Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Точність діагнозу

Владислав ГОРБОВЕЦЬ: «Останні двадцять років перед війною ми втрачали шанси, не змінюючи курс. Нам потрібні абсолютно нові ліки»
19 червня, 2016 - 13:38
Фото Артема Сліпачука, "День"

Судинний хірург вищої категорії Владислав Горбовець у складі Першого Добровольчого Мобільного Шпиталю імені Миколи Пирогова потрапив на Донбас під час боїв під Дебальцево. Тоді в Бахмуті (колишній Артемівськ), за словами самого Горбовця, «кожен день запам’ятався окремо». Зараз він на черговій ротації після Бахмута, Попасної, Часового Яру перебуває в Новоайдарі, де грім на відміну від Попасної вже не плутають з вибухами артилерії. Хоча в 2014 році сюди прилітали російські «гради» і кілька сотень українських військових (тоді кількість загиблих офіційно було названо кількома десятками) полягли навколо православного хреста молитовного намету, який дивом вцілів. Але то вже історія війни. Тепер лікарі тут здебільшого обслуговують цивільне місцеве населення. А це вже історія життя серед досить глевкого і відносного миру. Хірург звик дивитись на речі прямо, як на рану, де не буває полемічних різнотлумачень. Хвороба або травма потребує ясності діагнозу і термінового втручання.

«День» поспілкувався з Владиславом Горбовцем одразу після його чергової операції і подарував книжки з наших новинок, які, зі свого боку, мають окреслити діагноз іншому, за словами хірурга, «хронічно хворому» пацієнту – нашому суспільству і нашій владі.

«НА ОПЕРАЦІЇ У НАС СТОЯТЬ ЧЕРГИ»

 - Ми кілька разів чули, що місія ПДМШ переживає останню ротацію. З чим це пов’язано? Чому місія, яка довела на практиці свою ефективність, не знаходить спільних знаменників з державною системою?

- Перш за все у нас на заваді стоїть МОЗ. Проблема полягає в отриманні відряджень для лікарів, для персоналу, які працювали на позиціях військ. В якомусь сенсі МОЗ можна зрозуміти, адже це інша парафія і держава не може відповідати за дії лікарів на фронті. Але враховуючи те, що у нас зараз триває «гібридна війна» і живемо ми в «гібридні часи», держава має теж поводитись більш пластично. Щоправда, з відрядженнями до цивільної лікарні ми проблем не мали. Там вже МОЗ спрацював. Хоча думаю, що спрацював він завдяки шаленому тиску Геннадія Друзенка, ПДМШ та ще певних сил. Зараз у нас хороші стосунки з Новоайдарською райдержадміністрацією, бо її голова є людиною, яка рік воювала, патріот і при цьому безпосередньо знає, в яких умовах перебуває держава. З керівництвом лікарні, в якій ми працюємо, так само у нас повне порозуміння і ефективна співпраця. Ми користуємось всіма необхідними приміщеннями, апаратами тощо.

- Тобто існує надія на те, що ваша місія не обмежиться серпнем?

- Шанс такий є. Бо, навіть якщо ми не будемо на позиціях, у нас дуже багато роботи в тилу. Зараз ми вимушені робити по три операції на добу. Така у нас завантаженість. І це операції, які ми проводимо не лише військовим. Це, зокрема, операції серед місцевого населення. Ми маємо черги і просто не встигаємо. До 25 червня провести операції всім, хто цього потребує, ПДМШ в Новоайдарі просто не встигне.

 

«МІСЦЕВІ ЗНАЮТЬ, ЩО ЇХ ОБСТРІЛЮВАЛИ З ТЕРИТОРІЇ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ»

- З одного боку, ви лікуєте начебто тіла, а з іншого - лікуєте душі, адже постійно спілкуєтесь з людьми, зокрема з місцевим населенням, яке не завжди має адекватні проукраїнські позиції. Наскільки ви знаходите порозуміння з місцевими?

- Я не бачу від місцевих упередженості щодо нас. Можливо, ми просто займаємось своєю справою і не заглиблюємося в переконання інших, не вступаємо в полеміки. Принаймні ми переважно спілкуємось саме з персоналом лікарні, який нам дуже багато розповів, що тут відбувалось в липні 2014 року. Тоді були обстріли. І, до речі, місцеве населення дуже добре пам’ятає, що обстріли велись з боку Російської Федерації. Відбулись, наприклад, обстріли селищ Дмитрівка і Побєда. Під Побєдою загинули сотні українських військових, яких буквально накрило російськими «градами». Багато санітарок живуть саме в цих селищах. І у нас з ними в тому, хто є агресор, суперечок немає.

- Чого вас особисто навчили ці два роки війни? Адже це нові виклики...

- Розумієте, я ж не воював, а займався тією ж роботою, що і раніше. Точніше, не війна мене навчила, а обставини, які вона породила. Ці ситуації навчили приймати нестандартні рішення. Завдяки цьому я можу робити ті речі, які в звичайному житті не робив би. Наприклад, до 2015 року я східніше Дніпропетровська в Україні ніколи не був. А тут я на самому Сході, впритул до лінії розмежування. На Схід я потрапив разом з колоною ПДМШ на початку лютого 2015 року. Було багато різноманітних машин – швидкі допомоги, «Урали», ПАЗіки, УАЗи з причепами. Але тоді ми були багатшими, адже волонтерський рух був на підйомі. Вирушили ми на Артемівськ тоді, коли трапився «дебальцевський котел». Тоді всі переживали, допомагали і ми мали ресурси, яких зараз майже не маємо. У нас є Олег Шиба зі Львова, у якого старший син збирався купити мотоцикл. Назбирав гроші, але йому не вистачало, і він звернувся до батька. Але Олег сказав, що всі свої гроші віддає на потреби ПДМШ, адже вирушає на Схід. Тоді його син віддав гроші, які збирав на мотоцикл, батьку. Про цю історію Олег, звичайно, вам не розповість, але вона була і багато про що говорить.

«В МОЗі ДОСІ ІСНУЄ СОВДЕПІВСЬКА ПРАКТИКА»

- Тим не менше, що означає війна для досвіду лікарів у професійному сенсі?

- Я тринадцять років пропрацював у лікарні швидкої допомоги міста Києва, і там були такі ж поранення, як і на війні. І ножові, і вогнепальні, і після ДТП. Тому мене мало що могло здивувати. Але ви правильно наголосили на фразі – досвід лікарів. Я бачу особливість нашого проекту ПДМШ в тому, що до нас приходять лікарі-добровольці зі всієї України. Більше того, ці добровольці не завжди від самого початку є лікарями і мають різні спеціальності і, відповідно, різні застосування тут. Завдяки ПДМШ такий досвід набувається, адже це єдина ефективна, спрямована на конкретні чіткі завдання система. Якщо ця система була б ще й налагоджена на рівні держави, то уявіть собі, скільки лікарів по всій країні могли б, отримуючи офіційне відрядження чи відпустку, здобути величезний досвід військової медицини без всілякої військово-медичної академії. Звичайний лікар може собі дозволити витратити на це місяць. Ресурс лікарів досить значний. Єдине, чим ми уповільнені, – це рішеннями МОЗу, рішеннями Міноборони, рішеннями СБУ. Зараз ми дуже знекровлені, передовсім матеріально. У нас бувало так, що людина приїздила без дозволу МОЗу. Траплялось так, що лікар не отримував дозвіл. Тоді він просто брав відпустку.

- В Попасній ми дізнались, що коли розпочалась війна, то місцеві лікарі фактично залишили місто. Таким чином, мешканці залишились без належної медичної підтримки.

- Це правда. В Новоайдарі така саме була ситуація. Тут були інертні лікарі. Вони всі виїхали. Залишились лише ті, хто з об’єктивних причин нікуди не міг поїхати. Залишились завідувач відділення і хірург. Варто сказати, що за ці два роки багато місцевих спеціалістів не мали можливості навіть піти у відпустку. І лише тоді, коли приїхав сюди ПДМШ, вони нарешті могли трохи відпочити. Окрім того, це взагалі проблема всієї периферії. Лікарів тут мало. До війни місцевих, у випадку серйозних хвороб чи пошкоджень, відправляли в Луганськ, де робили складні операції. Зараз Луганськ окупований. Куди їм? Донецьк, який мав дуже потужний потенціал у цьому плані, наприклад Інститут невідкладної та відновлюваної хірургії, так само окупований. Ні Краматорськ, ні Сєверодонецьк цю проблему вирішити не зможуть. Залишаються або Харків, або Київ, або Дніпропетровськ.

Більше того, немає системи направлення. Наприклад, людина приїздить, а їй відмовляють, мовляв, вони не повинні її приймати. Існує ще совдепівська практика, пов’язана з дивним словом «іногородніє». Наче «іногородніє» - це інопланетні. З одного боку, ми хочемо показати, що на території, яку контролює Україна, краще жити, ніж на окупованій, а з іншого – досі сповідуємо радянські принципи. Існує 49 стаття Конституції, де чітко прописано, що кожен громадянин України має невід’ємне право отримати медичну допомогу і обслуговування. Там немає такого слова, як «іногородніє». Якщо подивитися, скільки існує регулюючих документів МОЗу, то стає зрозуміло, чому ця система така недолуга. ПДМШ не треба ніяких документів, щоб терміново виїхати і допомогти людям. Нам потрібні ліки, пальне і елементарні фінанси для нагальних потреб.

«УНІКАЛЬНІСТЬ ПДМШ ПОЛЯГАЄ В ТОМУ, ЩО МИ МОЖЕМО ЛІКУВАТИ, НЕ ВИТРАЧАЮЧИ ЖОДНОЇ ДЕРЖАВНОЇ КОПІЙКИ»

- Допомога військовим екстраполювалась на допомогу і місцевому населенню і стала підмогою тутешнім медикам.

- Нинішня наша ротація на 90% присвячена роботі саме з місцевими цивільними жителями. Відсутність великих бойових дій дозволяє зосередитись саме на них.

- Від одного лікаря нам довелось почути, що варто взагалі ліквідувати МОЗ і створити якусь іншу, принципово нову систему. Ви погоджуєтесь з цим?

- Погоджуюсь на сто відсотків. Я не є спеціалістом в організації роботи охорони здоров’я, але скажу так, що, окрім посвідчень про відрядження, від МОЗу ми нічого не побачили. Виникає питання в ефективності роботи такої структури. Може, МОЗ і потрібне, але тоді треба переглянути принципи його функціонування. В США, наприклад, немає МОЗу. Там є Федеральне агентство з ліків та продуктів харчування. Тому вважаю, що не варто тримати за державний кошт МОЗ. Унікальність ПДМШ полягає не в тому, що ми якісь особливі лікарі - ми звичайні лікарі, але по факту ми можемо таким чином надавати безкоштовну медичну допомогу, не витрачаючи жодної державної копійки. Єдине, що ми просимо від МОЗу, – дозвіл. Я їду у відрядження і на моєму основному робочому місці за мною зберігається середня заробітна платня. Я не прошу ні «командировочних», ні премій. Хіба це не унікально? Чому б державі не замислитись над цим? Причому ця ж система може бути запроваджена не лише в медичній сфері. Для держави це мало б бути спокусливо. На Майдані на кожному десятому метрі були медичні пункти. І я там бачив неймовірну кількість ліків, хоч МОЗ до них не мав жодного відношення. Коли ж я повертався до себе в лікарню, то щодоби зіштовхувався з дефіцитом препаратів. Так і доводилося писати хворим, щоб вони купували ліки і не забували ще й простирадла.

- Чи існують проблеми з функціонуванням ПДМШ у правовому сенсі?

- Якщо ти зробив операцію, то добре, якщо все добре, але ж бувають ускладнення. Більше того, оперативного втручання без ускладнень майже не буває. Ускладнення бувають різні. Бувають легкі, а бувають і фатальні. Тоді вже в роль вступає юридична площина питання – провина або виправдання лікаря. Врешті-решт запитають – хто ми такі і що тут робимо. І тут без МОЗу ми обійтись не можемо. Саме вони на це дають дозвіл.

«ПІД ЧАС «КОТЛА» В ДЕБАЛЬЦЕВОМУ РІВЕНЬ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ СЯГАВ АМЕРИКАНСЬКИХ СТАНДАРТІВ»

- Як ви можете оцінити рівень надання допомоги під час війни?

- Найбільше вразило мене, що, наприклад, в ситуації з Бахмутом, колишнім Артемівськом, коли відбувався відступив з Дебальцевого, навіть у стані нашої пострадянської медицини, в критичних умовах війни рівень надання екстреної медичної допомоги сягав американських стандартів. Окрім того, що там були зібрані висококласні спеціалісти - військові хірурги, спеціалісти з медицини катастроф, лікарі з Нацгвардії, було ще й дуже добре організовано медичне та технічне забезпечення. Медичне – це ліки, інструменти, обладнання, розчини. Технічне – різноманітний транспорт, наприклад. І, що важливо, була мотивація. Ось ці чотири складові – спеціалісти, медичне і технічне забезпечення, мотивація – є формулою ефективної медицини. І тоді вони вилились у вражаючий рівень надання медичної допомоги. І я скажу, що цей рівень і зараз дуже високий.

- Війна взагалі змінила багато чого і багато кого. Стався свого роду brain shtorm, і на це не розраховував агресор. Більше двадцяти років все розвалювалося, нікому нічого не було потрібно, система з’їдалася корупцією і жила не на фундаменті, а на гнилих милицях. Але, як бачимо, бюрократія досі під’їдає все, що може продемонструвати альтернативу окостенілій системі.

- Я лише повторюсь, що єдине, що я бачив від МОЗу, – це документи на відрядження, які є юридичною основою нашого перебування тут. Решта - наші зусилля і зусилля волонтерів, допомога від яких зменшується. Хіба я від МОЗу бачу ліки чи щось інше? З’являються накази, що щось треба реформувати, виникають нові посади, нові департаменти. Раніше департамент охорони здоров’я мав лише одне приміщення на Прорізній. Зараз цих приміщень кілька. Але чи з’явились у нас нові лікарні? Може, запроваджено якісь інновації? Ні.

- Чи відбулось у вас порозуміння, така собі спайка з місцевими лікарями? Ви ж тут не назавжди...

- Безумовно, відбулося. І для мене це не вперше, а вчетверте. Ми знаходили спільну мову з місцевими хірургами в Бахмуті, в Попасній, в Часовім Яру. Жодних проблем у нас не було і немає. Були професійні дискусії, які ніколи не мали характеру конфлікту. Це ніколи не заважало ні роботі, ні особистим стосункам.

«У СТАН ХРОНІЧНОЇ ХВОРОБИ МИ УВІЙШЛИ З КІНЦЯ 1990-Х»

- Ви згадували таке явище, як Майдан. Разом з ним загал часто почав вживати словосполучення «громадянське суспільство».

- Так, і цей термін переживає зараз чергову кризу. Бо дуже багато розчарувань... Але це вже інша тема.

- Тим не менш, ви ставите людям діагнози як медик. А як громадянин, який би діагноз поставили нашому суспільству?

- Тупикова течія хронічного захворювання. Не туди і не сюди. Суспільство хворіло, начебто почало оговтуватися, але закінчилися ліки і знову входимо в фазу тривалої хвороби. Бувають такі хворі, які застрягли в своїй хворобі. Як висновок, нас треба або винести вперед ногами, або потрібні якісь абсолютно нові ліки. Але перед цим потрібне принципово нове обстеження з глибинним усвідомленням уроків новітньої історії. Ми втрачали багато шансів останні 23 роки перед війною. На відміну від Польщі або Чехії, ким були наші Президенти? Першими секретарями ЦК, парткомів. По суті, ми не змінювали курс, не змінювали себе. З кінця 1990-х ми фактично увійшли в цю стадію хронічної хвороби, в якій перебуваємо досі.

Рубрика: