Держава очима Платона

«У перші дні та в перший час свого правління тиран посміхається всім, хай хто б йому зустрівся, а про себе стверджує, що він зовсім не тиран; він дає багато обіцянок приватним особам і суспільству; він звільняє людей від боргів та роздає землю народу й наближеним до нього людям. Так вдає він, що є милостивим і лагідним. Але тирану необхідно безперервно вести війну, щоб простий народ відчував потребу у вожді. Оскільки постійна війна збуджує проти тирана загальну ненависть і оскільки громадяни, які колись сприяли його піднесенню, починають із часом мужньо засуджувати новітні події і те, до чого ці події призводять — то тиран, якщо він хоче втримати владу, мусить послідовно вбивати своїх критиків, поки не залишиться в нього нікого ані з друзів, ані з ворогів, хто був би бодай на що-небудь спроможний».

Чиста правда, яка вражає своєю точністю та глибиною узагальнення. Але кому ж належать процитовані вище рядки? Це написано 2350 років тому (!); їх автор — не хтось із визнаних у світі істориків, соціологів або філософів ХХ століття (таких, як Ханна Арендт, Пітирим Сорокін, Раймон Арон або Карл Ясперс); перед очима цього автора не стояв моторошний досвід Чингісхана, Івана Грозного, Сталіна, Гітлера, Мусоліні, Пола Пота та подібних їм. Великий Платон, найвидатніший із мислителів Давньої Греції, мав унікальний дар узагальнювати, на перший  погляд, «окремі «події, факти та явища й вибудовувати на їх основі глибинний причинно-наслідковий ланцюг. Тому 8-й розділ його знаменитого діалогу «Держава» (Платон працював над цим твором уже на схилі років, приблизно в 365 3 50 роках до нашої ери), звідки і взято наведені рядки, є й дотепер багато в чому неперевершеним зразком не лише філософського, а й політичного аналізу.

Відомо, що Платон не мав у своєму розпорядженні, з дозволу сказати, «звершень» тиранів Нового й Новітнього часів. Філософ помер у 347 році до н.е. (зауважимо, що Олександру Македонському було тоді 9 років). Але це не завадило видатному мислителю в діалозі «Держава», де «модератором», «солістом», інтелектуальним рушієм діалогу, як дуже часто в Платона, є його Вчитель, геніальний Сократ, дуже чітко викласти свої думки щодо зародження, зміцнення, злочинів і падіння найрізноманітніших диктатур. До речі, оскільки ми знаємо, що Сократ сам не зафіксовував письмово свої думки, а вчив лише усно, то залишається відкритим прецікаве питання — наскільки «Сократ» діалогу «Держава» викладає справді свої, автентичні думки, чи може, ці думки є роздумами радше самого Платона? Тут вкрай непросто винести якийсь певний вердикт.

Варто ще додати, що й до Платона, й у його часи Давня Греція, одверто кажучи, теж знала чимало тиранів (серед них були й мудрі, без лапок, правителі, проте доволі жорсткі й владолюбні, як от Періандр Корінфський, і садисти, на кшталт Фалариса, володаря Акраганта, який спалював своїх супротивників у зробленій із міді статуї гігантського бика, і такі «отці народу», як Пісістрат, Клісфен, Гієрон... (кров ніколи не зупиняла їх). Отже, Платону, працюючи над «Державою», було що вивчати й узагальнювати.

А тепер звернімось безпосередньо до думок великого філософа (з 8-го розділу «Держави», можливо, найбільш сильного та антитиранічного). Ось що пише Платон: «Ясно, що коли з’являється тиран, він зростає саме як ставленик народу» (цю й подальші думки, нагадаємо, Платон вклав у вуста Сократа). «Із чого ж розпочинається перетворення такого ставленика на тирана?.. Кажуть, що хто бодай один раз скуштував м’ясо людини — той неминуче стане вовком. Хіба не те ж саме відбувається і з представником народу? Маючи в руках надзвичайно слухняний натовп, хіба він утримається від крові своїх співвітчизників? Навпаки, як це зазвичай буває, він стане притягувати їх до суду за несправедливими звинуваченнями і зганьбить себе, відбираючи в людей життя, власними нечестивими вустами й язиком він смакуватиме вбивство родичів».

І далі Платон (Сократ?) стверджує: «Караючи вигнанням і засуджуючи до страшної страти, він (тиран. — І.С.) між тим обіцятиме скасування заборгованості й переділ землі. Після всього цього хіба не чекає на таку людину неминуче одне з двох: або загинути від руки своїх ворогів, або ж остаточно перетворитись із людини на вовка? І ще: він той, хто піднімає повстання проти людей, які мають власність! Якщо він зазнав невдачі, був засуджений до вигнання, а потім повернувся — кидаючи виклик своїм ворогам — то повертається він уже як довершений тиран. Якщо ж ті, хто його піддав вигнанню, не будуть спроможні його скинути знову і стратити, очорнивши в очах громадян, то вони замислюють його таємно вбити. Звідси ця загальновідома вимога з боку тиранів: як тільки вони сягнуть такої влади, вони вимагають, щоб народ призначив їм охоронців, аби народний заступник був у безпеці. І народ, звичайно, дає їх йому, тому що дорожить його життям, а за себе поки що (!. — І.С.) є цілком спокійним. А якщо така людина має грубі гроші — то вважає, що разом з грошима має підстави ненавидіти й зневажати народ».

І далі Платон розвиває свої міркування: «Розгляньмо тепер, у чому є щастя цієї людини і тієї держави, де з’являється подібного роду смертний. Спочатку тиран вдає з себе милостивого до всіх і лагідного; а потім тиранові доведеться зірко стежити за тими, хто мужній, хто шляхетний, хто є розумним та багатим. Воістину великим є «щастя» тирана: він мимоволі є ворогом усіх цих людей і влаштовує супроти них підступи, аж поки не очистить від них державу. Дивне очищення, якщо правду сказати! Воно є протилежним до того, що застосовують лікарі: ті видаляють з тіла все найгірше, залишаючи найкраще, тут же все відбувається навпаки... Мабуть, для тирана це є необхідним, якщо він хоче зберегти владу.

Про його блаженство говорить і вибір, що постає перед ним: або ж існувати разом із натовпом негідників, до того ж тих, які його ненавидять, або попрощатись із життям. І що більше він стає ненависним громадянам після цих своїх дій, тим паче потрібно йому відданих охоронців. А хто є йому вірним? Звідки їх узяти? Їх збереться скільки завгодно, варто лише заплатити. Але, клянуся, часто мені здається, що ми знову ведемо мову про якихось паразитів, про чужоземну потолоч!».

На думку Платона, «блаженною ж істотою можна назвати тирана, якщо подібні люди — його вірні друзі, а попередніх, справжніх, він погубив! Ці його сподвижники будуть ним захоплюватись, його товариство складуть ці нові громадяни, тоді як люди порядні будуть ненавидіти й уникати його.

Є блискучі трагічні поети, наприклад, Єврипід, які визнають «мудрість» правління тиранів. Але нехай вони і нас, і всіх тих, хто поділяє наші погляди на устрій суспільства, вибачать, якщо ми не приймемо їх у нашу державу саме через те, що вони так славлять тиранічну владу. Обходячи інші держави, збираючи величезні натовпи, підрядивши виконавців із чудовими, сильними, вражаючими голосами, вони залучають громадян до тиранії та демократії» (звертає на себе увагу, що Платон об’єднає в єдине ціле обидві ці форми державного устрою. Ба більше, далі він доводить, що тиранія зростає й виникає саме з демократії. В цьому варто розібратися — це буде темою нашої окремої подальшої розмови. — І. С.).

«Ба більше, — резюмує Платон, — такі поети та співці отримають винагороду та їм дається хвала найбільшою мірою, і це є природно, з боку тиранів, а на другому місті — і від демократії. Але що вище видираються вони до вершин державної влади, то слабшою стає повага до них, нібито їй, цій повазі, не вистачає дихання йти далі».

«Але ми з тобою, — пише філософ, — зараз дещо відхилились від теми, давай повернемося знову до цього війська тирана, такого численного, блискучого, різноманітного, яке завжди змінює свій склад, і погляньмо, на які кошти, власне, воно утримується. Зрозуміймо: якщо народ породив тирана, то народу й судилося годувати його та його поплічників! Це тирану цілком необхідно. От тоді народ збагне, клянуся Зевсом, яку тварюку він породив, та ще й дбайливо зростив. Він пересвідчиться, наскільки потужними є ті, кого він намагається прогнати власними слабими силами. Як каже прислів’я, «уникаючи диму, потрапиш у вогонь»; так і народ, із підпорядкування вільним людям, потрапляє в залежність від деспотичної влади і свою непомірну свободу міняє на найбільш тяжке і гірке рабство — рабство в рабів. Це саме так і трапляється».

Варто не забувати, що розвинута Платоном класифікація хибних, небезпечних, щонайменше, негативних форм держави, так само як і його аналіз походження і смертельних форм тиранії, не є умоглядною конструкцією. В її основі лежать цілком реальні спостереження геніального філософа над різновидами державного устрою, що існували в різних частинах Давньої Греції в тих чи тих грецьких полісах (містах-державах). Лише видатна політична спостережливість й чимала обізнаність, яку Платон набув за часи перебування в численних державах Греції та за її межами, могли дати мислителю можливість так глибоко й проникливо охарактеризувати негативні сторони різних типів державного устрою та управління.

А наша розмова про державу очима Платона аж ніяк не закінчена. Нам ще належить розглянути, які саме типи державного устрою виділяв філософ, чому він вважав, що тиранія часто виникає з демократії, і який устрій держави Платон вважав ідеальним.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»