не було, залишилися тільки ті, хто жив тут і перед війною. І банди по лісах — ніхто не знав, чи вони були польські, українські, чи радянські.

Бабця розповідала, що 1943 року було високе жито. Були такі ночі, що і поляки, і українці в ньому сиділи — кожен боявся. Тільки дим було видно, бо десь далеко вже палили села.

ЧАГАРНИК

Я народилася в Биндузі, над самим Бугом.  Але в 1941 році совєти виселили ціле село у Гороховському повіті. Нас — власне до Августова. Ми доїхали до залізничної станції Войніца, і там провідник розділяв далі по селах. Нам дали німецький дім. Було нас п’ятеро: троє дівчат, батько і мама.

Перші роки в Августові пам’ятаю дуже добре. Вже після війни сестри, які були від мене старші, казали, що вже тоді відбувалися якісь вбивства по сусідніх селах — то українці десь польського лісника забили, то вчителя. Але нас ніколи не чіпали.

Прийшов 1943 рік. Поляки деякі вже чули, що щось буде відбуватися. Втікали, хто куди міг — до Луцька, до Володимира-Волинського.

Але моєму батькові українці сказали: Студніцький, у вас вдома одні дівчата. Ніхто вас не буде чіпати.

Тато з колегою спали в стозі сіна, а ми з мамою ходили на Кісєлювку, до друга-українця ночувати.

Одного дня мама наробила вареників і вкотре ми прийшли до нього. Рано дивимось, а через поле люди летять з плачем, з дітьми на руках. А за ними сусіднє село Станіславівка горить.

Наш друг-українець каже: «Зараз прийдуть і нас усіх вб’ють. Вас, бо поляки, а мене, бо поляків ховаю».

То втекли разом із тими поляками.

Пішли до рову, порослого чагарником. Не було нас видно з дороги. Але одна жінка з дитиною сказала, що краще знає, де треба заховатися. Вийшла з рову і, вочевидь, її одразу побачили упівці. А вона, замість того, аби втікати деінде — біжить просто до нас!

Побачили нас — тут ляхи сидять!

Витягнули нас з того рову і ведуть на розстріл. Було їх кілька, а з ними один на коні, офіцер.

Який той офіцер був красивий! До сьогодні не можу його забути. Йшла на смерть, але то було щось таке нереальне. Не доходило до мене, що вони зараз в нас будуть стріляти. Дивилася лиш, який той офіцер високий, яку має поставу, які має гарні черевики, який мундир.

При дорозі, якою вони нас вели, жив колега моєї мами, українець. Називався Ігнацій Ляшук. Ми почали кричати, щоб нас врятував. Він поглянув — на них, на нас. Почав із ними розмовляти. Пояснював їм, що ми є добрими поляками, що нас знає і за нас може засвідчити. А випадково так сталося, що командир той, що так мені сподобався, був нареченим дочки Ляшука. І той Ляшук якось його вблагав, щоби нас пустили.

Додому не було чого вертатися. Всюди були бандерівці, шукали поляків. Сиділи в лісі.

Мої дідусь із бабусею впродовж війни дуже товаришували з дідом Міли — Козунем. Хтось до нього пішов і домовилися так: в нього є шмат землі під лісом, він вдавав, що їздить орати, або й направду там щось в полі робив. Але при нагоді привозив ячмінну крупу або гречку. Хліб привозив, банку молока. А потім тихенько люди виходили на його поле і все те забирали.

То було дуже небезпечно, бо бандерівці ходили тоді ночами по полях та лісах і шукали, чи якийсь поляк де не ховається. Якби зорієнтувалися, що Козунь нам допомагає, вбили би на місці.

ЖНИВА

Дідо з бабою мали корову, м’ясо і сало солоне в бочках, трохи сиру. Бабця брала хліб і заносила до лісу. Мішка, той російський полонений, що його дід врятував, їздив з дідом по черзі. Здалеку кричали: «Вйо, вйо, вісьта», щоби ті люди, які ховалися в лісі, знали, що то хтось із своїх.

Вночі люди діставалися до Володимира пішки. Наше село теж організувало спільний виїзд кіньми. Телята, кури, яйця, все це люди поклали на вози й поїхали — до Володимира-Волинського.

Хтось, однак, мусів нас видати, бо наполовині дороги вийшло з лісу троє українців і почали стріляти в наш бік. Багато хто ховався в жито, а старші ховалися за кіньми.

Казали нам вертатися до села, на жнива.

Навіщо наші господарі послухалися? Бо ж мали зброю з собою. Багато чоловіків із нами йшло, тих троє не мали би шансу перед нами.

Не знаю, чому, але послухали їх, повернулися до села, зібрали жито і знову ходили ночувати до лісу. 

8 вересня, в день народження Богородиці, бандерівці підірвали костел у Свічеві.

Потім ми вдруге рушили до Володимира.

Йшли цілу ніч, було більше двадцяти людей. Почало світати, Володимир далеко, а ми не знаємо, де ми є!

Цілий день пересиділи на болотах, які називаються Рудави. Точніше, проспали. Українці довкола копали картоплю, а ми молилися, аби нас хтось не зауважив.

Вдалося.

Вночі, коли врешті-решт нам таки вдалося зайти до Володимира, то побачили, що десь здалеку догорає польське село.

У Володимирі вже був мого батька брат. Ми жили в нього цілий місяць, але потім зрозуміли, що вічно так сидіти не можна. Поїхали до Усцілуга, бо там був міст на Бузі й можна було перетнути річку. Дивимось — і мосту вже нема! Мабуть, німці його висадили, коли відступали. 

Поїхали до Городла, поляки стали на другому березі й кричали, де неглибоко і де можна річку перейти. Коні переїхали, ми теж.

Були врятовані.

КОРОВА

Прийшли совєти вдруге. Татові моєму, Улянові, дали зброю і вислали на фронт, а маму, яка була мною вагітна, — будувати шахти на Донбасі. Цьоцю забрали разом із нею, для компанії. Три місяці вони тяжко працювали, будували будинки для шахтарів.

Коли їхали, обіцяли їм там усе — добре харчування, помешкання. Ніхто так гарно не вмів обіцяти, як наші брати-комуністи.

А на місці вони жили в таких скромних будинках, що хата моїх бабусі й дідуся була для них палацом. Поки було літо, було добре. Але потім прийшов жовтень, а там щоразу холодніше. Аж люди з сіл прийшли і кажуть їм: дівчата, втікайте, шкода вас. Вже не одні такі були, як ви. Зиму не пережив ніхто. 

Дали їм вихідні на свято Жовтневої революції. Пішли до церкви, бо якраз було Дмитра, і з тої церкви — пішки додому.

То була шалена подорож, мама мені пізніше розповідала. Їхали потайки потягами товарними. Вдень ховалися, йшли вночі, щоби хтось їх не побачив. А коли хтось питався, казали, що їдуть на фронт відвідати чоловіків.

Намерзлися страшно! Не можу собі уявити, як моя мама, вагітна мною, все це пережила.

Однієї ночі не було видно нічого, вони почули якісь ями під собою, лягли, рано дивляться — а вони спали на цвинтарі! Але що вже робити — сталося, не повернеш, треба втікати далі.

Аж одного дня зловило їх НКВД. Не мають паперів, можуть у них бути великі проблеми. Мама сказала тоді собі: все в руках Божих. Молилася цілу годину. І знаєте що? Енкаведист виявився людиною. Каже їм: шкода мені вас. Я відвернусь, а ви тоді тікайте.

І втекли.

Додому зайшли місяць після тої своєї втечі. Весь одяг був у вошах, одразу все кинули в піч. Втекли на Дмитра, а додому зайшли рівно на Михайла. Бабці сестра, яка з ними жила, Кривенька Дарка на неї казали, її побачила, то не хотіла їм дати їсти. Каже: почекайте, аж всі з церкви повернуться.

Лиш тоді мама довідалася, що тато пішов на фронт.

І вже не повернувся татко. В березні прийшов лист, що загинув в Угорщині, в місцевості Мартонов. Я народилася на місяць пізніше.

Тяжко нам було, коли була дитиною. Ленін так нібито любив дітей, а я як була мала, то в нас останню корову забрали до колгоспу. Свиноматку теж забрали, хоч та мала малі поросята. Дідо їх просив: візьміть, як вже мусите, але дайте кілька тижнів. Нехай малі підростуть. А так, то і льоха, і вони здохнуть.

Але ні. Дістали наказ і мусіли забрати одразу. І здохли. Дід знав, що казав.

Тільки корову вдалося відшукати. То Кривенька Дарка, бабці сестра, що була інвалідкою. Люди на селі їй порадили: йди до совєтів і скажи, що ти їм нерідна, але служила там, і що корова була твоя. Що ти собі за власні гроші її купила.

Кривенька мала третю групу інвалідності. Одну ногу мала коротшу за другу. Пішла до колгоспу, пояснює їм. Пам’ятаю, як з іншими дітьми сиділа у вікні й дивилася, чи повернеться з коровою, чи без. Дивимося — йде наша Кривенька з коровою. 

Ми не знали, куди себе подіти з радості. Одна корова, а нам ніби хтось нове життя подарував.

ЛИСТ

Коли ми перейшли Буг, то поїхали в напрямку Холма. Зголосилися до ПЦК, дали нам їжу, якесь вбрання. Якийсь чоловік там зорієнтувався, куди можна їхати, аби отримати господарство після німців або українців. Красний Став, Камінь, Лопєннік, Рейовєц. Такі місцевості порадив. 

Ми поїхали до Рейовєц. В управління дали нам стару халупу. Батько віддав коней до пана, щоби заробляли, щоб ми мали якісь гроші. Ми були там аж до визволення, яке нас застало на полі в буряках. Батько зрозумів, що повернення на Волинь зараз, мабуть, не буде. Почав шукати якесь більше господарство.

Дали нам тут, у Вулці під Рейовцем, після українців, три гектари. За рішенням ПКВНу з Холма.

Пішла до школи, почала вчити російську і ще в 40-х роках почала писати листи до Козунів. Вислала їх кілька, але не знаю, чи дійшли. Від них відповідь не прийшла.

ДІДО

Після війни моя цьотка працювала в лісгоспі — садила ліс. А дядько — в ліспромгоспі — рубав те, що цьотка посадила.

Мама натомість пішла працювати до колгоспу. Того самого, від якого дідо так захищався.

З дощок нашого хліва зробили дитячий садок, але чомусь його швидко закрили. Хтось мамі запропонував, щоби вона той садок купила. Мама купила, лиш тоді ми виселилися від дідуся і бабусі й почали жити там. Велика кімната, поруч менша, далі кухня. Зрештою, ми купили то з орендарем, бо там мешкав також сторож колгоспний.

Діда Олександра пам’ятаю дуже добре. Був міцний, добрий і справедливий. На цілому світі найбільше не любив брехні. Важко працював: робив кошики, будував будинки, черевики вмів зробити і різні столярські речі: лавки, табуретки, корита, відра дерев’яні, бочки на солонину та на заквас. 

Був теж за ветеринара — коли корова чимось подавилася, вмів то їй із горла вийняти. А коли покалічилася, теж умів оглянути. Коли комусь корова чи свиня телилася, то одразу бігли за дідом.

Грамотний був. Читав Біблію, співав у церкві. Коли розповідав страшні історії, то половина дітей із села приходила його слухати.

Горілки не пив взагалі, тільки двічі на рік, на празник. Але дуже п’яного я його ніколи не бачила.

Коли вже була доросла і якийсь чоловік казав, що чогось не вміє зробити, то не могла надивуватися. Мій дідо вмів усе.

А бабця була чорнява, худенька, невисока. Любилися з дідом. Думаю, що попри все, що пройшли, мали за собою добре життя.

Дідо помер 1964 року, бабця залишилася сама з сестрою інвалідкою. 

ШМАТОК РОЗБИТОГО СКЛА

Коли Яніна вперше до нас приїхала, то мама їй показувала, де саме було її село. Там уже все заоране, але Яніна впізнала місце, де стояла її халупа. Як? Знайшла шматок розбитого скла. 

Мама Мілентини, коли мене побачила, розплакалася. Весь час повторювала: «Їж, їж». Ніби тою їжею хотіла мені всі емоції показати. Хоч їжа мені, правду кажучи, не йшла — все жирне, на салі. В нас трохи слабше йде. 

Врешті ми пішли туди, де стояв наш будинок. Сосонки, які дитиною бачила як маленькі кущики, стали великими деревами.

Зворушилася, що казати, але хто би не зворушився...

Пішла до Ляшука, жив ще. Став біля плоту дивитися, хто то йде до нього. Кажу, що я — Яніна, сестра Ядзі та Чесі.

Розплакався, притулився. Каже: «То я вас від смерті врятував».

Така правда. Якби не Ляшук, то десь зараз би в рові лежала, а не розмовляли з вами.

Йосип Павлюк теж ще жив. Теж дуже втішився, коли до нього зайшла. З кожного боку була оточена людьми дуже приязними.

З того часу завжди їздила до них на канікули. А Міла завжди допомагала мені щось продати у Володимирі.

Коли приїхала вдруге чи втретє, хотіла того офіцера побачити, який тоді в нас не вистрілив. Але він, мабуть, не вийшов за дочку Ляшука, бо жив сам, в якійсь хатинці під лісом.

Але не хотіли мене туди завезти. Казали: не треба. І крутили головами, що нє. То так і не поїхала, знаю тільки, що на старість почав сильно пити.

Але були інші неймовірні зустрічі. Одного разу прийшов один чоловік і каже: «Скажи своїм сестрам, що я поляків не бив. Я був тоді в Німеччині на роботах. Але нехай собі пригадають, як мене колись ваш ксьондз вигнав з костелу».

Повернулись, розповіла. Сестри подумали. Насправді була така ситуація. Якась ворожість між людьми тліла вже кілька років перед війною.

Ще одного чоловіка допитувалася. Не знаю, як називався, але казали на нього «Червоний Іван». То був господар із Туміна. Як ми йшли з рову, то він теж там був, пам’ятаю його, міцної будови, з червоним лицем.

Наші волиняки кажуть, що він багато поляків врятував. У такий спосіб, що намовляв інших, аби ті когось пустили. А що будеш стріляти, кулі шкода. Нехай собі йде. Отак.

Кажуть, що коли упівці зорієнтувалися, то застрелили його за це. Українці казали, що був хтось такий. Але конкретніше ніхто не міг сказати.

НЕ БОЮСЬ

Я була в Польщі два рази. Раз із хором володимирським, бо я в хорі співаю, нас запросили до Грубішева. Пам’ятаю, що мені подобалося, що там росло багато квітів.

Потім раз поїхала до Яніни, щоби вторгувати. Взяла трохи лляного одягу, якісь сервізи, кілька нічних сорочок.

Спершу дві ночі треба було спати на вокзалі в Ковелі. Спали там в когось вдома. Потім треба було дати кондукторові гроші. Потім вийшла в Холмі посеред ночі й дзвонила до Яніни, аби та по мене приїхала.

Жила в неї тиждень, продала свій товар і купила собі трохи їхнього одягу. В нас була тоді, може, краща якість, але в них — кращі узори, такі вже дуже західні. Взуття, сукні, тканину купила.

Дехто тоді боявся до Польщі їхати. Що можуть мстити поляки. Що будуть українців убивати.

Але я не боялася ні хвилини. Моє прізвище Козунь, я внучка Олександра Козуня. Я знаю, що моя родина допомагала полякам, як могла.

P.S. Книга Вітольда Шабловського про історії порятунку на Волині під час Другої світової війни у перекладі Андрія Бондаря незабаром вийде у «Видавництві Старого Лева»

Вітольд ШАБЛОВСЬКИЙ, Олеся ЯРЕМЧУК
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments