Волі українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців
Євген Коновалець, український військово-політичний діяч, організатор ОУН

З «Горніци» – у «Дольніцу»

Туристичний «реверс» шляхом перших закарпатських переселенців
8 жовтня, 2015 - 09:55
ПОРЯД ІЗ КАФЕДРАЛЬНИМ СОБОРОМ ГРЕКО-КАТОЛИКІВ ВСІЄЇ СЕРБІЇ — МОНАСТИР СЕСТЕР СЛУЖЕБНИЦЬ (НА ФОТО — СЕСТРИ СЛУЖЕБНИЦІ ТЕРЕЗКА І ВЕРОНІКА). ТУТ ПІД ЇХНІМ ДБАЙЛИВИМ ДОГЛЯДОМ ПЕРЕБУВАЮТЬ КІЛЬКА НЕМІЧНИХ ЖІНОК ПОВАЖНОГО ВІКУ. ОДНА З НИХ — ГАНЯ БОЙЧУК, БАТЬКИ ЯКОЇ ПОХОДЯТЬ ІЗ ГАЛИЧИНИ. БАБЦЯ ЗІЗНАЛАСЯ, ЩО ВСЕ ЖИТТЯ МРІЯЛА ПОБУВАТИ НА БАТЬКІВЩИНІ СВОЇХ БАТЬКІВ, АЛЕ НЕ СУДИЛОСЯ

Побувати в межиріччі Тиси і Дунаю, куди майже 270 років тому прибули перші переселенці з історичного Закарпаття, побачити життя і почути нащадків наших спільних пращурів, я мріяв давно. Кілька років тому там побували мої друзі — журналісти Олександр Гаврош та Олександр Масляник і своїми розповідями ще більше «підігріли» інтерес до цього краю, тож цього літа вирішив навідатися до сербської Воєводини. Знайома поетеса і великий прихильник України Саманта Рац-Стоїлкович з Руського Керестура запропонувала влаштувати низку зустрічей та прийняти нас у неформальній «столиці» руснаків Сербії.

ІСТОРІЯ ПІД РАКІЮ

Найперше, що впало в око після респектабельних адріатичних краєвидів, — депресивний стан прикордонних територій учорашніх ворогів — Хорватії і Сербії. Пункти пропуску з обидвох берегів Дунаю — хорватський Ердут та сербське Богоєво — виглядають, м’яко кажучи, не надто доглянутими. На будівлях прикордонних сіл, що неподалік хорватського Вуковара, як і в самому місті, збереглися сліди запеклих боїв найбільшої і найкривавішої після Другої світової війни битви, яка тривала тут у серпні — листопаді 1991 року та завершилася поразкою хорватів і великим спустошенням території. Час справді найкращий лікар, і сьогодні явної ворожості між хорватами і сербами я не спостерігав. Хоча й проявів братніх почуттів — теж...

Кремезний хорватський прикордонник здивовано розглядав мій паспорт та перепитав, чи, бува, не заблукав я, повертаючись додому, та поцікавився: як там у вас, в Україні? — Як було тут, у вас, у Хорватії... — відповів я. Минувши хорватський та сербський кордони, а поміж ними величавий Дунай, за кілька хвилин уже їхали Воєводиною, поспішаючи ще завидна дістатися Руського Керестура.

Незважаючи на певну втому від дороги, наша розмова з пані Самантою та її батьками — Елемиром та Іриною Рац —  затягнулася далеко за північ. Родина Раців — один із тих стовпів, на яких ось уже майже 300 років успішно тримається Руський Керестур. Традиційним вирощуванням сільгосппродукції вони не займаються — землю здали в оренду односельцям, а самі займаються підприємництвом: тримають паленчарню, на якій варять ракію з найрізноманітніших фруктів. За сезон переробляють кілька десятків тонн слив, абрикос, персиків, яблук, айви і навіть динь. Усі дари керестурських садів, яким не пощастило бути свіжоз’їденими — на рацовій паленчарні перетворюються на натуральну ракію.

За кількагодинної розмови, що тривала майже до ранку у просторому холі, супроводжувалася смакуванням 46-градусної «диньки» та безперервним смалінням господарями цигарок, почув незліченну кількість історій про перших переселенців, життя «за Тіта», хорватсько-сербське кровопролиття, довідався їхній погляд на наші українські проблеми, отримав практичні поради, як опалювати власну оселю, відмовившись від «путінського» газу, та ще багато чого...

ДУХОВНІ ОБЕРЕГИ

Уранці наступного дня ми найперше навідалися до місцевого кафедрального греко-католицького храму Святого Миколая. Його настоятель отець Михайло Малацко зробив нам екскурсію храмом та розповів історію його будівництва. Предки отця походили із с. Червеньово, що під Мукачевом, і були одними з найперших переселенців до Бачки. Дещо пізніше, до сусіднього Сриму, переселилися русини зі словацьких теренів — Шаріша, Земплина, околиць Бардійова та угорського Мішкольця.

Громаді на новому місці треба було справляти вінчання, хрещення, похорон, вести облік життєвих подій, тому першу церкву переселенці збудували у Керестурі уже за два роки — 1753 року. Була це споруда «з плетера і болота» — дерев’яних стовпів та вальок — розміром 18х12 м, що дуже скоро стала затісною щораз більшій громаді. Того ж року в селі було відкрито й першу школу. 1778 року заклали перший камінь до фундаменту нового храму, який постав 1784 року, а сьогодні є кафедральним собором греко-католиків усієї Сербії. Будуючи храм, керестурці, побоюючись тісноти, на кілька метрів відступили від затвердженого проекту, звівши споруду розміром 42х13,3 м. Комісія, яка приймала споруду, була шокована, але наказу розбирати новобудову не дала... Виготовлення іконостасу замовили іконописцю Арсенію Марковичу з угорського міста Бая — автору іконостасу і для тамтешнього храму. Укладаючи з ним контракт, керестурці записали, що в їхній церкві теж «має бути такий гарний або кращий». Майстер дотримався угоди, і 1791 року його витвір постав у всій красі. Нині, каже отець Михайло, підійшла пора проводити реставрацію іконостасу, вартість якого оцінюється більше, ніж будівлі храму. Сама ж реконструкція цього шедевру обійдеться у 120 — 140 тис. євро.

У крипті собору покоїться прах владики Діонісія Наряді, який очолював Крижівську греко-католицьку єпархію та був єпископом Карпатської України 1939 року, а також влаштовано поховання архієпископів Габрієля Букатко, Йоакіма Сегеді, єпископа Йоакіма Гербута.


У СІЛЬСЬКОМУ МУЗЕЇ СТАРОЖИТНОСТЕЙ ПРЕДСТАВЛЕНО ІНТЕР’ЄР СТАРОЇ РУСНАЦЬКОЇ ХАТИ, НАЦІОНАЛЬНЕ ВБРАННЯ, НАЧИННЯ, РОБОЧІ ІНСТРУМЕНТИ, СТОЛІТНІ ФОТО ЖИТЕЛІВ СЕЛА...

Поруч із храмом — невеличкий і дуже затишний монастир сестер-служебниць. Тут під їхнім дбайливим доглядом перебувають кілька немічних жінок поважного віку. Одна з них — Ганя Бойчук, батьки якої походять із Галичини. Почувши, що ми з України, бабця розчулилася і зізналася, що усе життя мріяла побувати на батьківщині своїх батьків, але не судилося.

За кілька кілометрів від Керестура, у полі, де біля криниці були зафіксовані явлення Богоматері, 1859 року збудовано церкву Водиця. Нині тут щоліта відбуваються християнські студії молоді, які нам теж вдалося побачити, та набрати з криниці святої води.

ПАПРИКОВА «СТОЛИЦЯ»

У центрі села розташовано старий корпус школи ім. Петра Кузмяка, на третьому поверсі якого розташовано музей старожитностей. Тут представлено інтер’єр старої руснацької хати, національне вбрання, начиння, робочі інструменти, які були в кожній селянській оселі, столітні фото жителів села. Окрема кімната музею присвячена чи не найвідомішому руснакові — доктору Гавриїлу Костельнику. На українських теренах його знають, передовсім, як одного з організаторів «Львівського собору» 1946 року, на якому УГКЦ була «добровільно возз’єднана» з московським православ’ям. Що змусило відомого на той час діяча греко-католицької церкви вдатися до такого кроку — ще лише належить з’ясувати дослідникам історії. А сьогоднішні його земляки, попри цей вчинок, ставляться до нього шанобливо.

Поряд — і нова головна школа, гімназія та середня школа туристичного напрямку з гуртожитком. Нині тут тривають масштабні ремонти та приготування до нового навчального року. Заклад має добру славу — вчитися сюди йдуть діти навіть із сусідніх містечок. Кажуть, що до гімназії з радістю прийняли б й учнів із Закарпаття.

Головою сільської ради Руського Керестура є 35-річний Владимир Олеяр, батько якого загинув у минулій хорватсько-сербській війні, і де він знайшов свій останній спочинок, родина не знає й досі. Владо вивчився в університеті Нового Саду на фахівця ІТ-технологій, працює у сільському будинку здоров’я керівником комп’ютерної служби. На останніх місцевих виборах серед 36 кандидатів набрав найбільше голосів до сільської ради й автоматично, згідно із сербським законодавством, став сільським головою. За свою роботу грошей він не отримує — тут платною є тільки посада секретаря сільради, який веде усю канцелярію села. Голова ж працює на громадських засадах.

Владо розповідає, що на місці нинішнього Керестура перші переселенці застали суцільний мочар, і щоб звести перші хати з вальок їм довелося добряче намучитися. У найкращі часи в селі мешкало майже 8 тисяч народу. Нині тут живе близько 5 тис. керестурців, 86% яких — руснаки. У «Тітов час» (за президента Югославії Йосипа Броз Тіто) в Керестурі працював великий переробний овочевий комбінат, де роботу мали 600 людей. Тепер це все занепало — грошовиті мафіозі скупили підприємство і занапастили його. Через відсутність роботи люди виїздять до Нового Саду, із 600 селян перебралося до Канади, куди їдуть на заробітки, а потім там лишаються назавжди. У холодній країні учорашні землероби спекотної Воєводини трудяться на нафтових вишках, печуть хліб, водять каміони.

У селі значно упала народжуваність. За покоління 55-літнього Елемира Раца першокласники ледь уміщалися у 4 класи, а це — 120 учнів. Коли до школи пішов нинішній голова села — було вже лише три класи, нині — ледве набирається два. Діти тих, хто виїздить на проживання за межі руснацького анклаву, втрачають національну ідентифікацію, асимілюються. Владо Олеяр намагається нині залучити інвесторів із Німеччини або Франції, які б вдихнули життя в економіку села, щоб руснаки мали роботу вдома і не розсіювалися по світу, гублячи власну ідентифікацію.

Головне заняття жителів Керестура, як і майже три століття тому, — сільське господарство. Поля, старанно оброблені працьовитими руками руснаків, щедро родять кукурудзу, сою, пшеницю, соняшник, цукрові буряки. Значну частину врожаю купують оптовики і вивозять до ЄС. Хіт останніх років — червоний перець. Мені показували плантації сорту «Слонове вухо», два плоди якого «тягнуть» на кілограм. Його продають у свіжому вигляді, з нього роблять надзвичайно ароматну паприку. До речі, саме в середині тут влаштували фест «Дні керестурської паприки» з насиченою культурою та етнопрограмою. А раніше у місцевому культурному центрі відбувся фестиваль «Червена ружа» та міжнародні змагання з волейболу, участь у яких брали й закарпатці.

Бюджет Керестура становить 70 тис. євро на рік. За ці гроші мають утримувати у належному стані дороги (тут навіть на поля ведуть «бетонки»), водогін, комунальну службу, влаштовують культурницькі акції, а утримання закладів освіти й медицини фінансує держава.

Ми відвідали й місцевий ринок, який працює двічі на тиждень — у середу і суботу. У перший день серпня він був вщент наповнений усіма дарами родючої землі. Повертаючись з гостинної воєводинської «Дольніци» у нашу карпатську «Горніцу», ми придбали на ринку напрочуд запашні і смачнючі персики (11 грн за кг.), ароматну диню (26 грн) та соковитий кавун (5,5 грн), який керестурці називають герегою і, звісно ж, паприку (11 грн). Смакуючи ними вдома, щоразу згадували пекуче сонце Воєводини, привітних і гостинних руснаків Руського Керестура — наших прямих родичів, які вижили і не розчинилися у людському Вавилоні норовливих Балкан.

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, Руський Керестур, Сербія, фото автора
Газета: 
Рубрика: