Є лише один спосіб зробити велику роботу – полюбити її
Стів Джобс, американський підприємець і винахідник, засновник корпорації Apple Inc.

«Добрий ангел»

Життєвий шлях друга Тараса Шевченка
18 березня, 2006 - 00:00
АЛЕЯ ЛІТНЬОГО САДУ. СТАТУЯ САТУРНА, БІЛЯ ЯКОЇ ВІДБУЛАСЯ ЗУСТРІЧ ШЕВЧЕНКА Й СОШЕНКА / П.ЗАБОЛОТСЬКИЙ. ПОРТРЕТ І.СОШЕНКА ТА Я.ЗАБОЛОТСЬКОГО. 1834 рік Г.МЕЛІХОВ. ФРАГМЕНТ КАРТИНИ «ТАРАС ШЕВЧЕНКО У МАЙСТЕРНІ КАРЛА БРЮЛЛОВА ПІСЛЯ ВИКУПУ З КРІПАЦТВА»

Стільки разів зупинявся на корсунь- шевченківському автовокзалі по дорозі з Кіровограда до Києва (чи навпаки), і не знав, що зовсім поруч — могила художника Івана Сошенка! Того самого, про якого написано в усіх шкільних підручниках із літератури. Історія відома: Літній сад у Петербурзі, учень майстра В. Ширяєва Тарас Шевченко замальовує скульптуру Сатурна; його випадково зустрічає художник-земляк I. Сошенко... Так починалось чарівне визволення Т. Шевченка з кріпацтва. Звідтоді день 3 липня 1836 року назавжди закарбовано в українських анналах.

Але хто він, той Іван Максимович Сошенко, добрий Тарасів ангел?

Родом І. Сошенко з Богуслава (народився 2 липня 1807 р.), там минули його дитячі роки. Богуслав належав графині Олександрі Браницькій, племінниці Потьомкіна, яка швидко позбавила жителів цього міста привілеїв, наданих їм магдебурзьким правом. Усе було зроблено просто: графиня забрала до себе в Білу Церкву всі магістратські книги й знищила їх. Міщан поставили перед вибором: або ви стаєте кріпаками Браницької, або йдіть куди хочете. Іванів батько кріпаком ставати не захотів, тому сплатив повинності, продав будинок і переїхав із родиною до Звенигородки.

Невдовзі Іванові шляхи вперше зблизилися з Тарасовими. Сталося це 1820 р., коли 13-літнього Іванка відвезли до села Вільшана вчитися малярству в художника-самоука Степана Превлоцького. Серед учнів С. Превлоцького, між іншим, був уродженець села Мошни Лапченко, згодом академік живопису. Михайло Чалий, який приятелював із І. Сошенком, залишив пересипану спогадами й листами його біографію (М.Чалый. Иван Максимович Сошенко. — Київ, 1876), згадував, що деякі роботи Лапченка потрапили до Ермітажу, а величезна картина «Воскресіння Христове» довго висіла при вході до церкви Київського університету, після чого була подарована в Мошни, князю М. Воронцову, який мав там маєток.

1820 року Тарас був ще зовсім малим, тож про знайомство не йшлося. Але ось цікавий збіг: І. Сошенко пішов від С. Превлоцького 1828 року — і саме тоді у Вільшані з’явився 14-літній Т. Шевченко! Виходить, у Вільшаній вони розминулися, щоб через вісім років зустрітися в Петербурзі. І. Сошенко пізніше пригадував, що про Тараса Шевченка він «кое-что слыхал» ще в С. Превлоцького. Познайомившись, земляки не могли, звісно, не згадувати цей вільшанський епізод.

Тим часом Іван непогано опанував ремесло богомаза. Його вже знали в окрузі, Мліївська церква зробила І. Сошенку вигідне замовлення. Зароблені гроші він віддав батькові, щоб той купив у Звенигородці земельну ділянку й зміг вибитися із злиднів.

«Передпетербурзький» період життя І. Сошенка пов’язаний із тими місцями, де йому доводилося працювати як іконописцю: село Матусів, Лебединський монастир, Звенигородка... У Лебедині він писав іконостас. Михайло Чалий — зі слів самого І. Сошенка — розповідає, як одного разу ігумен мало не прогнав художника з монастиря, заставши в його кімнаті ченців, які не тільки слухали гру Івана Максимовича на скрипці та юного послушника — на сопілці, а й «предавались мирским развлечениям», веселилися при чарці. І. Сошенко в очах ігумена постав у ролі ... спокусника смиренних монахів, це стало для Івана прикрою несподіванкою з огляду на його сумирну вдачу й фізичну слабкість.

Сошенкова кволість трохи згодом порятувала його від рекрутчини. У Лебедині його схопили, відвезли в кайданах до Звенигородки й «забрили», проте згодом усе ж визнали непридатним до військової служби, віддавши в солдати Іванового молодшого брата.

На самому початку 1830-х у свідомості І. Сошенка стався певний перелом. Наслухавшись від заїжджого петербурзького чиновника розповідей про Академію мистецтв, столичних живописців і скульпторів, про скарби Ермітажу, він зрозумів, що його малярство — не більше як ремесло, далеке від справжнього мистецтва. Іван «захворів» Петербургом. І 1832 рік він зустрічав уже далеко від Лебедина й Звенигородки — у славетній Північній Пальмірі. Вирушив туди I. Сошенко на свій страх і ризик майже без копійки в кишені. Випадкові заробітки, життя впроголодь, пошук тих, хто підтримав би відчайдушного провінціала, — таким був початок восьмирічного перебування Івана Сошенка в Петербурзі. Зрештою, йому пощастило. І. Сошенка представили конференц-секретарю Академії мистецтв Василю Григоровичу, який мав сентимент до земляків. Молодому художнику дозволили копіювати картини в залах Ермітажу, а згодом і відвідувати академічні класи, де серед учителів був знаменитий О. Венеціанов.

М. Чалий відзначає, що І. Сошенко потрапив до Академії, не маючи систематичної освіти. У дитинстві грамоті його навчав богуславський дячок, потім було самостійне читання церковних книг, життєписів святих, священної історії та й, власне, все. Тепер довелося надолужувати згаяне за книгами з історії культури, археології, мистецтвознавства.

Працюючи в стінах Академії, І. Сошенко почув від родича В. Ширяєва ім’я Тараса Шевченка. Незабаром вони познайомилися. У розповіді І. Сошенка, записаній М. Чалим, згадка про зустріч у Літньому саду чомусь відсутня. Зі слів Івана Максимовича виходить, що, почувши про Тараса, він через знайомих запросив його до себе. Т. Шевченко прийшов наступного ж дня. «Одягнений в засмальцьований тиковий халат, сорочка й штани з грубого полотна, заляпані фарбою, босий, розхристаний і без шапки. Він був похмурий і сором’язливий», — згадував Іван Сошенко.

А далі було те, про що розповідають численні біографи поета. І. Сошенко познайомив Т. Шевченка з Євгеном Гребінкою, привів до Академії, де Тараса чекало знайомство з В. Григоровичем, О. Венеціановим, К. Брюлловим, А. Мокрицьким... Перед Тарасом відкривався інший, вільний мистецький світ. Святковими днями, вириваючись зі своїх ремісницьких буднів, він ішов до Ермітажу помилуватися шедеврами живопису. «Душа його поривалася в Академію», — згадував І. Сошенко.

Омріяна воля була дарована Т. Шевченку квітня 1838 року. Завдяки Іванові Сошенку ми маємо можливість зримо уявити пережитий Тарасом момент великої радості. «В нашем морозном Петербурге запахло весною. Я открыл окно, которое было аккурат вровень с тротуаром. Вдруг в комнату мою через окно вскакивает Тарас, опрокидывает моего «Евангелиста» (незавершену картину. — В.П. ), чуть и меня не сшиб с ног; бросается ко мне на шею и кричит: Свобода! Свобода! — Чи не здурив ты, — кажу, — Тарас? А он все свое — прыгает да кричит: Свобода! Свобода! Понявши, в чем дело, я уже, со своей стороны, стал душить его в обьятиях и целовать. Сцена эта кончилась тем, что мы оба расплакались, как дети» (Чалый М. Иван Максимович Сошенко. — С.36).

Невдовзі Тарас перебрався до Івана на квартиру. А далі сталося те, про що І. Сошенко згадував із досадою. Довго очікувана свобода захмелила Тараса, в ньому поселився «світський біс». Як несхожий реальний 24-25-літній Тарас Шевченко на того «канонізованого» поета, сакральний образ якого заважає розгледіти живе обличчя. Він був молодий і талановитий — веселий, життєрадісний «зух», якому вже не треба було цілими днями фарбувати паркани та дахи. Він потрапив у коло Карла Брюллова, у світські салони, де збиралася петербурзька аристократія. Відкрита, вільна від світського глянцю, світла й м’яка Тарасова вдача привертала до себе увагу жіноцтва...

Івану Сошенку здавалося, що його друг легковажить талантом. «Познакомившись со знатными барами посредством К. Брюллова, он часто разъезжал по вечерам, хорошо одевался, и даже с претензиею на comme-il faut-ность (елегантність. — В.П. ), словом, в него на некоторое время вселился светский бес. Досадно мне было и больно смотреть на его безалаберную жизнь, несвойственную нашему брату бедняку-плебею Так-то, думалось мне, понял он свободу, стоившую ему такой борьбы, таких страшных усилий! Не раз принимался уговаривать его, чтобы он бросил разгульную жизнь и серьезно принялся за дело: «Эй, Тарасе, схаменись! Чом ты дила не робиш? Чого тебе нечиста мати носить по тым гостям? Маеш таку протекцию, такого учителя!» Куда тоби! Шуба енотова, ципочки не ципочки, шали да часы, да лихачи извощики... Закурив-же, думаю, мий Тарас, не буде з нього ничого доброго!..

Правда, по временам он сидел и дома, а все таки делом не занимался: то спивае, то пише соби щось, та все до мене пристае: «а послухай, Соха, чи воно так до ладу буде?» Та й почне питать свою Катерину (он в это время писал ее). — Та отчепись ты, кажу, с своими виршами! Чом ты дила не робиш?»

Цікава психологічна колізія! Двоє друзів-земляків зі схожими долями, а як неоднаково провидіння вело їх життєвою дорогою. Художник-ремісник, схильний нарікати на несправедливість долі, й геній із притаманною йому моцартівською легкістю, з не до кінця ще усвідомленим покликанням... «А хто ж його знав, що з нього зробиться такий великий поет», — виправдовувався згодом І. Сошенко.

Був і ще один — цього разу пікантний — сюжет, який ускладнював стосунки Івана й Тараса. Про нього І. Сошенко згадував так: «У Марьи Ивановны (хазяйки квартири. — В.П. ) жила племянница- сирота, дочь выборгского бургомистра, Марья Яковлевна, прехорошенькая немочка. Нашему брату-художнику влюбиться недолго, и я полюбил ее от души, и даже (грешный человек) подумывал было на ней жениться. Но Тарас расстроил все мои планы. Он быстро повел атаку против Маши и отбил ее у меня. Долго я скрывал свое неудовольствие на их близкие отношения, наконец не выдержал: разбранив Тараса, я выгнал его из квартиры, хотя тем нисколько не помог своему горю: Маша стала уходить к нему. Уже по выезде из Петербурга в Нежин, я узнал, что в академию подана жалоба от какой-то немки на Т. Шевченка. Жаль мне бедной Маши!»

Проте фінал цієї історії — цілком щасливий. «Узнав о моем назначении, — розповідав Іван Сошенко Михайлові Чалому, — Тарас, чувствуя себя передо мной не совсем чистым, пришел со мной проститься, и мы расстались как добрые приятели, как будто между нами ничего и не было».

Отже, вільний художник Іван Сошенко — в Ніжині. Це місто славилося своєю гімназією вищих наук князя Безбородька. З її стін вийшов Микола Гоголь. Тепер, коли Іван Сошенко приїхав до Ніжина, 30- літній М. Гоголь мандрував Європою й писав «Мертві душі»...

Ніжинське повсякденне життя початку 1840-х не було легким. Біля міста проходила залізниця, проте мощених вулиць тут не було жодної, тому весною Ніжин купався в болоті. Та й провінційність атмосфери давалася взнаки. У повітовому училищі Іванові Сошенку дісталася скромна посада вчителя каліграфії й малювання з місячною платнею чотири карбованці сріблом. Він спробував заробляти живописом. Виконав два замовлення для місцевих церков, проте в обох випадках праця пропала марно. Архімандриту не сподобалося зображення апостола Павла, ієрею — білі ризи Спасителя: їх розпорядилися зафарбувати червоним кольором. І. Сошенко згадував ці прикрі епізоди з досадою, інакше чому б М. Чалий писав, що в Ніжині художник опинився «посреди дикарей», які не розуміються на мистецтві?

Утіху знайшов Іван Максимович у родині викладача французької мови Лельєвера, де йому надали квартиру зі столом за уроки малювання, які І. Сошенко викладав донькам господаря. Він і сам почав учити французьку (без особливого успіху), а разом й опановувати ... танцювальне мистецтво (з тим же результатом). Згодом І. Сошенко розповідав про це з гумором.

У Ніжині він сподівався поправити підірване петербурзьким кліматом здоров’я (легені й зір), але сталося якраз навпаки. Помисливий Іван Максимович готував себе до найгіршого. І ось 1846 року, через п’ять з половиною років служби в Ніжині, йому запропонували нове місце роботи.

Так він потрапив на Поділля, до Немирівської гімназії. Гімназія ця була улюбленим дітищем графа Болеслава Потоцького, який відновив її за кілька років до появи тут І. Сошенка (після польського повстання 1831 р. навчальний заклад на досить тривалий час було закрито). Спеціально для оновленої гімназії збудували двоповерховий цегляний будинок у стилі пізнього класицизму. Іван Максимович мав викладати тут, знову ж таки, каліграфію й малювання.

І хоч подільський клімат був для його здоров’я цілющим, проте робота в гімназії радості І. Сошенкові принесла небагато. Ні, він був гарним учителем, володів здатністю пробуджувати любов учнів до малювання, вгадувати й підтримувати обдарування; деякі його вихованці згодом стали знаменитим, наприклад, пейзажист В. Орловський — професор Петербурзької академії мистецтв. І. Сошенку не пощастило в іншому: директор гімназії виявився самодуром, людиною дріб’язковою й із садистичними нахилами. Якось він терміново покликав Івана Максимовича, який, тільки-но завершивши заняття, повернувся додому, і звелів... заточити олівці! Іншого разу вимагав, щоб І. Сошенко підробив підписи на фінансових документах. Коли ж директор жорстоко висік різками учня, «голубина натура» Івана Максимовича не витримала. Приголомшений побаченим, він знепритомнів, а коли прийшов до свідомості, то написав заяву про відставку.

На той час І. Сошенко вже був одружений з гувернанткою Марцеліною Тимофіївною, католицького віросповідання (побралися вони 1847 року; І. Сошенку вже виповнилося 40 років; цікаво, до речі, що відгуляти весілля майже водночас збиралося кілька друзів Т. Шевченка — М. Куліш, М. Костомаров, тепер ось Іван Сошенко). Після відставки художник знову, як і в молодості, зайнявся іконами. Самолюбство, а також честь академії, зауважує М. Чалий, не дозволяли йому ставитися до своєї роботи недбало. Він не малював нашвидкуруч: навпаки — «вивчав історичні джерела, читав четьї-мінеї, робив етюди, ...шукав натурщиків і натурщиць...» Усе це уповільнювало роботу й зменшувало заробітки.

Півтора року потратив Соха, виконуючи замовлення ігумені Немирівського монастиря Аполлінарії, яка зажадала мати в обителі запрестольний образ «Успіння Богородиці» величезних розмірів, з багатьма фігурами на весь зріст. Ігуменя віддячила художнику за працю, подарувавши йому монастирський будиночок вартістю 600 карбованців (див.: Малаков Д. Минуле Немирова. — К., 1998. — С.39). Згодом І. Сошенка запросив управитель маєтку Потоцьких у Тульчині. Іван Максимович копіював рідкісні оригінали для картинної галереї графа, серед них і знаменитий портрет Софії Потоцької роботи Лампі.

Очевидно, це була світла пора в житті І. Сошенка. Він жив і харчувався в маєтку, у вільний час міг прогулюватися його куточками, ритмічно працював. «Ах, если б вы знали, какое удовольствие для сердца и какое раздолье для воображения, отрешившись от мира, жить для искусства!» — писав І. Сошенко своєму приятелю М. Чалому.

А далі все повторювалося, знову треба було зводити кінці з кінцями, Марцеліна знову пішла в гувернантки до шляхти. На Івана Максимовича час від часу находила меланхолія...

1856 року він подався до Києва. М. Чалий, який тоді був директором другої гімназії, забрав його з Немирова й дав посаду... звісно ж, учителя малювання! У смутні часи польської «рухавки» 1863 року померла Марцеліна. І. Сошенко залишився самотній, як палець. Йому часто здавалося, що життя не вдалося. Напевно, багато хто дивився на нього як на дивака. Людина безмежної доброти, Іван Максимович не міг спокійно пройти повз кинутих цуценят і кошенят, приносив їх до себе на квартиру й, відгодувавши, роздаровував знайомим і незнайомим. «Общество покровительства животных не могло бы найти более деятельного агента в целой России», — зауважував мемуарист напівжартома. Художника мав ще одну пристрасть: йому подобалося купувати естампи, книги й фігурки...

У другій Київській гімназії І. Сошенко вчителював цілих 20 років. Дирекція створила йому досить комфортні умови для праці й побуту. Учням подобалися уроки Івана Максимовича — «усталые и голодные, они сидели за работой до четырех часов по полудни и даже в послеобеденное время и по праздникам приходили к учителю на квартиру за советами». Живопис, викладання — то й було його життя. Він охоче відвідував пересувні виставки, які влаштовувалися в Києві. Разом із ним завжди були юрби гімназистів, з якими він ділився враженнями від побаченого, обговорював таємниці мистецтва...

Як художника, його найбільше цікавило, так би мовити, рідне. Жанрові картини («Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на Дніпрі»), портрети історичних діячів (Б. Хмельницького, І. Мазепи, І. Гонти), а також знайомих (наприклад, бабусі М. Чалого), невеликі за розміром пейзажні твори — ось головне в мистецькому доробку І. Сошенка. Сучасний мистецтвознавець А. Жаборюк про його картини із зображенням народного побуту писав: «У них конкретні, життєво правдиві сюжети, досить вправна композиція, немало цікавих, реалістично трактованих деталей, хоч за живописом вони дещо сухуваті, колорит їх темний і до того ж монохромний» (Жаборюк А. Мистецтво живопису й графіки на Україні в першій половині й середині ХIХ століття. — К., — Одеса, 1983. — С.59). Що ж до Сошенкових портретів, то в них відчутний вплив української портретної школи ХVIII століття з її «фронтальністю й статичністю композиції».

Одна з найбільших картин І. Сошенка — «Водоспад». Написана вона була 1850 р., проте, побувавши через 22 роки в Житомирі, біля велетенської скелі Чацький Ніс на березі Тетерева, художник переробив її. Йому часто доводилося робити копії портретів. Державні й навчальні заклади замовляли портрети царів, монастирі й церкви — церковні образи. Дещо з творчого доробку І. Сошенка можна побачити в київських музеях...

1876 року Іван Максимович Сошенко вирішив відвідати рідний Богуслав. Дістався на пароплаві до Черкас, там найняв візника, проте дорогою почувся недобре, тому змушений був зупинитися в Корсуні. Там його невдовзі відвідав Варфоломій Шевченко, родич поета. Місцеві лікарі намагалися поставити Івана Максимовича на ноги, але було вже пізно. І. Сошенка не стало...

Минуло багато років, і на його могилі в Корсуні побувала Ліна Костенко. Її печальний вірш «Пам’ятник І.М. Сошенку» — це мовчазна розмова з тінню художника, пронизана у фіналі гіркими запитаннями, які звернені вже й не так до нього, як до нас:

От і стоїть надгробок непримітний.
Уже тут сквер, давно вже ні хреста.
Чи і в житті ти був такий самітний,
як ця твоя посмертна самота?!
Ти в цей асфальт печально так вклинився.
Де твій народ? То в черзі, то в юрбі.
А хтось постояв, хтось і поклонився.
Оце і є наш пам’ятник тобі?

Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор, віце-президент НаУКМА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments