Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Стамбульський прорив чи сирійська безвихідь?

Кожна зі сторін конфлікту зможе будь-якої миті зірвати мирний процес
29 жовтня, 2018 - 19:37
27 ЖОВТНЯ 2018 РОКУ. СТАМБУЛ. ПРЕЗИДЕНТ РФ ВОЛОДИМИР ПУТІН, КАНЦЛЕР НІМЕЧЧИНИ АНГЕЛА МЕРКЕЛЬ, ПРЕЗИДЕНТИ ТУРЕЧЧИНИ ТА ФРАНЦІЇ РЕДЖЕП ТАЇП ЕРДОГАН ТА ЕММАНУЕЛЬ МАКРОН ДОМОВИЛИСЯ СТВОРИТИ ПІД ЕГІДОЮ ООН КООРДИНАЦІЙНИЙ КОМІТЕТ, ЯКИЙ ЗАЙМАТИМЕТЬСЯ РОЗРОБКОЮ КОНСТИТУЦІЙНОЇ РЕФОРМИ В СИРІЇ. ВОНА СТАНЕ ПЕРЕДУМОВОЮ ДЛЯ ПРОВЕДЕННЯ ВІЛЬНИХ І ПРОЗОРИХ ВИБОРІВ У КРАЇНІ, ВВАЖАЮТЬ ЛІДЕРИ / ФОТО РЕЙТЕР

Саміт щодо сирійської проблеми, що відбувся в Стамбулі, вперше пройшов у досить незвичайному складі. Компанію лідерам Росії та Туреччини цього разу склав не лідер Ірану, а президент Франції і канцлер Німеччини. Такий склад учасників, вочевидь, спричинявся прагненням Володимира Путіна та Реджепа Ердогана якнайшвидше закінчити сирійську війну та розпочати відновлення країни і репатріацію біженців. Щодо останнього надзвичайно зацікавлені Еммануель Макрон та Ангела Меркель, але вони ж, вочевидь, не дуже хочуть спілкуватися на цю тему з Іраном, тому представника Тегерана до Стамбулу й не запросили. За підсумками саміту було прийняте широке комюніке, сповнене добрих побажань: і щодо збереження територіальної цілісності Сирії, і про те, що «сирійський конфлікт не має військового вирішення і може бути врегульований лише в ході перемовного політичного процесу». Учасники саміту «наголосили на важливості тривалого припинення вогню, акцентувавши при цьому на необхідності продовження боротьби з тероризмом», вітали Меморандум про стабілізацію обстановки в зоні деескалації Ідліб, а також «важливість тривалого припинення вогню» і навіть «підтвердили своє категоричне неприйняття застосування хімічної зброї тій чи іншій зі сторін у Сирії і закликали всі сторони до суворого дотримання Конвенції про заборону розроблення, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї та її знищення».

Головний пункт спільного комюніке - це заклик «до формування і швидкого скликання, з урахуванням обставин, до кінця року Конституційного комітету в Женеві, що забезпечить проведення конституційної реформи, готуючи ґрунт для вільних і справедливих виборів під наглядом ООН і відповідно до найвищих міжнародних стандартів транспарентності та підзвітності, при наданні всім сирійцям і діаспорі права брати в них участь». Діаспора - це  насамперед сирійські біженці, якими стала майже половина населення Сирії. Здавалося б, немає нічого простішого, ніж скликати згаданий Конституційний комітет, який розробить прегарну демократичну конституцію. А потім нехай направляють міжнародних спостерігачів, нехай навіть під озброєною охороною, і проводять вибори президента Сирії, а потім і парламенту.

Зрозуміло, навіщо все це потрібно Путіну. Він стомився від тягаря утримування Асада та контрольованої ним частини Сирії. Військові успіхи урядових військ за вирішальної допомоги з боку іранських і російських союзників, усупереч сподіванням, цей тягар лише збільшили, бо додали кількість голодних ротів, не збільшивши ресурси. А західні держави й ООН готові фінансувати відновлення Сирії лише за умови, що Асад залишить  посаду президента, і в країні відбудуться чесні та вільні вибори.

Варто зауважити, що Путін, напевне, уже змирився з тим, що зберегти Асада очільником Сирії не вдасться, і готовий погодитися на те, що «друг Башар» правитиме лише алавітським анклавом, де якраз і розташовуються російські військові бази. Але біда в тому, що навіть Володимиру Володимировичу з його красномовством, підкріпленим силою, неминуче вдасться переконати нинішнього сирійського президента добровільно відмовитися від влади. Асад щиро вірить, що він виграв громадянську війну, і в цьому переконанні його підтримують іранці, а якщо Асад покине Дамаск, то їм неминуче доведеться покинути Сирію. І незрозуміло, як Путін та інші учасники стамбульського саміту можуть щодо цього вплинути на Тегеран. Але якщо Асад усе ж погодиться на конституційну реформу та проведення виборів, то постане закономірне запитання, а яким же чином їх усе-таки доведеться проводити. Нинішній сирійський президент погодиться на вибори лише в тому разі, якщо сподіватиметься перемогти на них. Формально арифметика проти нього. Вочевидь, що на території на схід від Євфрату, контрольованій сирійською опозицією, турками, курдами й американцями, в Асада не буде шансів отримати навіть один голос. Але, на його щастя, тут знаходиться лише меншість населення Сирії. Територія ж, контрольована Асадом, до війни була найбільш населеною та найбільш розвиненою. Тут розташовані найбільші сирійські міста. Проте ця територія, за винятком алавітського анклаву, найбільше зруйнована бомбардуваннями як російських ВКС, так і сирійською урядовою авіацією, і звідси було найбільша кількість біженців, переважна більшість яких, поза сумнівом, проголосують проти Асада. Хоча серед них є деяка кількість алавітів і шиїтів, що осіли переважно в Лівані та Європі, які його підтримають.

Проте проблема в тому, наскільки вдасться мобілізувати біженців на участь у виборах. До того ж міжнародні спостерігачі, якщо і потраплять на територію, контрольовану військами Асада й іранцями, то думатимуть насамперед про забезпечення власної безпеки. Тому в умовах, коли більша половина мешканців Сирії внаслідок  війни змінила своє місце проживання, буде практично неможливо скласти достовірні списки виборців, а це відкриває широкі можливості для фальсифікацій,  насамперед - це вкидання додаткових бюлетенів. Такі ж вкидання, до речі, легко можна буде застосувати і на території, контрольованій опозицією, так само як і в таборах біженців за межами Сирії. І та зі сторін, яку результати виборів не задовольнять, завжди зможе не визнати їх, оголосивши про фальсифікацію, і не можна сказати, що в цьому разі не матиме цілковитої рації. Тому важливіше не проведення виборів як таких, а домовленість усіх учасників конфлікту, разом з Іраном і США, про створення компромісного перехідного уряду з чітко обумовленим представництвом різних угрупувань і з поділом між ними різних регіонів Сирії (Стамбульське комюніке фактично закріплює нинішній поділ країни по Євфрату). Крім того, в новій конституції має бути чітко прописаний перерозподіл повноважень між центральною та регіональною владою на користь останньої. Ймовірно, все це і робитиме конституційний комітет, коли його вдасться сформувати. І не факт, що це обов’язково станеться до кінця цього року.

Думаю, Сирію чекає ще довгий шлях до миру, причому кожна із сторін конфлікту зможе  будь-якої миті зірвати мирний процес, хоч би серією великих військових провокацій, якщо його результати її не задовольнятимуть. Недаремно ж Путін попередив у Стамбулі, що якщо «радикальні елементи» «здійснюватимуть збройні провокації з ідлібської зони, Росія залишає за собою право надати дієву підтримку рішучим діям сирійського уряду щодо ліквідації цього осередку терористичної загрози». Хоча навряд Путін на таке зважиться.

«ОСТАТОЧНЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ В СИРІЇ НАЙБІЛЬШЕ ТУРБУЄ НІМЕЧЧИНУ ТА ФРАНЦІЮ, ЯКІ НЕСУТЬ ГОЛОВНИЙ ТЯГАР ЩОДО ПРИЙОМУ БІЖЕНЦІВ»

Сергій КОРСУНСЬКИЙ, Надзвичайний і Повноважний посол України в Туреччині (2008 — 2016 рр.):

— Треба розуміти контекст: сирійська криза не розв’язана остаточно, а начебто заморожена. Виникає питання, що робити з остаточним врегулюванням, яке насамперед стосується подальшої долі Асада. Якщо згадати історію цього конфлікту, що нараховує кілька років і дуже жорстку позицію Туреччини щодо особи Башара Асада, то Анкара завжди наполягала на тому, що це людина, яка скоїла злочини проти власного народу, та має піти. Але з часом завдяки втручанню Росії та процесу за участі Ірану, Росії та Туреччини, позицію було трохи змінено. Туреччина сподівалася, що ЄС і США відіграватимуть активнішу роль у врегулюванні сирійського конфлікту, проте оскільки цього не відбулося, було створено новий формат. І в цьому контексті позиція Туреччини значно пом’якшилася.

Звичайно, Іран не міг би бути учасником остаточного врегулювання, оскільки США вийшли з угоди з Іраном і виступають категорично проти того, щоб ця країна збільшувала свою присутність у Сирії, на цьому наполягає Ізраїль. Остаточне врегулювання в Сирії найбільше турбує Європу, а саме Німеччину та Францію, які несуть головний тягар щодо прийому біженців. У Німеччині через позицію канцлера, зокрема щодо біженців, її партія втрачає рейтинги, й це засвідчують уже другі вибори. І, звичайно, це створює серйозну напругу для Франції.

Тому, з одного боку, цей формат не є дивним, а з іншого — дивно бачити лідерів вільного світу поруч із Путіним і Ердоганом, якого вони звинувачують у автократичних тенденціях. Знаємо позицію Макрона, який продовжує політику Франції, що Туреччина ніколи не буде членом ЄС, і тому в даному випадку вони разом мають трохи дивний вигляд. Отже, ми розуміємо, що є realpolitik (реальна політика. — Ред.), а це означає, що треба робити щось із біженцями, остаточно врегульовувати ситуацію.

Що скажете про роль на переговорах Ангели Меркель, яку критикували за те, що вона пішла на співпрацю з Путіним і Ердоганом і на фото тримала за руки обох диктаторів?

— Критикувати Меркель — легше за все. Це, дійсно, трохи дивний формат для політичного спостерігача. Але критикувати її — це емоційний крок, а в Німеччині є проблема, яку треба розв’язувати. Незважаючи на те що Меркель абсолютно категорично тримається позиції продовження санкцій, підтримує Україну, серйозно критикує Росію, в той самий час Берлін іде на співпрацю з Москвою щодо «Північного потоку», і німецький бізнес активно працює в Росії попри всі режими санкцій. Тому це для нас, можливо, неприємний крок. Але я б не перебільшував його значення. Хто, де стояв і кому тиснув руки менш важливо, ніж збереження принципової позиції щодо України, а в тому, що вона буде збережена з боку фрау Меркель, я не маю жодного сумніву.

Які висновки зі стамбульської зустрічі треба зробити Україні?

— Українська зовнішня політика має бути добре продумана та сильна. Сьогодні у світі змінюється парадигма від багатосторонньої любові та співробітництва до того, що поважають того, хто вміє проводити послідовну політику та наполягати на своїх інтересах. Нам треба враховувати те, що відбувається, в контексті очікуваного візиту Президента до Туреччини та того, що Анкара теж має свої прагматичні інтереси. Нам важливо нарешті сформулювати чіткий перелік наших національних інтересів і відстоювати його. Більше ніхто нічиї скарги один на одного та прохання про допомогу просто так вислуховувати не буде. Все має ціну, зокрема й підтримка, і для того, щоб ми були цікаві серйозним країнам, нам треба мати серйозні пропозиції, які мають бути напрацьовані.

Підготувала Наталія ПУШКАРУК, «День»

Борис СОКОЛОВ, професор Москва
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments