Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Детокс ідентитарної матриці

Інтелектуальні проєкти газети «День» – дорожня карта для всіх, хто хоче і врешті мусить знати правду про Україну
4 травня, 2022 - 19:44
Фото Руслана Канюки, "День"

На тлі російсько-української війни 2022 року життя змінилося не лише в Україні, а й у світі. Війна, як рентген, оприявнила: хто є хто – від рідних і близьких до геополітичних структур, які забезпечують архітектуру світової безпеки. І розуміння того, що насправді відбувається в Україні, чому росія веде запеклу війну проти нас, прийшло не до всіх, і мова не лише про наших громадян, а й про інтелектуалів, політиків і моральних авторитетів світового рівня.

Скільки аналітичних центрів світу недооцінили ролі і значення України у системі світоустрою, скільки розвідок не впоралися з прогностичними візіями щодо планів росії не лише щодо України, а й щодо світу в цілому. Чому фінансовий зиск взяв верх над цінностями? Чому такі миротворчі організації як ООН чи ОБСЄ не змогли виконати своїх засадничих місій?

Ці та інші питання неодноразово ставатимуть предметом дискусій на різних міжнародних майданчиках. Втім, однією з відповідей буде та, що справжньої УКРАЇНИ НІХТО НЕ ЗНАЄ, як і ми самі, якщо бути до кінця чесними. На нас дивилися як на сировинний придаток, як на країну третього світу, багату на природні і людські ресурси, але не на потугу духу, який готовий вмирати за цінності, інтелекту, який створює продукт з доданою вартістю і гідних людей, яких треба не жаліти, а поважати. Що Україна це Європа від народження, а не від членства в ЄС, що європейські цінності це культурно-цивілізаційний код, а не штучно привнесені ідеї, які негодні прорости в ґрунті суспільної свідомості, як це є з росією.

Майдани, які ми пережили, тільки були айсбергом українського дому буття, тих вітальних сил, які нуртують у кожному з нас. І в тім, що світ нас не знає, винні не лише ми самі. Комплекс провини – взагалі складний феномен.

З одного боку, українці впродовж 30 років мало доклали зусиль, аби бути впізнаваними на мапі світу. Нас знали через Чорнобильську трагедію і корупцію. Звісно, я спрощую, втім, ми проривали світові інформаційні блокади лише в часі Майданів, а не систематичною, щоденною працею. І виправдань буде багато, доволі часто об’єктивних. Однак і світ завинив перед Україною, що не бачив її, не вивчав її, дивився на неї лише як на об’єкт, а не на суб’єкт партнерських взаємин глобального масштабу. Скільки кафедр україністики є по світі? А скільки русистики? Звісно, багато залежить від фінансування як з українського боку, так і з боку урядів інших держав. Однак чому Україну не вивчали? Чому realpolitik набув більшої ваги за онтологічний вимір, вимір цінностей, де життя є сакральним, де не можна на шальки терезів ставити економічну вигоду і вартості. Україністика у світі тримається на окремих постатях, які самі є уособленням Інститутів культури, як-от Оксана Пахльовська, яка очолює кафедру україністики в Римському університеті «Ла Сап’єнца». Є ще Гарвардський інститут, є Український вільний університет в Мюнхені. Нарешті на Далекому Сході матимемо кафедру україністики в одному з університетів Японії завдяки ініціативі і зусиллям Української Амбасади в особі Посла Сергія Корсунського. Однак ціна, яку ми платимо за впізнаваність у світі – вкрай висока, це наші власні життя у цивілізаційній війні.

Ця битва ще триває, війна в розпалі, і кожний новий день – це день надзусиль, аби зберегти своє українське Я, свою ідентитарну матрицю, яка так разюче відмінна від матриці «руского міра». І цю війну ми таки виграємо, однак переможну війну за мізки нам ще доведеться вести, і війна ця буде не менш важкою і вимагатиме не менших зусиль, адже детокс суспільної свідомості, історичної пам’яті як на локальному, так і на глобальному рівні ще попереду. У цьому контексті інтелектуальні проєкти газети «День», «Бібліотека газети «День» – дорожня карта для всіх, хто хоче і врешті мусить знати правду про Україну. І вся ці праці мають бути перекладені різними мовами світу! Йдеться про останнє видання під керівництвом головного редактора Лариси Івшиної «Детокс», в якому зібрано тексти української інтелектуальної еліти на історичну тематику, яка пояснює і прояснює роль і значення України і її взаємин з росією, нашого внеску в її розбудову, в її європеїзацію, в її імперськість. Саме тут знайдемо відповіді на питання, чому Україна не лише проблема Європи, за словами Ланселота Лоутона, а й чому Росія не існуватиме як імперія без України, хто кому брат і чому Україна-Русь. У межах університетського курсу «Журналістська майстерність» книжка «Детокс» стала предметом рефлексій студентської аудиторії.

«ДЕТОКС» ЯК БІБЛІЯ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ

Марія ЛЕВУС, студентка IV курсу факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка:

– На жаль, у ХХІ столітті нам досі потрібна детоксикація від «братнього» народу. Ми досі вирішуємо проблеми, які минулих століть. «Детокс» від газети «День» є важливою книгою для українського народу. Це збірка статей, які стосуються української історії, літератури, політики та інших сфер, які впродовж століть знищує московія. Йдеться про українських діячів, письменників, вчених, філософів тощо. Всі вони були змушені залишити Україну та їхати до Москви, щоб будувати кар’єру, а згодом потрапляли під контроль політичних російських діячів.

Детоксикація дослівно перекладається як «знеотруєння». Тобто це очищення організму від токсичних речовин і їхніх шкідливих впливів на розум і тіло. Це ідеальне пояснення того, що ми, українці, очищаємося від російської отрути не тільки минулого, а й сучасного.

Наразі у нас є люди, які не зовсім розуміють ці проблеми. Наприклад, я часто чую фрази: «Ну для чого їм Україна, вона ж така маленька, порівняно з Росією?», «Та всі ці російські вчені не є українцями, якщо будували кар’єру у Москві»… Я виокремила кілька вузлових ідей, які змінили або утвердили мою думку, що українці та росіяни ніколи не були і не будуть «братніми народами».

По-перше, Голодомор 1930-х років є першою причиною того, щоб язик не повернувся вважати росію за брата. Найбільше я завдячую Джеймсу Мейсу, який відкрив очі світові, а особливо нам, українцям. Якщо прочитати хоча б одну його працю, ви також вважатимете цей пункт найголовнішим. «росіяни багато що українцям приписували.

Наприклад, те, що українці самі собі організували голод 1932 - 1933 років і самі себе поїли…» писав Юрій Шаповал у статті «Чиїми були “наші” у Кремлі?» А це є висновком того, скільки нам «добра» зробила росія. По-друге, серед багатьох українських постатей, які стали відомими «росіянами», я зверну увагу на Сергія Корольова, видатного вченого у галузі ракетобудування та космонавтики. Він був змушений будувати свою кар’єру у Москві, на жаль, не тільки заради мрії, а й заради життя. «Арешт, тортури, ночі без сну… І, врешті-решт, вирок ― розстріл, який «людяна» та «справедлива» радянська влада замінила на десять років таборів». Хоча, пройшовши всі ці страждання, опісля він став відомим вченим, який був першим у багатьох досягненнях у галузі космонавтики. А завдяки статті «Два хлопці з Житомира: Сергій Корольов та Володимир Короленко» Олександри Кльосової я дізналась, що він був справжнім українцем, який підтримував Україну та йшов проти радянської влади.

По-третє, як імперія знищувала і привласнювала культурні цінності України, ми довідаємося зі статей Сергія Кота, Петра Кралюка. Читаючи цей розділ, я була здивована, як Росія системно і цілеспрямовано посідає, забирає чужі, зокрема українські, історичні пам’ятки. Приміром, про це у статті «Люди і образ господній» Дмитра Степовика, який писав про історію Холмської ікони та Вишгородської ікони Богородиці. Остання нині перебуває в Третьяковській галереї москви. А нині, 2022 року, бачимо, як окупанти знищують український культурний світ, книги, пам’ятники та церкви. Музей М. Приймаченко, архів В. Чорновала…

По-четверте, стаття Оксани Пахльовської «Где главный враг?»: українофобія в Росії від першого Романова до останнього «Августина» аргументовано пояснює причини українсько-російської війни.

Несумісність України та Росії не тільки фіксується роками, націями і землями, як я вважала раніше, а й роз’єднання їх на рівні культурно-цивілізаційних смислів. Україна, яка ще тоді була європеїзованою, мала зовсім інші цінності, на відміну від Росії. Тож одна із відповідей на запитання «Навіщо Росії Україна?» є «...європеїзація Росії починається саме з України». А це є гуманітарним етапом завоювання України.

Тому статті, які увійшли до «Детоксу», є сильними макротекстами, які допомагають зрозуміти проблеми України ХХІ століття. «Детокс» як Біблія для українців є шляхом до збереження української ідентичності та дає відповіді на більшість запитань, які турбують український народ.

УКРАЇНА – НЕ РОСІЯ! РОСІЯ – НЕ РУСЬ!

Діана СОРОКА, студентка IV курсу факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка:

– Книжка «Детокс» стала для мене відкриттям, адже на кожній сторінці чітко прописані сильні сторони нашої минувшини. Дивно, що про це не розповідали у школі, й соромно, що про деякі, здавалося б, елементарні речі, дізналася зараз. Ця історія – одна з проблем меншовартості, яка породила у мені, ще десятирічній, сумнів «Хто я?» (адже я навчалася в навчальному закладі, який у минулому називався «російською школою» і був призначений для дітей офіцерів) та безліч питань, на які мені дав відповідь лише «Детокс».

Яку ж помилку ми робимо, коли думаємо, що росія порушила кордони та суверенітет України 8 років тому й як ми маємо рацію, коли наголошуємо, що ця країна не давала нам жити все наше існування.

Найжахливіше те, що не потрібно бути істориком, аби зрозуміти правдивість «щедрих подарунків» та «допомоги» росії українському народу. Варто прочитати лише «Детокс», аби зануритися в головне – наш надзвичайний потенціал, який століттями живе й постійно відновлює свою силу високою ціною, через кров. «Ми браття», – казали ті, хто жив, розвивався, слухав музику окупанта у своїй же Україні, перебуваючи водночас в орбіті росії. Чому так? Невивчені уроки історії, незнання, байдужість й вічний образ жертви. Й тут я не про Україну – жертву, а про людину. Про людину, якій «важко» вивчити чи хоча б поцікавитися історією країни, де вона живе. Зрештою, це і спричинило війну! Тоді, коли для когось знання про Україну – стало джерелом сили, для іншого – це принципове незнання перетворилося на смерть.

Боляче, коли в інтернеті зустрічаєш велику кількість мемів про те, яка Україна «маленька й слабка», а росія «велика й сильна». Начебто воювати з такою маленькою країною та слабшим народом – ганьба. Хочу звернутися до авторів таких колажів, а хто вам сказав, що Україна – слабша? Хто дозволив мірятися силами, виходячи з розміру території? Якщо ви не знали, шановні, то ще з княжих часів Ольги, Святослава й Володимира були зародки потужного українського народу! А чи стане інсайтом для вас, що українці брали участь у багатьох державотворчих проєктах, таких як: Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Російська імперія, Радянський Союз? Здається, відповідь очевидна – ні, ви не знали! Звикли вважати Україну бідною, маленькою, слабкою, бо ані ми, ані ви не транслюємо культурні цінності, які є архіважливими, але охоче опираємося на цінності, нав’язані телевізором чи будь-якими іншими засобами масового впливу.

Українство – це розум, сила, генератор ідей, який дивує світ, проте іноді не від свого імені. Боляче, коли все наше надбання приписується росії – країні без свого власного герба, гімну та навіть назви. У «Детоксі» знайшла думку, з якої цілком погоджуюсь – «досить абсурдно було віддати росії перемогу над гітлеризмом та нацизмом». Тому, знаю, що зараз найголовніше завдання, яке стоїть перед нами – це подолати "українозалежність" росії, адже ми, українці, самі дали коди доступу до європейської традиції. Ми самі підвели росію під ідею імперії, а також показали, що Україна без росії може, а вона без нас – ні. Країні –агресору важлива Україна, тому через свою слабкість, росія змушена агресивно видумувати різноманітні варіанти того (навіть такі низькі, як: ґвалтування, катування, викрадення, примусове утримання чи переселення), як залякати та отримати бажане, а бажане– ми, українці!

Коли ви прочитаєте книгу про нові смисли і позбавитеся нашарувань фальшивих ідеологем, направду, зможете легко знаходити аргумент навіть на такі концепти, як "Русь – це росія. Наш старший брат". Скільки таких нісенітниць зараз на просторах соціальних мереж? Тисячі? Мільйони? А у «Детоксі» зазначено, що якщо говорити про IX-X ст., то можемо стверджувати про розвиток державницьких процесів на теренах України-Русі (не росії-Русі – sic!), що означає появу княжих титулів, успадкування верховної влади в Києві, переправлення звичаїв та традицій у закони, а також зародження адміністративного апарату та інші важливі правові явища та процеси. Україна вже тоді мала потужні та глибокі традиції власної державності, а також українську міцну, стійку княжу силу, яка міцно тримала у руках свої провінції.

"Малороссия никогда не была государством, следовательно и истории, в строгом значении этого слова, не имела..." Кажете, історії не мали? «Государством» не були? Україна була, є й буде і як у своєму державному житті багато в чому наслідувала європейську форму політичного життя, так і продовжує наслідувати її! Самоврядування міських громад, обмеження монархічної влади князя існували ще тоді. Згодом Україна-Русь відкрила новий етап свого соціально-політичного і культурного розвитку: прийняття християнства, засвоєння культурних здобутків Візантії. Українська держава стала однією з найбільш розвинених країн тогочасної Європи!

Хочу звернути увагу й на коронування Данила Галицького. Вважаю, що 1253 рік – був ще однією тогочасною сходинкою до Європи. Проте впевнена, що багато хто не знає про 1246 рік, коли Данило Галицький титулується в папських документах королем Русі. Цікаво, що висловлюють припущення, яке здивувало мене ‐– князів Ізяслава Ярославовича та Володимира Великого також титулували. Дослідники говорять, що Рим ще від часів Ізяслава, якого папа Григорій VII у своєму листі згадує, як королем русичів, застосовує й до Русі титул королівства. Припускається, що Володимир Великий також був коронований і саме від тоді Русь отримала статус королівства. Проте якщо ми повернемося до Данила Галицького (в листі Інокентія Данила називають «достойним королем Руси») й розкажемо, що вручення корони означало визнання та успадкування давнього права на королівство Русь, то втремо носа усім, хто вважає Львів польським, а Данила Галицького лише, вибачте, “чувака на коні” (опис пам’ятника Данила Романовича теперішньою молоддю або деякими необізнаними туристами, мізки яких промила російська пропаганда. Монумент є у Львові на площі Галицькій).

Для того аби черпнути джерело сили українців, потрібно звернутися до історії, яка згадана у кожній з глав цієї книги, де знайдуться відповіді на відомі, знакові питання, які хвилюють нашу націю. Тому рекомендую прочитати "Детокс" кожному, хто загубив своє, рідне. У книжці також описуються особливі відносини України та Польщі, розповідається про еволюцію суспільної свідомості шляхетського-дворянського стану, а також згадується живучість гетьманської влади в Україні, що було дуже важливим для створення нашої держави. Правління від Хмельницького до Мазепи, українські видатні “брати”, митці слова та їхня правда: Гоголь, Достоєвський, Міцкевич, Шевченко, реформатор Михайло Горбачов, філософічні листи Петра Чаадаєва та пророцтва Дмитра Мережковського – про все це можна дізнатися у книзі “Детокс” і повірте, здивуватися й поставити питання, а чому про це ніхто не говорив раніше?

Вигідно замовчувати й не розповідати народу, ким він є, так само, як не показувати людині дзеркала.

“Детокс” чітко й ясно демонструє, що росія створює проблеми не лише для України, але й для всього світу. Адже Україна – не росія! росія – не Русь!

Підготувала Ольга КВАСНИЦЯ, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка
Рубрика: