«Кращі мужі» прадавніх часів

Цей прецікавий, багатозначний вислів — «кращі мужі» (іноді конкретизували: «кращі мужі князя») — часто зустрічається на сторінках давньоукраїнських літописів XII — XVI століть. Що означала така формула? Йшлося передовсім не про «кращі» моральні якості осіб, що входили до цієї групи (хоч зауважимо: постаті, про яких ми оповідаємо, зобов’язані були відповідати певним моральним критеріям, як-от: хоробро брати в руки меч, щит або спис у разі потреби; зберігати вірність своєму сюзерену-князю; взагалі самовіддано служити своїй «Землі», тобто, послуговуючись сучасною мовою, Батьківщині, Вітчизні; бути гідними славній пам’яті предків тощо). Мова йде насамперед про соціальні критерії «кращих мужів» — близькість до особи князя, приналежність до «тісного кола» його радників і сподвижників, бойових побратимів. Ось таку верству й названо було «кращими мужами». З огляду на роль оцих «кращих мужів» (тобто бояр, згодом, у XV — XVIІІ ст. — «шляхти руської» в Польській та Литовській державах) у політичній та економічній історії середньовічної та ранньомодерної України, а роль ця — воістину вагома, на цій проблемі варто зупинитися окремо. Тут справді є про що поговорити.

Будемо для точності й зручності використовувати не образне словосполучення «кращі мужі», а більш традиційне й усталене визначення — «бояри». Насамперед, як слушно радили ще античні мислителі, з’ясуємо походження самого слова, а відтак — і його реальний, конкретний зміст. Отож, щодо етимології слова «бояри». Є вчені, котрі виводять його з тюркського «бояр» (багатий муж, сановник, вельможа); інші ж посилаються на старослов’янське «бой» (воїн); треті фахівці навіть згадують староісландське boaermen («знатна людина»). В принципі, як бачимо, зміст слова в усіх згаданих версіях є схожим: заможний, небідний муж — воїн. Значна частина істориків схиляється на користь першої з названих версій.

Тепер більш широке питання: ким, власне, були бояри в соціальному сенсі? Поза сумнівом, ідеться про основну, «базову» частину правлячої еліти у Давній Русі-Україні (ще впливовіші позиції ця верства мала в Галицько-Волинському князівстві та Королівстві Руському, і це слід підкреслити). Уперше вони з’являються на сторінках літописів у Х ст., тобто доволі давно, перш за все як члени князівської дружини. Цікаво згадати знаменитого воєводу Свенельда (за часів Ігоря Старого, славетного князя Святослава та сина його Ярополка, тобто приблизно це 30—70-ті роки Х століття). Перед нами — досвідчений, незламний, мудрий «кращий муж», який по праву відігравав дуже важливу роль і в управлінні державою, і в зовнішній політиці. Бояри входили (становлячи там, як правило, безумовну більшість) до складу Княжої ради, яка в багатьох давньоукраїнських князівствах перетворилася на постійно діючий орган, свого роду, якщо хочете, «протопарламент» (звісно, з поправками на реалії тих часів). За часів Володимира хрестителя та Ярослава Мудрого (Х — ХІ ст.) все ж таки відчувалася дуже суттєва залежність бояр від князя, який «утримував» їх. Але ситуація рішуче змінилася після смерті Володимира Мономаха (1125 р.), а особливо — у 30—50-х роках ХІІ століття, коли боярство стало майже економічно незалежним (їх величезні земельні наділи — «вотчини» — князі, як правило, не мали права забирати на свою користь або ж на користь держави). Самі князі, які вели мало не безперервні міжусобні війни за першість у Руській землі, тобто за великокняжий стіл у Києві, навпаки, потрапляли у цілком реальну залежність від бояр — безпосередніх начальників військових загонів. Були бояри, які мали, по суті, цілі приватні армії, й чималенькі!

ДАВНЬОРУСЬКИЙ КНЯЗЬ ЗІ СВОЇМИ БОЯРАМИ. ПОРТРЕТ-РЕКОНСТРУКЦІЯ З. ВАСІНОЇ / ФОТО З САЙТА HISTORY-POLTAVA.ORG.UA

Слід сказати, що історики розрізняють «земських бояр» (або «градських бояр») — це були нащадки родоплемінної знаті, що становили верхівку тогочасного суспільства, і «княжих бояр» — представників княжої дружини та урядників його двору. Характерно, що в ХІ ст., за часів державно-політичної потуги Київської Русі, за доби Ярослава Мудрого, відбувається злиття обох груп боярства. Показовим є також той факт, що за часів Київської Русі, хай не ідеально, з «провалами», але таки працювали своєрідні «соціальні ліфти»: бояри не були геть замкненою верствою, відомі випадки, коли до середовища «кращих мужів» потрапляли представники духовенства, міщан і навіть смерди-селяни (додамо, що в більшості своїй бояри відповідали належним критеріям грамотності; Княжий двір, Земля, Меч і Книга — це, певною мірою, були символи їхнього життя).

Чим більш помітною ставала слабкість централізованої княжої влади, то дедалі явно зростала економічна могутність бояр, зростала їхня політична вага. Особливої ваги бояри досягли у Новгородській землі («Новгородська республіка», звісно, середньовічна за своїм устроєм, із всеосяжним впливом олігархії та відчутно «урізаною» владою князя) та Галицькій землі, в майбутньому — складовій Королівства Руського (зауважимо це). У Галицькому князівстві боярство, що дедалі більше перетворювалося на потужний чинник сепаратизму, фактично цілковито підкорило собі знаменитого, колись повновладного князя Ярослава Володимировича Осмомисла, вони втручалися навіть у його особисте життя, а його сина Володимира Ярославича просто вигнали з князівства після смерті батька (цьому сприяв навіть найближчий радник покійного Ярослава — Костянтин Сірославич, який став на бік боярської олігархії). «Самодержець Руської землі» Роман Мстиславич, фундатор Галицько-Волинського князівства (1199 р.), вживав гранично жорстких, ба навіть жорстоких заходів (вдаючись і до фізичного знищення) до ліквідації боярського опору своїй владі, проте після його передчасної загибелі (червень 1205 р.) уцілілі бояри прогнали вдову Романа та його дітей Данила та Василька з князівства. Почалося фактичне 40-річне повновладдя боярських кланів, коли на теренах Галицької й Волинської земель реально точилася громадянська війна (більш ніж промовистий факт!), коли бояри, бувало, й силоміць, садили на княжий стіл покірних їм маріонеток, а не раз траплялося, навіть запрошували угорських окупантів задля того, аби, хай і такою ціною, захистити власні інтереси і маєтності. І це тривало, дещо спрощуючи, з 1205 до 1245 року (!). Тут цікавою є політична біографія Володислава Кормильчича — надвпливового галицького боярина тих часів.

Ще Роман Мстиславич за часів свого владарювання (очевидно, у перші роки ХІІІ століття) прогнав бояр Кормильчичів із підпорядкованих йому земель. Але після загибелі Романа Великого, у 1205 році, Володислав Кормильчич із родиною повертається до Галичини й очолює у Галицько-Волинському князівстві боярську опозицію, яка виступала проти зміцнення централізованої князівської влади. У перебігу міжкнязівських збройних чвар та кривавих конфліктів (дійшло до того, що 1211 р. сини Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігоревім», Володимир, Роман і Святослав, воюючи з галицькими боярами, знищили майже суціль усю боярську верхівку) Кормильчич не раз вдавався до «протекції» могутнього сусіда — угорського короля Андрія ІІ, при дворі котрого, до речі, жив тоді малолітній Данило Романович — майбутній король Руський. Події розгорталися дещо хаотично і з калейдоскопічною швидкістю: за допомогою угорських військ та вцілілих бояр, відданих Кормильчичу, Перемишль, Звенигород, а згодом і Галич були звільнені від згаданих вище Ігоровичів; проте Володислав Кормильчич не побажав цілком підкоритися волі «угорської партії», що, зокрема, вимагала передати владу малому Данилу (фактично — його матері Анні), а це, у свою чергу, призвело до нових військових походів, міжусобиць та штурмів. Деякий час, у 1213 — 1214 роках, Кормильчич навіть оголосив себе князем Галицьким (єдиний випадок, коли боярин поклав на себе такий високий титул), проте після того, як 1214 р. у Спиші (сучасна Словаччина) було укладено угоду між королем Угорщини Андрієм ІІ та краківським князем Лєшком Білим про розділ Галицько-Волинької землі між Угорщиною та Польщею (абсолютно закономірний наслідок міжусобної війни на наших теренах — так завжди було в історії!) — тоді угорські війська тимчасово окупували Галичину, а самого Кормильчича було вивезено до володінь Андрія ІІ, де він невдовзі й помер.

Варто мати на увазі, що проблема взаємин центральної влади держави (імператорської, королівської, князівської) та панівних феодальних верств (рицарства, баронства, боярства, найбільших землевласників) виходить далеко за межі лише Південно-Західної Русі (Галицько-Волинського князівства, Королівства Руського). Це — проблема справді загальноєвропейська. Ось подивимось: у ХІІ — ХІІІ століттях на обширних теренах Західної Європи панувала (подекуди — безроздільно) державна роздробленість. В Італії тоді взагалі не існувало королівської влади, у Німеччині історикам добре відома доба «Великого безкоролів’я» (1254 — 1273 рр.). Великі проблеми у взаєминах з могутніми феодалами мали тоді королі Франції. Вкрай ускладненими були стосунки між магнатами й монархами навіть у тих державах, де не було феодальної роздробленості в її класичному вигляді (яскраві приклади — середньовічні Англія та Угорщина). В цих країнах, причому приблизно в той самий час, боротьба королів із великими землевласниками завершилася ухваленням важливих державних документів, що свідчили про якісні зміни в суспільному житті. А саме: в Англії 1215 р. було затверджено історичну «Велику хартію вольностей» — «бабусю британської демократії» («Руська Правда» з’явилася на 150 років раніше, але якраз у ті часи державність Давньої Руси-України перебувала у глибокій кризі). А в 1222 р. в Угорщині було оприлюднено так звану Золоту буллу, що теж врегульовувала нову систему взаємовідносин між центральною державною владою та магнатами. Ці реформи (особливо, звичайно, події у сусідів-угорців), безумовно, справили вплив і на землі Галичини й Волині — після завершення 1245 р. тривалої, виснажливої громадянської війни та об’єднання теренів Південно-Західної Русі під владою Данила, сина Романа Мстиславича, з 1253 року — короля Руського.

Данило Романович спромігся приборкати боярську опозицію (фронту) й консолідувати державну владу — що, безумовно, було історично виправданою й необхідною справою. Проте бояри, котрі зосередили у власних руках величезні володіння старої племінної знаті, загарбали силу-силенну селянських общинних земель й наділи від князів («роздавання земель за службу») — ці бояри, особливо після смерті короля Данила (1264 р.), таки зберегли значну суспільно-політичну силу. Найбільш яскравий приклад цього — події 1340 р., коли внаслідок боярської змови було отруєно галицько-волинського правителя Юрія ІІ Болеслава, на дев’ять років створили боярсько-олігархічну республіку, а після цього  Королівство Руське припинило своє існування внаслідок захоплення його земель з наступним їх розподілом між Великим князівством Литовським та Річчю Посполитою. Повчальний і трагічний наслідок саморуйнування держави, безроздільного панування супервеликих власників — і застереження для нас...

***

Проте історія давньоруського боярства (тепер уже нам доречно говорити — руської шляхти) на цьому аж ніяк не завершується. Найцікавіші моменти нашої оповіді про шляхту — ще попереду. Яких трансформацій зазнала руська шляхта (в тому числі й нащадки давніх боярських родів) за часів Польщі та Литви? В чому була її історична місія? Про це — у наступній статті.

Продовження