Ваші мертві обрали мене.
Джеймс Мейс, американо-український історик, політолог, дослідник голодомору в Україні

Бились «із нечуваною відвагою»

Історія кривавої січі під Охматовом
29 жовтня, 2010 - 00:00
БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ. ПОРТРЕТ ІЗ «ЛІТОПИСУ» САМІЙЛА ВЕЛИЧКА. 20-ті РОКИ ХVІІІ СТОЛІТТЯ / ФОТО З КНИГИ «ЗАПОРОЖЦІ». КИЇВ, 1993 р.

У листопаді 1654 року 50-тисячна польська армія під командуванням коронного гетьмана Станіслава Потоцького вирушила вглиб козацької України, «вогнем і мечем» знищуючи непокірні міста й села. Поляки тримали курс на Умань, де мали об’єднатися із 30-тисячною татарською ордою Менглі-Гірея. Потім союзники планували, розгромивши Хмельницького, іти на Білу Церкву та Київ. Кінцевою метою походу польське командування ставило окупацію всієї Правобережної України.

УСІ ДОРОГИ ВЕЛИ НА УМАНЬ

З початком воєнних дій Богдан Хмельницький опинився в критичному становищі. У нього не було сил, щоб одночасно тримати оборону південних рубежів від татар і виступити з іншою частиною армії проти поляків. Кровопролитні бої під Брацлавом у грудні 1654 року на деякий час затримали просування поляків. Урешті-решт, не маючи сил протистояти всій коронній армії, обложені спалили місто й відступили до Умані. Дочекавшись підходу татарської орди, туди ж вирушила й коронна армія.

А сам Хмельницький, в очікуванні московських ратних людей, наприкінці грудня залишає Корсунь і перебазовується з військом до Білої Церкви. За два тижні до нього прибула 12-тисячна армія боярина Василя Шереметєва. Союзники пішли на Умань 14 січня 1655 року, щоб затримати наступ поляків і знесилити їх в оборонних боях. Ураховуючи той факт, що гетьман відправив майже 20-тисячне військо в Білорусію на допомогу царській армії, та близько 8 тисяч козаків перебувало в Умані, — в розпорядженні Хмельницького було не більше 30 тисяч боєздатних козаків і 10-12 тисяч московських стрільців. Тому про активні наступальні дії мова не йшла — на це гетьман просто не мав сил.

Умань захищали три козацькі полки — Уманський, Кальницький і Брацлавський. Загальне керівництво взяв до своїх рук Іван Богун. Він зосередив основні сили козаків у замку та «верхньому місті», звів кілька ліній укріплень. Особливо високими — до 30 метрів — були замкові вали, облиті в мороз водою. Довідавшись про наближення ворога, Богун розпорядився спалити дві нижні частини міста та навколишні хутори, щоб там не закріпилися жовніри й татари.

Шістнадцятого січня поляки й татари шалено штурмували Умань. По укріпленнях вдарила артилерія, а корогви пішли на приступ. Козаки й міщани успішно його відбили, а розжарені ядра вчасно гасили мокрими кожухами, тому полякам так і не вдалося запалити замок. Під вечір козаки на чолі з Богуном завдали наступаючим контрудару на позиціях польного гетьмана Лянцкоронського.

Однак уночі Станіслава Потоцького сповістили про наближення основних сил Хмельницького. Польська армія полишила Умань і виступила йому назустріч. Захопивши Бузівку, вояки Потоцького й татари дізналися, що Полтавський полк, який йшов в авангарді — а це дві тисячі козаків на чолі з Мартином Пушкарем — зачинився в Охматові (тепер село Жашківського району). Дев’ятнадцятого січня туди негайно кинулися Лянцкоронський і коронний обозний Стефан Чарнецький. Обложивши містечко, жовніри й татари почали штурм після потужного артилерійського удару «по слабоукріпленому замку».

ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ПОЛЯКИ ЗАСКОЧИЛИ ЗНЕНАЦЬКА

Тим часом Хмельницький рухався до Умані. «На жаль, козацька розвідка з якоїсь невідомої нам причини не виявила присутності чималих сил противника. Отож, підходячи надвечір до Охматова, гетьман не знав про перебування там польсько-татарського війська. Тому українські та російські полки не дуже дбали про обережність, хоча й ішли під захистом табору.

Потоцький вирішив раптовим ударом розгромити Хмельницького, а тому з основними своїми силами рушив йому назустріч. Під вечір польсько-татарська армія виступила в похід: попереду Лянцкоронський, за ним — польська кіннота, позаду табір, вишикуваний у 15 рядів. Татарська орда йшла збоку, готова в слушний момент завдати українцям раптового удару з тилу чи флангу.

Смеркало. Хмельницький, нічого не підозрюючи, їхав попереду свого війська в санях. Аж раптом за чверть милі від Охматова з’явилося вороже військо й відразу почало розгортатися до атаки. Заскочений зненацька, гетьман не розгубився, сів на коня й одразу заходився шикувати табір для відбиття атаки», — так зображають трагічну картину початку битви відомі історики Валерій Смолій та Валерій Степанков.

Усе вирішували лічені хвилини. Розгром здавався неминучим, однак Хмельницький зумів вийти з цієї ситуації достойно. Незважаючи на сильний гарматний вогонь противника, він в основному зміг розгорнути полки в бойовий лаштунок, коли колони польської піхоти й лави кінноти напали на них. Майже одночасно з тилу вдарили татари. Полки яворівського старости Якоба Собеського та Єжи Балабана зуміли розірвати табір, і почалася битва небаченої запеклості. Жовнірам здавалося, що вони ось-ось зломлять опір козаків та опанують табором. Завдяки стрімкості удару та хоробрості вони встигли захопити 16 гармат. Частина московських стрільців уже почала кидати зброю та здаватися.

Проте гетьман перекинув у місце прориву свіжі сили, й січа спалахнула з новою силою. Як свідчив один із шляхтичів, безпосередній учасник бою, «наші полки перемішалися з ними з боків і з тилу так, що не було видно, кого рубати, хто наш, а хто ворог». Чимало українців билося голоблями від возів. Читаємо у Самовидця: «так стрілбою, як оглоблями з саней били і многих побили, з котрих мало хто увойшол».

Хоча жашківський вчений Степан Горошко думає інакше:

«Що ж до самої битви, в ході якої козаки вимушені були відбиватися голоблями, то це свідчення не відчайдушності, а відчаю. Бракувало місця, часу та світла, аби зарядити рушниці. Разом з тим, саме сутінки і порятували частину козаків. Така собі буденна і об’єктивна причина».

Однак як би там не було, виняткова стійкість козаків забезпечила успіх. Жовнірів вибили з табору, який швидко знову зімкнувся. Під шквальним гарматним вогнем поляків козаки зводили укріплення з возів і саней, ставлячи їх один на одного, а також вимощували зі снігу й трупів вал. До ранку він став неприступним. Польські гетьмани не наважилися його штурмувати, покладаючи надії, що оточені в чистому полі, без палива й води, в лютий мороз, козаки й «москва» довго не протримаються та складуть зброю.

БОЙОВА НІЧИЯ

Однак Хмельницький вирішив виходити з оточення. Гетьман встановив зв’язок із татарським воєначальником Каммамбет-мурзою, якого знав особисто. Татари не були зацікавлені в повному розгромі козаків, бо це вже призвело б до небажаного для ханства порушення рівноваги на користь Речі Посполитої. 20 січня Хмельницький відправив посланця до Каммамбет-мурзи, «обіцяючи велику нагороду, якщо орда дозволить козакам вирватися». Врешті-решт мурза схилив Менглі-Гірея послати татарські загони за здобиччю й відкрити шлях Хмельницькому. Пізніше інший знатний кримчак, Карач-мурза, писав гетьману: «Как бился с ляхами, а если бы мы не пошли, — чтоб ты чинил с ними. А мы тебе приятели и для того мы за тобою не гонили, яко мы с ляхами были».

Під ранок 22 січня козацько-московський табір, вишикуваний у чотири ряди возів, пішов на прорив. Польська кіннота відразу атакувала козаків. Ударила по табору й артилерія. Водночас коронний гетьман відправив гінців до Менглі-Гірея, однак той відмовився підтримати поляків. Хмельницький рухався до Охматова, й неподалік містечка зав’язалася «велика» кровопролитна битва. Жовніри відчайдушно намагалися розірвати табір, а козаки й московські ратники з небаченою мужністю відбивалися. Урешті-решт поляки відступили. Як писав анонімний автор, Хмельницький пробився крізь ряди поляків «із нечуваною відвагою».

Пройшовши повз Охматів, гетьман вивів з облоги полк Пушкаря, який теж кілька днів відбивав наступи жовнірів. Польська армія припинила переслідування, й до настання вечора Хмельницький дійшов до Букова. Тут гетьман об’єднався з частиною козаків, які прийшли сюди з Умані. Він перехопив ініціативу, і два дні козацькі полки переслідували польську армію, що відходила з Охматова до П’ятигорців. Упевнившись в тому, що польське командування не збирається продовжувати наступ вглиб території України, Хмельницький розпустив полки, а сам відбув до Торчиці.

Як стверджують Смолій і Степанков, «...результати битви не можна вважати успішними для жодної із сторін. Вона завершилася, мовлячи шаховою термінологією, внічию». Полякам не вдалося розгромити козацько-московське військо й захопити Правобережну Україну. Хмельницький теж не зміг завдати поразки польсько-татарській армії та звільнити від неї територію Брацлавського воєводства.

Зате «нічийним результатом» битви негайно скористалися татари. Вони більше двох місяців спустошували Брацлавщину й Уманщину. Як констатував пізніше чернігівський воєвода Тишкевич, до 9 березня 1655 року орда знищила 270 міст, містечок і сіл, спалила тисячу церков, забрала в ясир до 200 тисяч людей та вбила майже 10 тисяч дітей. Ось так польське командування заплатило союзникам-кримчакам за допомогу проти Хмельницького. Історики вважають, що ініціатором такої «форми розрахунку» виступив коронний гетьман Станіслав Потоцький.

ТОЧКА ЗОРУ ЧОМУ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ НЕ ЧУВ ГАРМАТНОЇ КАНОНАДИ?

«Напевне, відповідь слід шукати не в сфері акустики, а у сфері тактики, основними правилами якої злегковажив гетьман Війська його царської величності Запорозького. Він не проявив ні швидкості, ні натиску, ні ініціативи. Поле бою вибирав теж не він. Про місце знаходження ворога навіть і не здогадувався, як і про його сили. Отже, оточення московсько-козацького війська під Охматовом і значні втрати, яких воно зазнало в ході цього оточення, — це результат його млявих дій, а з іншого боку, — ініціативи та активності Станіслава Потоцького», — переконаний кандидат історичних наук із Жашкова Степан Горошко.

Анатолій КОТОВ, історик, журналіст
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments