Ціна корони: українська династична історія і сучасність

Своєрідний світоглядний переворот в умах традиційно налаштованої публіки здатна спричинити нова книжка знаного українського історика, доктора історичних наук, провідного наукового співробітника відділу зарубіжних джерел Інституту української археографії та джерелознавства НАН України Володимира Потульницького «Корона та ціна: Історіософія династичної історії Центральної та Східної Європи IX—XVIII ст.» (Львів: ВД «Наутілус», 2018). Як уже зрозуміло з назви, автор запрошує до нетрадиційних для нинішньої історичної науки роздумів про історією України та довколишніх земель — в тому сенсі, що пропонує розглядати цю історію не як сукупність епізодів «народно-визвольної боротьби» за державу, а як неперервний ланцюг взаємопов’язаних державницьких кроків спадкових володарів цих земель. Оскільки деякі науковці вже ризикнули назвати книжку «проривною» для сучасної української історіографії, яка досі дотримується застарілих у Європі позитивістських методологічних підходів, ми не могли не запросити до розмови самого автора «Корони та ціни».

ВІД ХМЕЛЬНИЦЬКОГО — ДО СКОРОПАДСЬКОГО

— Ви щораз наголошуєте, що істинною та правдивою династичною національною історією України є історія гетьманська. Чи це не означає, що таким чином ми мимоволі відмовляємося від княжої та королівської сторінок нашої династичної історії на користь концепції «спільної колиски» трьох народів? Зрештою, гетьманська історія чи не увесь відрізок відведеного їй часу була автономним державним утворенням у складі тієї ж Росії. Чи потрібна нам така традиція?

 — Наші княжа і королівська династичні історії — донаціональні. Від них ніхто і ніяким чином не відмовляється. Але вони аж ніяк не вирішують проблему закладення державотворчих традицій національної династичної держави. Адже національна свідомість стала організуючою державною політичною силою в світі тільки у XVIII ст.

Інша справа — з історією гетьманською, яка є нашою найдавнішою національною державотворчою ідеологією. А гетьманська традиція, попри її автономізм у складі Росії, нам просто необхідна. По-перше, це досвід боротьби за збереження або реставрацію спадкового гетьманства. Цю боротьбу вели не лише члени династії Богдана Хмельницького — його сини Тимофій та Юрій, але і його наступники — гетьмани Самойлович, Мазепа та Розумовський. Гетьман Самойлович у 1681 р. розробив концепцію спадковості влади гетьмана, монархічної династії як способу правління Україною. Гетьман Мазепа у 1701—1707 рр. здійснював підготовку до проголошення спадкової монархії та до вивільнення від російського протекторату. Гетьман Розумовський у 1762 р. обґрунтував запровадження спадкового гетьманства роду Розумовських.

По-друге, якщо розглядати процес об’єднання держави Військо Запорозьке (Україна) з Московським царством (Росія), то ці країни мали різні традиції, культуру, політичну структуру. Зокрема Україна — традиції секулярної політичної культури західноєвропейського типу в польській редакції. Натомість Московська держава ніяк не могла відійти від досекулярного погляду на світ, у якому можливий лише один православний цар, і впроваджувала в життя свої рішення за допомогою насильства, оскільки вперто інтерпретувала формулу «під високу руку» як «службу» або підданство, на яке українська сторона ніколи не могла погодитися. Тому такого об’єднання двох держав, щоб обидві могли зберегти свої політичні, економічні, культурні структури, у Московській державі бути не могло. Вона не прислухалася до вимог України, а гетьмани всіляко протидіяли такій московській політиці. Невипадково російський цар Петро I всіх українських гетьманів називав зрадниками, бо вони не могли миритися з тим, що їхню гетьманську гідність та права нівелюють, а український народ, відповідно, позбавляють автономії.

— Цього року ми відзначали 100 років від часу останнього пасіонарного спалаху цього типу нашої державності — Другого Гетьманату Павла Скоропадського. Чи матиме хоч колись гетьманська ідея в її практичній династичній складовій можливості для інституційного втілення в Україні?

— Я не називав би реставрацію Другого Гетьманату в 1918 році пасіонарним спалахом. Цей термін належить російському історикові Ніколаю Гумільову та його попередникам — теоретикам євразійства Савицькому, Трубецькому та іншим. Українці та білоруси, за Гумільовим, лише суб’єкти російського етносу. І Другий Гетьманат не був пасіонарним спалахом, бо готувався мало не все ХІХ — початок ХХ ст., всією попередньою історією консервативного руху на Лівобережній та Правобережній Україні. Як довела своєю кандидатською дисертацією моя учениця Ірина Валігурська, він став особливим типом реставрації династичної форми правління в історії Європи, але від того не втратив рис консервативної революції, здійсненої, щоправда, за погодженням із німецькою окупаційною владою.

Монархічна ідея (у нас — гетьманська) в її практичній інституційній складовій не є чимось особливим саме для України. Її можна реалізувати трьома способами (більше ніхто не придумав). Перший — прихід до влади представника колишньої правлячої династії. Після смерті в 2014 році у Швейцарії останньої доньки гетьмана Павла Скоропадського — гетьманівни Олени Скоропадської-Отт, яка залишалась єдиною персоною, що несла спадкову харизму династії й очолювала гетьманський еміграційний рух у низці країн Європи та Америки, — цей варіант для нас відтепер закритий назавжди, оскільки обидві гетьманські династії України (Хмельницьких та Скоропадських) припинилися.

Другий шлях — прихід до влади прихильників гетьмана з майбутнім гетьманом на чолі, тобто заснування третьої гетьманської династії. Такий варіант, наприклад, був реалізований у Франції в 1852 році, коли Луї Бонапарт після чотирирічного перебування на посаді правителя Другої республіки перетворився на імператора.

Третій і останній шлях — донаціональний. Це запрошення на гетьманське володарювання іноземного принца з правлячого дому якоїсь європейської монархії. Такий варіант мав місце у Норвегії в 1905 році, коли данського принца Олександра запросили на правління до Норвегії й проголосили королем Гаконом VII. Два останні варіанти для України відкриті.

ПЕРСПЕКТИВИ ТРЕТЬОГО ГЕТЬМАНАТУ

— Що, на вашу думку, стало на заваді імплементації чи бодай серйозному політичному обговоренню можливості реалізації гетьманського сценарію для України за 26 років новітнього українського державотворення? Чому українська громадськість та український політикум досі так скептично сприймають ідею Гетьманату?

— На це було декілька причин. По-перше, до цієї ідеї аж ніяк не були готові ні наша еліта, ні український народ. Провідна верства була наскрізь радянською, її навчили ненавидіти панів, тож вона або вороже, або байдуже сприймала саму історію гетьманства. До того ж чимало членів еліти на початку 1990-х займалися невпинним нагромадженням капіталу. Ми й досі перебуваємо в пострадянському ментальному просторі, де чи не всіма процесами керують, по суті, радянські люди. Що ж до українського етносу, то Гетьманат був для нього надто далеким, цілком незрозумілим фольклорним явищем. Крім того, пересічні українці виявилися переобтяженими справами щоденного виживання.

По-друге, сформований за 26 пострадянських років український політикум не «заточений» на конструктив. Руйнування і взаємопоборення — справа набагато легша. Тому гетьманська ідея не надто вигідна, бо скерована лише на погодження, а не на протиріччя. Власне, гетьманство і не має когось поборювати чи перемагати. Воно покликане стояти над усіма партіями, політичними організаціями та угрупуваннями.

По-третє, всі ці 26 років аж ніяк не враховувався досвід бодай Другого Гетьманату (натомість Петлюра, Грушевський, Бандера та інші діячі широко пропагуються). А цей досвід величезний, оскільки не лише низка могутніх держав визнали Гетьманську Україну 1918 року, а й у еміграції гетьманський консервативний рух розгорнув свою діяльність у двох монархіях та 14 республіках; його визнавали такі люди, як прем’єри Великої Британії Ллойд-Джордж та Балдвін, губернатор Канади лорд Твідсмюр, мільярдер і автомобільний магнат Генрі Форд, прем’єр Японії барон Танака, її міністр закордонних справ Сідехара та інші провідні представники європейських, американських та азійських еліт. Тому, намагаючись сьогодні інтегруватися у світовий та європейський простір, Україні вкрай важливо опертися на свою найбільш давню, традиційну та історично українську ідеологію — гетьманську.

По-четверте, серед українських еліт не знайшлося політичного діяча, який перейнявся б цією ідеєю, якому вистачило б розуму й далекоглядності зрозуміти її перспективність та життєву необхідність для держави. До такої ідеї треба, з одного боку, дорости, а з іншого — слід бачити себе і своє місце в гетьманському ділі, а не гетьманське діло для власного зиску.

По-п’яте, у масовій свідомості Гетьманат сприймається як щось несерйозне, як якась казочка, анахронізм, козацькі шаровари, оселедець тощо.

Нарешті, по-шосте, гетьманська ідеологія, як, зрештою, монархічна ідея загалом, — елітна. Натомість у нас домінують гасла нації, народу, політичний механізм працює на масову свідомість і аж ніяк не на еліту. А сильну, законну і справедливу державу, як показав досвід усіх могутніх націй, створюють усталені, давні традиційні елітні ідеології, притаманні певній землі.

— Чи можна вважати ваше дослідження завершеним і повністю реалізованим як концепт династичної історії? Які резерви для майбутніх історіософських студій приховує книга, що ви їх, з тих чи інших причин, не змогли розкрити сьогодні?

— Це дослідження, здійснене на основі творчої імплементації на наш ґрунт концепції морфології історії, я вважаю завершеним. Ми, українські науковці, взагалі пропустили цілі етапи у розвитку науки, починаючи від морфології історії, школи Анналів, екзистенціалізму тощо. Відкидати або ігнорувати їх ми не маємо права, оскільки кожен із них містить якесь раціональне зерно. Ми маємо швидко їх опанувати і зрозуміти для себе, що у світоглядних системах світової історії і породжених ними методах найбільш придатне і відповідне українській історії та її розвитку. Виконання цих завдань дасть можливість не лише вперше інтегрувати українську історію у світову, а й усебічно підготувати молоде покоління українських істориків до нового, чергового етапу наукових революцій.

Тому наступне дослідження я планую присвятити пошуку стійкого позитивного образу героїчного минулого династичної України, куди українці линули б думками і звідки черпали б натхнення. Воно здійснюватиметься на основі концепції школи Анналів і даватиме відповіді на запитання, завдяки чому наші володарі змогли відстояти суверенітет монархічної держави у княжу добу та вибороти династичну державу в добу гетьманську.