ЖИТТЯ У ЗВУЦI

— З вашого дозволу — кілька слів про те, як ви починали.

Вікторія Польова: — Нічого хитрого тут немає. Батько в мене композитор, це й підштовхнуло. Я рано почала писати музику, і скільки себе пам’ятаю, займаюся цим. Моє становлення проходило в боротьбі з батьком, з його творчим методом. У консерваторії мої перші роки пройшли під знаком нігілізму. Ми дружили із Зажитьком, природно, дуже сильно хуліганили. З того часу я змінювалася кілька разів як композитор. Ось мінливість — оригінальний мотив. Мої педагоги дуже гарні люди, але у мене, мабуть, кепський характер — постійне протиборство, небажання приймати чиїсь погляди. Сьогодні я теж дуже змінилася, з тим нігілізмом нічого спільного.

— Постійних авторитетів у вас не було?

В.П.: — Персона, на яку я дивилася все життя, не наближаючись, — Валентин Сильвестров. Теж зазнавала впливу і теж потім довго звільнялася від нього — елемент боротьби знову був дуже серйозний.

— Таким чином, якщо ви в минулому могли назватися нігілістом, то тепер ви хто?

В.П.: — Консерватор, можливо… Але це насправді одне й те саме. Питання полягає у мірі занурення. Той самий Зажитько — абсолютний нігіліст, чого й дотримується з консервативною твердістю. А я можу свою консервативність довести до граничного ступеня нігілізму. Тобто я абсолютно занурена у традицію, і ніякого бажання вийти за її межі у мене немає. Традиція дуже глибока, і я можу її розробляти нескінченно.

Святослав Луньов: — Я пізно почав займатися музикою, після 20 років. До того і в армію встиг сходити, і вищу технічну освіту здобути. Потім раптом подався у композитори. Буквально за місяць прочитав підручник гармонії, написав необхідний мінімум творів для показу — їх у мене майже не було, хіба що до армії написав кілька опусів…

— Все ж таки пробували?

С.Л.: — Просто дитяча музична школа зуміла прищепити стійку ворожість до систематичних занять музикою як такою. По суті, роки чотири після випуску я навіть не доторкався до фортепіано, по класу якого школу закінчував — а потім одночасно почав писати вірші, музику та малювати. Тільки в консерваторії спробував зорієнтуватися, куди і заради чого я потрапив. У цьому стані, по суті, перебуваю й нині. Викладач у мене, на відміну від Віти, був один, — Левко Колодуб, я до нього із великою симпатією ставлюся, але не можу сказати, що його музика викликала у мене особливий трепет.

— Вчителювання, мабуть, — двозначне поняття…

С.Л.: — Людина може бути гарним викладачем і не дуже гарним фахівцем, і навпаки, гарним художником і поганим педагогом. Але це все суб’єктивно, справа в мені самому. Я не вмів учитися. В принципі, я закінчений автодидакт, самоучка, професіонал-дилетант. Намагався знайти справу, заради якої варто витрачати сили, і перебуваю у пошуку дотепер.

— Чи можете ви себе зарахувати до якої-небудь школи?

В.П.: — Мабуть, ні. Я, насправді, усе спробувала. Дуже різноманітно вчилася і мучилася. Було багато тяжінь різного роду, а тому, чим нині займаюся, навіть важко підібрати назву — може, музика на церковнослов’янські православні тексти. Не церковна музика. Це жанр для виконання у концертному залі, адресований світському слухачеві. Для себе я його називаю просто — спів.

С.Л.: — Я не пишу на церковнослов’янські тексти, але те, що нас з Вiкою поєднує, — етичне, а не естетичне посилання. Тобто творчість не є умовним полем гри, в якому ти вирішуєш свої абстрактні завдання. Це спроба усвідомити для себе якісь дуже важливі моменти та їхній взаємозв’язок.

В.П.: — Наша робота — не гра стилями. Це просто життя у звуці. Спроба ткати із себе, із власного стану звукову тканину. У мене є циклічні форми, що тривають півтори, дві години. Але те, що чують глядачі, — це урізане, фрагментарне виконання. Я, на жаль, не можу претендувати на цілий концерт у двох відділеннях. Це нереально.

С.Л.: — Для Віти дуже складно те, що немає інституту виконання даної форми, адже це не церковна, не культова і не повсякденна музика. Грати її на традиційних співочих фестивалях, в одному ряді з колядками та щедрівками — було б цілковитою профанацією.

— Станкович робить «Слово о полку Игореве», Сильвестров вражає своїм «Реквіємом для Лариси», Кармелла Цепколенко в Одесі експериментує з вокалом… Чи можна сказати, що нині настала епоха голосу?

В.П.: — Кажучи по-іншому, час проспівується. Безумовно, це тенденція. Через спів можливе усвідомлення найважливіших речей. Але для цього необхідний взагалі інший підхід до співу — як до філософської категорії. Тому я співаючий композитор, а не мовець.

С.Л.: — Слова визначають усе — подих, мелодику, зміст. Там, де кінчається музика, починається слово, а не навпаки. Музика силкується виговорити хоча б один склад, але не може цього зробити. Слово взагалі не лежить у цій площині, воно спущене зверху. Тому я з безмежною повагою ставлюся до того, що Вiка робить, але сам особисто не ризикую. Адже це величезна відповідальність. Тому, хто зважується на це, даються сили, а комусь це не можна.

— З чого починається твір? Чи є якесь джерело натхнення?

В.П.: — Як правило, музика зароджується у дуже невдалий момент — коли потрібно кудись йти або кудись спізнюєшся. Потім зовсім по-різному може розвиватися, але є закономірності. Тобто починається у найневдаліший момент, а перед завершенням — стопор і тривале здивування, очікування. Потім, як ідея порятунку, виникає завершення, і тоді усе виходить.

С.Л.: — Цікаво, що попри різні завдання, технологічні етапи у нас дуже близькі. Існує час «iкс», в який повинен завершитися опус.

— Вміння закінчувати — це, дійсно, якість майстра...

С.Л.: — Причому, прошу помітити, вольове, суто чоловіче. У цьому плані мене дивує, як жінки можуть займатися композицією. Для них це одна з найменш призначених професій.

— І при цьому в Києві, і в Україні, багато жінок-композиторів…

В.П.: — І буде дедалі більше. Студенток на композиції — безліч. Видимо, матріархат наближається. Ось ми й покажемо. Явно відбувається зміна епохи.

С.Л.: — Я думаю, що композиція разом із усією культурою змістилася із ключових позицій. У моді зовсім інші ремесла. З’явився цілий шар нових професій, де жінкам відведено певне місце, а чоловіки пішли далі — воювати, займатися політикою та перерозподілом землі…

В.П.: — А жінкам залишається прати і писати музику.

С.Л.: — Тобто чоловіче приносить більше матеріальної вигоди. Композиція — це вже царина смиренності, нею на хліб не заробиш.

— А як вам вдається заробляти?

С.Л.: — Для нас — загадка.

В.П.: — Ну чому ж? Слава пише музику до кіно…

С.Л.: — Коли я почав цим займатися, мені здавалося, що у мене райдужні перспективи. Але в цей же момент я з’ясував, що кіно в Україні й немає.

В.П.: — Бувають у нас деякі замовлення. Можна навіть сказати, що порiвняно з іншими композиторами ми досить благополучні.

С.Л.: — Віта нещодавно навіть написала народний ліванський епос.

В.П.: — Дві години музики, історія Лівану в картинках. Замовлення від приватних осіб. Природно, моє ім’я на цій партитурі не стоїть. Ми працюємо, як негри, на композиторських галерах. Робимо швидко і якісно симфонічну оркестровку, отримуючи якісь комісійні.

С.Л.: — А музика потім виконується десь у Лівані чи Сербії. На відповідному сайті вистачає пропозицій подібного роду. Можна відмовитися, але завжди знайдуться інші.

— Звичайно, на галерах без віри не можна. Яку віру у своєму мистецтві ви сповідуєте?

В.П.: — Ми вдома постійно це обговорюємо. Для мене особисто писати музику — свідчення про час, в якому живу. Я беру на себе функцію проспівувача цього століття. Ні на що більше не замахуюся. У Слави інакше.

С.Л.: — Це просто різні погляди на один предмет. Умовно кажучи, час мистецтва — довгий, а час життя — коротший. Створюєш такий собі монумент, що дає гіпотетичний шанс продовжити твоє буття. Здається, ти своє життя можеш на щось перетворити. Це еквівалент твого проживання. Обволікаєш своє існування в інший матеріал і можеш, відсторонившись, подивитися — ким є ти і твоє оточення.

— Із приводу оточення: чи розраховуєте ви емоції слухача?

В.П.: — Я досить точно знаю, в який момент що з людиною має відбуватися. Хоча це не головне. Для мене важливо, що зі мною відбувається. Якi стосунки виникають у мене з цим твором. Це теж дуже багато обмірковуємо та обговорюємо — для кого музика? Якийсь час я була чітко спрямована на те, що моя музика адресована людям, зараз трохи по-іншому. Тобто смак цих булочок, що я печу, вже, напевно, не такий важливий.

С.Л.: — Слухач дозволяє отримати дзеркальне відображення, щось таке. Я в 16 років уперше побачив свій профіль у дзеркалі. У мене був шок — я не уявляв собі, що так можу виглядати. Слухач дозволяє мені побачити себе у безлічі дзеркал, і в цьому плані його реакція неоцiненна. Люди потрібні одне одному, щоб бачити себе об’ємно.

— Як жити композиторською родиною?

В.П.: — Було б чудово, просто ідеально, якби ми не працювали на одній території. Це, звичайно, зона зіткнень. Майстерня одна, нічого з цим не зробиш. Природно, вуха увесь час наповнені музикою іншого, що дуже важко. А взагалі ж, я думаю, ми гарна композиторська пара. Ми дуже різні, постійно доповнюємо одне одного.

С.Л.: — Згоден. Єдине, чого не вистачає, — захвату, сприйняття сторонньої людини, що могла б здивуватися, що у тебе взагалі в принципі щось виходить. Такий професійний підхід знімає моменти наївного, безпосереднього сприйняття.

В.П.: — Я пропонувала — давай заведемо гарну жінку, ще одну дружину візьмемо, вона буде займатися господарством і захоплюватися.

С.Л.: — Серйозно, художнику необхідна зацікавленість іншого. У принципі, композитори зграями не живуть. Цілком анахоретське заняття. Якби ми жили на два будинки чи мали місця відокремлених міркувань, а потім могли б зустрічатися, показувати одне одному якісь частини, дивуватися й радіти…

— Очевидно, тут потрібно гарне повсякденне почуття гумору.

В.П.: — Тільки воно й рятує.

— Якщо уявити собі вашу родину у вигляді єдиного цілого, то що це буде за звір, з яким характером?

В.П.: — Химера, конгломерат дуже дивних рис. Крилата собачка.

С.Л.: — Мало призначена для життя, яка мало знаходить собі продуктів харчування. Як голодар із оповідання Кафки, який уславився тим, що дуже довго міг обходитися без їжі. Йому попросту жодна їжа на землі не була до смаку. Так художник шукає те, що не лежить у найближчому світі, і намагається відтворити те, що не може взяти. Але тепер мені здається, що головне — зв’язки між явищами, людьми, поняттями. Людина, яка розкриває та показує ці зв’язки, може називатися художником.

— Хто у вас найчастіше бере на себе роль лідера?

В.П.: — Я поступаюся лідерством чоловіку. Я, мабуть, хтось на кшталт сірого кардинала.

С.Л.: — Ви ж знаєте — мудра жінка підказує чоловіку те, що потрібно зробити, і залишає його у щасливій переконаності, що це йому саме спало на думку

В.П.: — Приблизно через два-три місяця після підказування якоїсь ідеї я із задоволенням спостерігаю її реалізацію. Гадаю, це звичайний процес у багатьох родинах.

— А як з побутом вдається впоратися?

В.П.: — Якось вдається. Я іноді навіть віддаюся господарству, часом iз насолодою, абсолютно не відмовляюся від ролі домогосподарки. Мені подобається і готувати, і затишок створювати. Слава може ремонт зробити. Ось такі ми, вміємо все.

— Дозвілля у вас теж спільне?

В.П.: — Звичайно, спільне — гра в чотири руки — найулюбленіше заняття. Вірші, знов-таки, почитати. Утiхи простіші — відео подивитися, погуляти. Любимо подорожувати. Колись у бадмінтон грали, але незабаром кинули.

С.Л.: — Занять дуже ненадовго вистачає. Навіть дивно — радісне відкриття якоїсь нової галузі, нове заняття; здається, немає нічого кращого — і дуже швидко вичерпується.

— Схоже, ви люди, що схильнi захоплюватися.

В.П.: — Звичайно. Ми, як діти. Кидаємося на щось із пристрастю, потім остигаємо.

С.Л.: — Творчим особистостям, до речі, властиве продовження дитинства. Може, ферменти інші. Зустрічаю знайомих дитинства — вже дядьки літні: вузьке коло інтересів, нудьга на чолі, втомлений від життя організм, і ось вони дивляться — а тут такий самий, як і був…

В.П.: — Пташенятко.

С.Л.: — Такий інфантильний, з такими ж проблемами невирішеними, котрi решта повирішували вже років 20 тому…

В.П.: — А «пташенятко» просто не вирішувало їх у надії, що все само розсмокчеться. Так воно й відбувається.

— А що таке успіх?

В.П.: — От я не уявляю себе у цій категорії. Добре б, звичайно, але якщо ні — то ні.

С.Л.: — Це поняття нам не близьке. Набагато значущою є реалізація, по суті, її не було жодного разу. Композитор — як архітектор. Він видає на папері проект, потім збирається бригада людей, реалізує все це, запрошують автора проекту — і автор своє дітище упізнати не може. Композитор — трагічна фігура. Ось художник — і винахідник, і реалізатор в одній особі, є можливість оцінки витрат праці. Як цінувати композиторську працю?

— Мало хто може оцінити зусилля.

С.Л.: — Навіть не в цьому справа. Коли я завершив роботу, це ще нічого не означає. Тепер повинні з’явитися люди, що її якось оживляють. Класичне визначення композитора — безумець, який пише музику, котра нікому не потрібна. Отже, для нас питання успіху взагалі не постає, і це цілком нормально. Але оптимізм все одно залишається.

— Але ви не справляєте враження людей сумних.

С.Л.: — Іронія...

В.П.: — І самоіронія…

С.Л.: — ...ось що може підтримати у цьому. Повторюся, я бачу завдання в тому, щоб показувати зв’язок часів, між людьми і поняттями. І всі ці розмови підводять до одного — ідеї соборності людей, їхнього єднання та злагоди у ключових моментах. Не знаю, як краще сказати.

— Ми розмовляємо у переддень Нового року. Що б ви попросили у Діда Мороза?

В.П.: — Хочу почати писати симфонію.

— Це бажання таке?

В.П.: — Щоб склався цей початковий образ, щоб виникла ситуація, коли почне народжуватися музика, — от прохання, що покладу Діду Морозу в шкарпетку.

С.Л.: — А я б нічого не просив. Не треба подарунків. Дід Мороз — істота, безумовно, щедра. Але я не схильний цьому віддаватися. Знайти орієнтир, зрозуміти, куди рухатися, — це набагато важливіше, ніж придбати що б там не було в будь-якому вигляді...