Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

«Початок» без подиву

3 серпня, 2010 - 00:00

Життя є сон. Далеко не новій ідеї присвячено чимало творів у всіх жанрах, надто ж у кіні, за самою своєю природою схожому на сновидіння. Черговий фільм про це — «Початок» (Inception, буквальний переклад — «Укорінення»).

Режисер картини, Крістофер Нолан, зажив світової слави завдяки «Темному лицарю» — продовженню циклу про Бетмена. Як це часто буває, успіх зробив заручником свого автора: в наступній роботі від Нолана очевидно чекали так само гучного ефекту. Якщо «Темний лицар» змінив сам жанр кінокоміксу в більш серйозний, майже драматичний бік, то «Початок» (до речі, складно все ж таки пояснити логіку прокатників, котрі таким чином перейменували фільм), судячи з побаченого, задумувався як такий собі революційний вислів у темі переплетення й взаємовпливу реальності й снів (галюцинацій, віртуальних реальностей тощо). Заради того зібрано зірковий акторський склад: Леонардо Ді Капріо (Домінік Кобб, професійний викрадач ідей із чужих мізків шляхом сноведінь), ірландець зірка Кілліан Мерфі (Роберт Фішер, один із об’єктів розробки Кобба), володарка «Оскара» француженка Маріон Котіяр (Мол, дружина Кобба, котра стала втіленням провини в його снах), Майкл Кейн (професор Майлс, вчитель і тесть Кобба).

На жаль, прорив не відбувся: маю на увазі не касовий успіх, а художні якості. Наміри режисера зробити щось грандіозне перетворилися на низку прикрих повторів стилістики, актуальної хіба що на початку 2000-х. Чомусь весь час здається, що Нолан намагався перевершити «Матрицю», «Авалон», а разом із ними й ще деякі пригодницькі фільми — частина сцен за антуражем, трюками, ситуаціями просто один до одного схожа на епізоди фільмів про Джеймса Бонда, навіть музика майже така сама — нема тільки «бондіанської» легкості.

Легкість — не обов’язково поверховість, це просто стрункість і захопливість сюжету. Гарний сюжет, як би це банально не звучало, має розгортатися на кшталт добре закрученої пружини — спочатку повільно й неквапно, потім із наростаючою стрімкістю, втягуючи в свій рух глядачів, змушуючи їх подаватися вперед і стискати підлокітники крісел. Щоб якось показати оту дивну роботу викрадача снів, Нолан обвалює на зал потік подій у перших же кадрах. Це не виглядає спеціальним режисерським прийомом і виливається в екранну метушню жестів і діалогів, динаміка втрачається надовго. Більш-менш захопливо виглядають вже прикінцеві сцени, та й то впадає в очі наліт вторинності до вищеназваної «Матриці», а також прикрі проколи в монтажі сцен перегонів і перестрілок.

Що ж до, власне, діалогів, то вони безумовно є слабким місцем фільму. Справа не в тому, що вони складні чи перевантажені термінологією — за своїм ритмом, емоційним наповненням розмови героїв не відповідають подієвому ряду.

Головний же недолік — відсутність атмосфери, притаманної снам. Жодного бодай натяку на нелогічність, абсурд, сюрреальність, що панують у сновидіннях. Якщо режисер хотів показати, як сни поглинають життя, то треба було спочатку візуально чітко розрізнити ці дві реальності, аби потім стирати кордон між ними. Якщо ж ішлося про те, як життя таки проривається крізь замкнене коло галюцинацій, то тим паче варто було провести цю межу. Назагал же маємо не подорож у сплутані підсвідомі глибини, а щось на кшталт комп’ютерної гри-стрілялки, в якій головне — пройти на наступний рівень, подолавши якнайбільше перешкод і заробивши якнайбільше очок. Тому й потрясіння, заплановані Ноланом насамкінець, не спрацьовують.

До вдач фільму варто залучити вражаючі спецефекти, неоднозначний фінал, гру Маріон Котіяр і Кілліана Мерфі. Для чергового голівудського бойовика — мабуть, достатньо. Якщо ж хочеться дійсно зануритися в сновидне Задзеркалля, варто, без зайвих вигадок передивитися щось із пізнього Бунюеля.

Автор дякує кінотеатру «Київ» за можливість подивитися фільм на великому екрані.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: