Найстрашніші в житті ті люди, які прочитали одну книжку. З людиною ж, яка багато читає, завжди матимеш про що поговорити, і тобі поруч з нею нічого не загрожуватиме.
Іван Малкович, український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

Невилікувані травми Голодомору

Віталій ОГІЄНКО: «Оскільки люди по-різному пережили 1932—1933 роки, має бути багато різних інструментів для терапії»
30 листопада, 2020 - 20:01

Науковці продовжують досліджувати трагедію Голодомору 1932—1933 років — як вона вплинула і впливає на наступні покоління. Головний спеціаліст управління аналізу тоталітарних режимів відділу наукового забезпечення політики Українського інституту національної пам’яті  Віталій ОГІЄНКО вважає, що травма зачепила всі сторони життя. Зокрема, завдяки пережитому у нас так укорінилася ідентичність радянської людини.

Він припустив, що унікальність Голодомору, відмінність його від інших подібних трагедій у тому, що дуже багато людей перебували у критичній стадії виживання — яка межує зі смертю. Голодомор він вважає «найбільшою і найширшою історичною травмою українців».

«Слід глянути на початок процесу історичної травми. Кожна травма починається з реакції тіла. Людина має автономну нервову систему. Є три ієрархічних способи, як ця система реагує на небезпеку: якщо перший режим здає збій, то включаються один за одним наступні. Ієрархія — еволюційна, — розповів автор дослідження Віталій Огієнко. — Першою включається та, яка останньою виникла, — система соціальної комунікації. Так, більшість селян жили бідно до колективізації, потім їх стали змушувати вступати в колгоспи — віддавати все, що вони напрацювали . Вони відчули небезпеку. Перша реакція — більше працювати, щоб платити податки. Думаю, це було кілька місяців, потім ця система дала збій. Друга система — «бий» або «біжи». Вона включається, і ми мобілізуємо свої сили, аби врятуватися. Люди відмовлялися вступати в колгоспи, застосовували збройний опір, саботували. Це — стратегія мобілізації, коли всі свої сили акумулюють, аби врятуватися, — тривала років два-три. У такій системі люди на фронті можуть жити роками. Що відбувається, якщо й ця система дає збій? Адже повстання придушували, тікати не давали, збіжжя забирали. Тоді активізувалася найбільш древня система порятунку — система імобілізації. Думаю, що унікальність і винятковість Голодомору пов’язані саме із цією системою. Система імобілізації — це коли немає ресурсів для виживання, організм переключається на режим найменших енерговитрат: людина входить в систему апатії, не піклується про інших, контакти втрачають силу, єдина мета — виграти трішки часу, аби прийшов порятунок. Коли порятунок не приходив — людина помирає. Голодомор має особливість у тому, що більшість людей із чотирьох мільйонів, які померли, були саме у цій системі імобілізації».

Унікальність, на думку дослідника, ще в тому, що люди перестали опиратися — були в апатії, відчаї, майже мертві. «Яким чином поверталися до системи соціальної комунікації ті, що вижили? Голодних людей почала годувати радянська влада — та, яка спочатку все забрала. Була створена система, яка дозволяла людям не помирати — працювати за трудодні: «Хто не працює, той не їсть». Ця стратегія виживання виникла виключно для тіла, свідомість тут не включалася, — вважає Віталій Огієнко. — Люди поверталися до системи комунікації в різний спосіб — бо по-різному виживали, по-різному постраждали. Але при цьому тіло завжди маркує голодування як погане,  порятунок — як щось добре. Таким чином люди оцінювали і опір владі як погане — бо це призвело до голоду. Певною мірою вони себе звинувачували. Тому люди уникали опору радянській системі — ті, що вийшли з системи імобілізації, вони фізично не могли цього робити. Вони залишилися такими — апатичні, пасивні, у них могли розвиватися симптоми ПТСР, ці люди були невидимими.  Одним із основних їхній травматичних симптомів була вина. Ті, які вийшли з системи мобілізації — швидше, вже свідомо не опиралися владі, бо розуміли, до чого це призведе. Був страх повернення до голоду, якщо вони робитимуть щось не так. Але при цьому вони могли були якимись активістами, брати участь в житті громади. Вони залишилися  мобілізованими. Сором — їхній основний травматичний симптом».

Віталій Огієнко переконаний, що існує постгенераційна передача травми — вона теж має різні наслідки для різних груп: «У роботі з індивідуальної травмою дуже добре просунулися психологи, психіатри — людство зробило великий крок, щоб лікувати всі ці травми. Ми не можемо сказати цього про спільноти, нації — як лікувати колективні травми? Оскільки люди по-різному пережили Голодомор, то, на мою думку, має бути багато різних інструментів для терапії. У тому числі — культурні. Але які стратегії застосовувати, щоб були хороші результати — це питання потрібно досліджувати», — вважає науковець.

Оксана МИКОЛЮК, «День»
Газета: 
Рубрика: