Вшанували закінчення старої війни на фоні нової

За задумом господаря урочистостей, президента Франції Еммануеля Макрона, ювілейна церемонія біля Тріумфальної арки мала продемонструвати передусім єдність Європи й, ширше, Заходу в цілому. Але саме з цим не дуже вийшло. Британська прем’єр-міністр Тереза Мей, яку значно більше хвилюють нерозв’язані проблеми брекзіту, ніж демонстрація єдності з партнерами по Євросоюзу, церемонію в Парижі проігнорувала, влаштувавши сепаратні урочистості у Вестмінстері. І навіть голова Європейської Ради Дональд Туск вважав за краще 11 листопада бути не в Парижі, а у Варшаві, на урочистостях з нагоди сторічного ювілею відновлення незалежності Польщі.

За 100 років після закінчення війни, що радикальним чином змінила світ, Євросоюз, одне з головних завдань якого — гарантувати збереження миру на Європейському континенті, роздирається протиріччями як ніколи раніше, й ситуація зараз вирізняється найбільшою військово-політичною напруженістю з моменту закінчення холодної війни. Окрім агресивної зовнішньої політики Росії, один з головних чинників — відносна військова слабкість ЄС. Ця обставина вступає в непримиренне протиріччя з претензіями керівництва Євросоюзу забезпечити єдність зовнішньої політики держав — членів ЄС, оскільки неодмінна умова єдиної зовнішньої політики — наявність єдиної структури оборони та безпеки, здатної адекватно підтримати зовнішньополітичні амбіції. Проте такої структури в Євросоюзу немає, і її створення в найближчі десятиліття не передбачається. Адже для того, щоб забезпечувати зовнішньополітичну єдність ЄС, військовий потенціал Євросоюзу має бути порівнянним з військовим потенціалом інших світових центрів сили — США, Росії та Китаю. Але, навіть якщо просто підсумувати військові потенціали всіх країн — членів ЄС, цього й близько немає, й щоб досягти тут паритету з іншими центрами сили, потрібні такі військові витрати, яких Євросоюз не може собі дозволити без практично повного згортання соціальних програм. Тому всі вони покладаються виключно на військову потужність НАТО. А з приводу розподілу військової ролі різних членів Північноатлантичного союзу один мій латиський друг висловився так: «НАТО — це великий кошик, у якому лежать: одна диня, кілька яблук, кілька абрикосів, а решта — вишні. Ось ми, Латвія, — це вишня». Неважко здогадатися, що диня — це США, яблука — Англія, Франція й Німеччина, абрикоси — Канада, Італія, Польща, Іспанія й Туреччина (хоча основний турецький військовий потенціал розгорнуто в Азії), ну а решта — вишні. Тепер, коли найбільше яблуко — Англія, чиї військові витрати в 1,5 разу більші, ніж у Франції й Німеччини, випало з єдиного європейського корзини, надії на формування в майбутньому єдиної європейської армії стали зовсім примарними.

Сьогодні на США припадає приблизно 80% військового потенціалу НАТО, і без американської допомоги європейські країни альянсу не в змозі здійснити жодної більш-менш великої військової операції. Це підтвердила й військова інтервенція європейських членів НАТО в Лівії з метою повалення режиму Каддафі. Логістику цієї операції довелося забезпечувати американцям. Але президент Макрон, злітаючи у згубну височінь і на мить уявивши себе Шарлем де Голлем, напередодні зустрічі з Дональдом Трампом, що передувала урочистостям 11 листопада, заявив, що ЄС потребує своєї власної армії для протистояння тиску з боку США, Китаю та Росії. Трамп щодо з неприхованим роздратуванням відповів у своєму «твітері», що американцям, мовляв, подібне чути боляче й образливо. І Макрон, злякавшись, пішов назад. На зустрічі з американським колегою, як французький президент заявив на спільній прес-конференції, вони  говорили лише про необхідність європейським країнам більше витрачати на оборону. Вочевидь, що на зустрічі з Трампом Макрон всіляко переконував його, що мав на увазі єдину європейську армію лише в рамках НАТО. Ну а щодо протистояння з США, то це його лихий (чи Путін?) попутав. Путіну ж ідея єдиної європейської армії, що протистоїть Америці, явно припала до душі, про що він і заявив у Парижі в інтерв’ю телеканала Russia Today: «У принципі, Європа — потужне економічне утворення, потужний економічний союз. І в цілому це цілком природно, що вони хочуть бути незалежними, самодостатніми, суверенними у сфері оборони та безпеки. Думаю, що це в цілому процес позитивний з погляду зміцнення багатополярності світу. У цьому сенсі у нас перекликаються позиції і з Францією зокрема».

Звісно, Кремль був би дуже зацікавлений у тому, щоб країни Євросоюзу передали б усе або більшу частину своїх збройних сил під командування якоїсь структури ЄС, а не НАТО. Це б істотно утруднило координацію всередині Північноатлантичного альянсу в разі будь-якої нової російської агресії в Європі. Проте шансів на такий розвиток подій немає. Члени Євросоюзу не проявляють великого прагнення до створення загальноєвропейської армії й зовсім не бажають передавати під контроль структур Євросоюзу скільки-небудь значні контингенти своїх збройних сил, задовольняючись тими, що вони вже передали під контроль НАТО. Поки що далі розмов проект єдиної європейської армії не рухається, і навряд чи рушить.

11 листопада, як відомо, згідно з домовленостями, досягнутими в Москві Джоном Болтоном, мала відбутися зустріч і переговори Путіна з Трампом. Проте, на прохання президента Франції, лідери Росії й США погодилися обмежитися суто протокольною короткою бесідою, щоб не створювати інформаційного приводу, що ризикував затьмарити основний — урочистості з нагоди 100-річчя Комп’єнського перемир’я. Власне ж переговори передбачається тепер провести наприкінці листопада в Аргентині на саміті G 20. Саме по собі таке прохання з боку французького президента відображає реальну вагу держав: якщо два головні зовнішні по відношенню до ЄС гравці раптом провели б у столиці Франції серйозні переговори, ювілейні урочистості з нагоди закінчення Першої світової війни взагалі світовій пресі могли бути не цікаві. Але ще характернішою є російська реакція. Путін сказав, що бесіда з Трампом пройшла «добре», а його прес-секретар пояснив, що президенти Росії й США змогли лише привітати один одного в рамках протокольних заходів, а прощаючись Путін сказав Трампу: «До зустрічі» (вочевидь, малася на увазі наступна зустріч у Буенос-Айресі).

Якщо для Кремля навіть такий швидкий обмін звичайними фразами з главою сильної держави світу вважається добрим результатом, отже, справи дійсно кепські. І, отже, у збереженні договору щодо ракет середньої й малої дальності в Європі зацікавлена лише Росія, але не США. Саме Москва, а не Вашингтон боїться відновлення гонки озброєнь у цій сфері. Мабуть, у Кремлі все ж почали усвідомлювати ступінь міжнародної ізоляції, в якій опинилася Росія через агресію проти України.

КОМЕНТАРI

«УЧАСТЬ ПУТІНА В ЗАХОДАХ ЩОДО ТРАГІЧНОЇ ПОДІЇ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА ВИГЛЯДАЛА ЦИНІЧНОЮ»

Сергій СОЛОДКИЙ, перший заступник директора Центру «Нова Європа»:

— Участь Путіна в пам’ятній церемонії в Парижі — це відображення політики Заходу щодо Росії останніх п’яти років, від початку російської агресії проти України. Вона полягала в поєднанні двох підходів: з одного боку — політики батога, запровадження санкцій проти РФ, а з іншого боку — політики ведення діалогу з Росією під різними приводами та поясненнями: мовляв, це треба, щоб не заганяти в глухий кут Путіна, зберегти його обличчя, не втратити можливість мирного вирішення конфлікту, не привести до більш серйозного і масштабного воєнного конфлікту з Росією тощо. Захід знаходив чимало виправдань для своїх переговорів із Кремлем. Цими вихідними ми бачили концентрований приклад цієї політики, яка, можна сьогодні говорити, зазнала краху, яка не змусила Росію зробити висновки та припинити війну.

Участь Путіна в заходах з приводу такої трагічної події в історії людства виглядала цинічною для багатьох спостерігачів. Як можна говорити про уроки, винесені з кривавої сторінки європейської історії, якщо на цьому заході, де й мало би відбуватися усвідомлення викликів, які стояли перед людством, присутній один з винуватців нової масштабної кривавої сторінки в історії Європи та людства?

Питання в тому — чи засвоюють Європа та світ те, про що ми в Україні говоримо? На жаль, не завжди, з запізненням, не у всіх країнах однаково. Одні з найсвіжіших прикладів — Австрія, Греція — країни, яких записували до табору нейтралістів чи навіть лояльних до Росії. А тепер ми побачили, як поступово до них приходило усвідомлення загроз, які становить Росія для них, наприклад, коли в Австрії було виявлено російського шпигуна.

У кожної європейської країни — своя історія такого діалогового підходу до Росії. У разі Німеччини це всепроникний пацифізм, бажання будь-яким способом уникати моментів, що можуть призвести до відновлення масштабної воєнної авантюри. А також тут є крило, дуже сильне серед представників бізнесу, яке не бачить загроз від Росії, хоче продовжувати співпрацю та «бізнес, як зазвичай». У Греції це пояснювали приналежністю до єдиного православного світу, образами та недовірою до США.

Все це призводить до того, що, на жаль, серед європейських країн немає єдності в тому, щоб однаково оцінити дії Росії, але й навіть якщо вони однаково оцінюють їх, то немає однакового підходу щодо жорсткої реакції. В цьому полягає найбільша проблема. Доки кожна країна не відчує для себе особисто загрози для Росії, доти не змінить своєї політики.

Що з цим робити? З боку України — якомога більше інформувати суспільства країн, які живуть у якомусь ілюзорному світі. Треба активніше співпрацювати з табором, який таких ілюзій не має, для України такими природними союзниками є Литва, Польща, Великобританія. Навіть у Німеччині є дуже багато здорових сил, готових підтримувати Україну.

Також багато чого залежить від неурядового сектору — аналітиків, журналістів, які не мовчать, дають правильні адекватні оцінки того, що відбувається навколо Росії. Західні лідери мають зрозуміти, в тому числі через критику в масмедіа, що співпраця з Путіним у деяких випадках несе загрози і для їхньої репутації також.

«ЛІДЕРИ ЗАХІДНИХ КРАЇН ПОВИННІ ВРЕШТІ-РЕШТ ПОСТАВИТИ НА МІСЦЕ ПРЕЗИДЕНТА РФ»

Юрій КОЧУБЕЙ, Надзвичайний і Повноважний посол України у Франції (1992—1997 рр.):

— Дуже важливо, що Президент України брав участь у відзначенні такої важливої для країн Західної Європи дати, як 100-річчя завершення Першої світової війни. Таким чином ми все глибше входимо у європейську та світову історію. Це важливо для України, яка в ті часи ще не була державною, а тепер вже є незалежною державою. Тому дуже символічним є те, що ми беремо участь у всіх загальноєвропейських справах.

Коли я був послом, наполягав на тому, щоб серед країн, які перемогли у Другій світовій війні, значилася Україна, і наш прапор був біля Тріумфальної арки разом з іншими європейськими прапорами.

Щодо того, що на урочистостях з цього приводу був присутній Володимир Путін, то це, звичайно, не робить великої честі лідерам західних країн. Вони повинні врешті-решт поставити на місце президента РФ і чітко показати своє ставлення до всіх тих порушень міжнародного права і розв’язування воєнних конфліктів, які робляться з його благословення та за його активної участі.

Підготувала Наталія ПУШКАРУК, «День»