Iсторiя Бiлорусi: велич, драми, колізії

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

Ще прадавній грецький мудрець-софіст Протагор говорив своїм учням: «Що характерно для недалеких розумом людей? Чого вони не знають — те для них ніби взагалі й не існує». Сказане, безперечно, у полемічному запалі, є тут явне перебільшення, проте й чимале зерно істини тут теж присутнє. Це стосується навіть і людей, явищ, ба більше, країн, здавалося б, дуже близьких нам — буквально простягни руку, і можна доторкнутися... Насправді ж виявляється, що тут ми вступаємо у майже зовсім незнайомий простір.

Яскравий приклад — історія Білорусі, народу, настільки близького до нас (мова зрозуміла практично без перекладу, культурна близькість є безумовною, ми з білорусами багато століть жили «під дахом» тих самих держав: Київська Русь, Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Російська імперія, СРСР, наш та білоруський шлях до незалежності є певною мірою типологічно спорідненим, трагічним і тому взаємно повчальним, бо вороги й перешкоди, передовсім у власному національному характері, є певною мірою спільними) і в той же час майже незнайомого. Що, по суті, відомо «пересічному українцю» про Білорусь? «Дрімучий край» важкодоступних боліт, лісів й пущ, де живе «тихий», «спокійний» і «роботящий» народ; зараз там існує жорсткий, диктаторський режим, що його більшість людей змушені терпіти (щоправда, побутує й інша думка: «Зате при Лукашенкові в державі наведено порядок — та ідеальна чистота»...). А щодо білоруської історії — то це взагалі для багатьох «Terra іncognita» (причому дехто щиро вважає, що вона «сіра», нецікава, тому не варто її взагалі вивчати — дивись наведені вище слова Протагора).

Тим часом минуле нашої північної слов’янської сусідки є надзвичайно змістовним і актуальним для українців — із огляду хоча б на те, що історія обох народів віками розвивалася «на розломі» європейського та «візантійсько-євразійського», сиріч «російського», світів, що відчутно впливало на наш стратегічний вибір.

Щоб переконатись у тому, скільки ще непізнаного є в історії Білорусі, поставимо собі «просте», «дитяче» запитання: а звідки, власне, походить назва країни? Виявляється, відповідь на нього є зовсім не простою, і згоди серед дослідників досі немає — існують різні версії. Річ у тім, що історико-географічна локалізація термінів (як символічних, так і цілком реальних») «Біла Русь», «Чорна Русь», «Литовська Русь» (увага: була й така!) та «Литва» (не плутати з назвою сучасної балтійської держави-члена ЄС та НАТО!) є справою аж ніяк не легкою (до речі, геніальний польський поет Адам Міцкевич, що народився на землях Гродненської області сучасної Білорусі, своєю Вітчизною вважав саме «Литву» — але, ясна річ, не в сучасному політичному значенні цього слова).

Тому стисло викладемо кілька версій і гіпотез, які підтримують історики (зокрема білоруські). За одним із припущень (а їх декілька), «Білою Руссю» у ХІІІ—ХV століттях — можливо, й пізніше — називалася лише східна частина цієї країни (нинішні Вітебська й Могильовська області, а також, до речі, Смоленщина). А території теперішніх Гродненської та Брестської областей у середньовічні часи звали «Чорною Руссю». Яким є походження назви «Біла Русь»? Думки вчених тут розділяються; одні фахівці вважають, що «Біла» в даному разі слід розуміти як «вільна», «незалежна» (до слова, зауважимо собі: Білорусь ніколи не підпорядковувалася Золотій Орді, ніколи не знала монгольської неволі, століттями зберігала за часів Київської Русі віче — інституцію середньовічної демократії, тоді як у Московській державі зароджувався зовсім інший, самодержавний політичний устрій). Другі історики стверджують, що «Біла Русь» — це та частина історичної Західної Русі (політичним ядром якої було у ХІІІ—ХІV століттях Королівство Руське), де раніше на інші землі розпочалося поширення християнства. Треті дослідники пов’язують цю назву із кольором одягу місцевого населення.

Коли у ХІV ст. білоруська територія остаточно увійшла до складу Речі Посполитої, то сполучення «Біла Русь» вживалося для позначення земель верхньої течії Дніпра та Двини. Регіон ріки Німан (литовською мовою — «Нянунас») називався «Литвою», а південна частина сучасної Білорусі — «Поліссям» (не треба, мабуть, нагадувати, що було й є Полісся Українське). Цікаві свідчення того, як змінювалися історичні назви колишньої Білорусі, дають нам європейські карти першої половини ХVІІІ ст. Так, на французькій карті для фельд’єгерської пошти (1700 р.) територія центральних та західних областей сьогоденної Білорусі зветься «істинною Литвою», Вітебської та Могильовської областей — «Білою або ж Литовською Руссю», а власне землі сучасної Литви — «Самогітією». На карті британця Томаса Кітчина (1740 р.) є така примітка: «Литовська Русь, яка, власне, і є Білою Руссю». І, нарешті, на карті німця Тобіаса Майєра (1750 р.) вперше під назвою «Біла Русь» позначена майже вся сучасна територія країни.

Ось як писав Адам Міцкевич, якого ми вже згадували, про місце білоруської мови і культури серед інших слов’янських мов («Паризькі лекції про слов’янські мови», 1833—1835 рр.): «З усіх слов’янських народів русини (саме так у Міцкевича. — І. С.), тобто селяни Пінської, частково Мінської та Гродненської губерній, зберегли найбільше загальнослов’янських рис. В їхніх казках та піснях є все. Писемних пам’ятників, проте, у них мало, тільки «Литовський Статут» (основний юридичний документ, свого роду Конституція Великого Князівства Литовського. — І. С.), написаний їхньою мовою (на обґрунтовану думку наших істориків — староукраїнською. —І. С.), найгармонічнішою і з усіх слов’янських мов найменше зміненою». І далі Міцкевич говорив: «Білоруською мовою, яку також називають русинською або литовсько-русинською, розмовляє близько 10 мільйонів людей; це найбільш багата і чиста мова, вона виникла давно і чудово розроблена. В період незалежності Литви великі князі користувалися нею для свого дипломатичного листування. Мова великоросів, котрою розмовляє майже стільки ж людей — треба виключити звідси фінсько-московський діалект, який сильно від цієї мови відрізняється — (так у Міцкевича! — І. С.), позначається багатством та чистотою, але в неї немає ані чудової простоти білоруської мови, ані гармонійності й музикальності малоросійської (української. — І. С.)». Резюме Міцкевича є таким: «Тут стикаються католицька релігія зі східною церквою, шляхетна Річ Посполита із системою самодержавства». По суті, перед нами — стисла формула історичного розвитку і Білорусі, й України...

Ми знаємо, що білоруські землі входили до складу Давньослов’янської імперії — Київської Русі. Знаємо, що предками сучасних білорусів були слов’янські племена кривичів, дреговичів та радимичів (VII—VIII ст.), а також асимільованих балтських племен. Але красномовними є окремі факти, подробиці, деталі. Зокрема, Полоцьке князівство (офіційно — складова Київської Русі, проте в окремі періоди — практично цілком незалежне) на чолі зі знаменитим князем Всеславом (відомим в усій Русі полководцем, звитяжником та ще й, подейкували, волхвом-»чародієм») було поважним не лише політичним, але й культурним центром. Білоруси й зараз пишаються, що їхній Полоцьк входив до числа лише трьох давньоруських міст (поряд із Києвом та Новгородом) — це були споруджені величні собори Святої Софії. Всі вони, зокрема і Софія Полоцька, мали символізувати політичну й культурну рівність Русі та Другого Риму — Константинополя. Цікавий факт: 1066 року князь Всеслав Полоцький узяв Новгород (через два роки йому за короткий час вдалося навіть побути Великим князем Київським), зняв дзвони Софії Новгородської та перемістив їх до дзвіниці Софії Полоцької. І ще більш промовистий факт: собор Святої Софії у Полоцьку був висаджений у повітря військами Петра І у 1710 р., під час Північної війни Московської держави зі шведами, потім нібито «відновлений» у 1738—1750 рр. (як стверджують фахівці, «оновлений» собор не має майже нічого спільного з історичним оригіналом...)

Принципово важливо зауважити, що і Полоцьке, і Турово-Пінське, як, безумовно, і Галицько-Волинське князівство (Королівство Руське), перебували під беззаперечним інтелектуальним та політичним впливом Західної Європи. Показово, наприклад, що вже на початку ХІІ ст. у Турові було засновано християнське єпископство західного зразка. А знаменитого у ХІІ ст. письменника, філософа й проповідника Кирила Туровського (близько 1130—1182 рр.) прозивали «Златоустом, що воссіяв паче всіх на Русі!». Однією з перших східнослов’янських просвітниць, згодом — святих, була Єфросинія Полоцька, онука Володимира Мономаха (донька Софії Володимирівни), жінка, за літописними свідченнями, рідкісної доброти та «істинно чистого розуму», бо «основа будь-якого розуму — то страх Божий й відмежування від зла». Єфросинія (світське ім’я — Предслава) лікувала недужих, допомагала бідним, виховувала сиріт, вселяла надію у самотніх, старих, хворих. Її ім’я з любов’ю згадувалося на Русі...

Проте, очевидно, найславетнішим періодом у всій білоруській історії були часи Великого князівства Литовського (ХІІІ—ХVІ ст.), по суті, конфедеративної імперської східноєвропейської держави українців, білорусів і литовців, ефективного й потужного суперника московських «збирачів земель» минулої Русі. Згадували ту добу покоління білорусів, які мріяли про національне відродження на рідній землі. Згадували і ХХ ст. Так, видатний поет Максим Богданович (1891—1917), надихаючись державним символом Великого князівства — гербом «Погоня», — написав вірші, що стали неофіційним гімном білоруського національно-визвольного руху (подаємо їх в оригіналі, адже переклад навряд чи потрібний):

«Толькi ў сэрцы трывожным

пачую

За краiну радзiмую жах, -

Ўспомню Вострую Браму

сьвятую

I ваякаў на грозных канях.

Ў білай пене праносяцца конi, -

Рвуцца, мкнуцца i цяжка

хрыпяць...

Старадаўняй Лiтоўскай пагонi

Не разьбiць, не спынiць,

не стрымаць.

Мо яны, Беларусь, панясьлiся

За тваiмi дзяцьмi уздагон,

Што забылi цябе, адраклiся,

Прадалi i аддалi ў палон?

Бiйце ў сэрцы iх —

бiйце мячамi,

Не давайце чужынцамi быць!

Хай пачуюць, як сэрца начамi

Аб радзiмай старонцы балiць...»