Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

Людина в смокінгу, з метеликом, в офіцерському мундирі

До 130-річчя від дня народження Уїнстона Черчилля: дещо про характер, долю та українські аспекти біографії
4 грудня, 2004 - 00:00

Якби у світовій історії існував рейтинг політичних лідерів, чия діяльність не була явно обтяжена «злоякісним професіоналізмом», то дуже схоже, що одне з перших місць у ньому займав би Уїнстон Черчилль.

На запитання, як цей політик виконав свою роль одного зі світових лідерів — поза війною і під час воєнних дій, — історія не дає однозначної відповіді. Та й узагалі — вона їх не передбачає, адже багато що в ній — майже і цілком «езотерика».

Зрозуміло: тільки з плином часу окремі достовірні деталі щось прояснюють. Хоч є й те, що, не змінюючись, проходить крізь час. «Спотворенню часом» не підлягають, наприклад, особові характеристики лідерів. І Черчилль — не виняток.

Ми віримо свідченням минулого, які підтверджують, що це був вольовий і прагматичний державний діяч, жорсткий і далекоглядний політик, обачливий чиновник вищих рангів, найосвіченіша людина, розумний і люблячий батько.

Уїнстон Черчилль займав міністерські посади, двічі його обирали прем’єр-міністром Великої Британії — під час Другої світової війни та в розпал «холодної війни».

А ще він — відомий автор творів історико-мемуарного жанру: «Світова криза», «Мальборо, його життя і час», «Історія народів, які розмовляють англійською», «Друга світова війна» та ін.

Якщо коротко, то, мабуть, це ті основні дані, без яких не можна продовжувати розмову про цю людину.

Але хотілося б відійти і від «нудних» аналітичних досліджень політичної діяльності і творчості його, і від біографічних нарисів з їхнім втомливим фактажем.

Очевидно: як державний діяч і політик Черчилль широко відомий. З іншого боку, зовсім необов’язково знати, що він, наприклад, заїкався і шепелявив, і при цьому — жодних комплексів! Навпаки — він був балакучим, як письменник — відрізнявся багатослівністю, до того ж став блискучим оратором. Ще один штришок: нащадок герцогів Мальборо мав пристрасть і до сигар. І, очевидно, розумівся на цій суто чоловічій справі. Злі язики (а може, заздрісники) казали, що сигари йому виготовляли (точніше, скручували) за спецзамовленням, зі вставленою всередину фарфоровою паличкою з насічками. Тому навіть під час довгих бесід ніхто і ніколи не бачив, щоб із сигари пана Черчилля падав попіл. (Здається, це — про «пізнього» Черчилля.)

Вищесказане — зі сфери маленьких примх великої людини.

А що ж посередині? Якою була ця непересічна людина, що в ній — від Бога, а що — результат цілеспрямованого зрощення-селекції національної політичної еліти імперської Великої Британії?


* * *

Випадок несподівано надав нам унікальну можливість відповісти на деякі запитання.

Перегорнувши кілька номерів тижневика «Британський союзник», мимовільно попадаєш у вир світової воєнної катастрофи.

Видавець «БС» — Міністерство інформації Великої Британії. Редакція була в глибокому тилу, поза досяжністю воєнних дій — Куйбишеві (нині Самара), редагував газету прес-аташе Британського посольства у СРСР. Перший номер датований 1942 р. Газета від початку задекларувала: «Мета «Британського союзника» полягає в тому, щоб щотижня давати народам Радянського Союзу фактичну інформацію про воєнні зусилля Британської Співдружності Народів».

Чоловік зліва на плакаті. Він упертий, рішучий, розумний, інтелігентний. Витончена форма вушної раковини та міжбровні складки свідчать: цій людині думати властиво серйозно, прораховувати — надовго вперед, брати весь тягар відповідальності на себе. А психологам-фізіогномістам залишимо розбиратися в інших тонкощах порівняльного аналізу і «розшифровки» облич двох головних політичних діячів на європейському континенті в ті непрості роки.

Ми ж розглянемо номер «БС» від 4 жовтня 1942 року. Знайома посадка голови і дещо сутулі плечі. Це характерне для людини, яка звикла подовгу і зосереджено працювати за письмовим столом. Людина стоїть спиною до нас. Про багато замислюєшся, дивлячись на цей знімок. І байдуже, що йому понад 60 років.

Офіцери на задньому плані ніби звільнили зручний для зйомки «п’ятачок». Дівчина, яка стоїть обличчям до нас, внутрішньо сміється. Її забавляє певна «постановочність» ситуації. Впадає у вічі жвавість розуму, розвинена міміка, тонкий світ її сприйнять, одним словом, — яскраво окреслена індивідуальність без тіні удавання. Вдивіться уважніше — і ви погодитесь із цією характеристикою. Можливо, вам вдасться відчути і внутрішню духовну близькість цих людей, які стоять на передньому плані.

Чому ми так докладно говоримо про цю красиву англійку, зрозуміло: старший капрал Допоміжних Територіальних Військ, вона ж — Мері, вона ж — дочка прем’єр-міністра.

І зустріч на кораблі, що йде через Атлантику, не випадкова. Потрапила Мері в цей перспективний і цікавий рейс, як ми сьогодні сказали б, по блату. Ну не міг батько-прем’єр не взяти з собою дочку-капрала! А якщо по суті — то шинель на Мері справжня, і вона справді служить у флоті Великої Британії, і час для країни, керованої її батьком, вельми суворий.


* * *

Чоловік-лідер повинен мати багато якостей. А якщо він — лідер однієї з провідних держав світу, а країна його залучена у глобальний воєнний конфлікт? І якщо це озброєне протистояння, судячи з усього, триватиме ще кілька років? Тоді йому необхідно зуміти мінімізувати людські втрати й матеріальні збитки не лише під час ривка, а й на всі ці довгі роки...

З якими ж словами в таких випадках лідер воюючої демократичної країни повинен щоразу звертатися до народу, щоб йому вірили, ішли за ним до перемоги?

На ці запитання відповідає сам лідер, який підняв руку з привітанням-знаком «Вікторія!» Подаємо уривки з виступів Уїнстона Черчилля, супроводжені редакційним коментарем тижневика «Британський союзник» №3 від 30 серпня 1942 р.

Перемогти хоч що б там було

Перша зима минула в напруженому очікуванні. Ворог причаївся, готуючись до нападу. Велика Британія була ще не цілком готова, вона поступово накопичувала сили. Хоч які були помилки, зроблені у сфері політики, стратегії, організації виробництва, у свідомості всього британського народу була одна думка: «Хоч би що там було, довести справу до переможного кінця».

Ми не могли передбачати, як протікатиме війна, не знали, що наші союзники здадуть, не витримають, що їх, обдурених, перетворять на рабів. В одному ми були впевнені: що ми вистоїмо до кінця, що рано чи пізно всі волелюбні народи прилучаться до нас і перемога буде досягнута спільними зусиллями.

3 вересня 1942 року застає народи Великої Британії, нарешті, об’єднаними з великими волелюбними народами СРСР і США, які цілком присвятили себе останньому наступу для остаточної перемоги над фашизмом.

Місяці боротьби і страждань

Озираючись назад, на минулі три роки, ми бачимо, що наші жертви були не марними, і зараз ми сповнені рішучості піти на будь-які жертви і в майбутньому, щоб розгромити ворога.

1940 рік почався спокійно. Але невдовзі пролунав перший гуркіт грому — попередник великої бурі: німці зайняли крихітну Данію, вслід за нею, незважаючи на відчайдушний опір норвезьких військ і британського експедиційного корпусу, незважаючи на важкі втрати в кораблях і в людях, Гітлер зайняв Норвегію.

Без передиху, всією силою чотирьох тисяч важких танків і всією авіацією він обрушився на Бельгію, Голландію та Францію, сіючи смерть у беззахисних містах і по дорогах, переповнених біженцями.

Повної катастрофи ще не було, а новий лідер Великої Британії — Черчилль, який сформував 10 травня свій кабінет, уже цілком усвідомив усю небезпеку становища. Він заявив тоді:

«Перед нами важкі випробування, перед нами багато місяців боротьби і страждань. Ви запитуєте, яка наша політика? Усіма силами воювати на морі, на землі і в повітрі, вести війну проти жахливої тиранії, ще неперевершеної в похмурому, скорботному сувої людських злочинів».

З того пам’ятного дня Черчилль, втілюючи волю британського народу, жодного разу не допускав можливості капітуляції перед злом.

За право і свободу

Щойно почалася битва за Францію, Черчилль, передбачаючи страшну хвилю ненависті, яка мала незабаром вибухнути проти Великої Британії, заявив:

«Коли ослабне боротьба у Франції, почнеться боротьба за наш острів».

Закликаючи напружити всі зусилля до останньої межі, він сказав:

«Інтереси власності, кількість робочих годин — ніщо порівняно з боротьбою за життя і честь, за право і свободу, якій ми присвятили себе».

Боротися до кінця

Одразу ж після Дюнкерка Черчилль вимовив слова, які безсумнівно увійдуть в історію:

«Ми не ослабимо своїх зусиль, ми продовжуватимемо боротьбу до кінця. Ми будемо битися у Франції, битися на морях, битися зі зростаючою впевненістю і зростаючою силою в повітрі. Ми захищатимемо свій острів за будь-яку ціну, будемо битися на берегах, на аеродромах, на полях і на вулицях, будемо битися в горах. Ми ніколи не здамося. Навіть якщо цей острів або більша частина його буде підкорена і приречена на голод, — чого я на жодну хвилину не допускаю, — наша імперія за морями, озброєна, захищена британським флотом, продовжуватиме боротьбу».

Битву за Велику Британію виграно

До кінця жовтня ворог був змушений припинити свою спробу розбомбити нас посеред білого дня. Битва за Велику Британію була виграна. Фашисти втратили принаймні 2375 літаків. До цієї цифри німецьких втрат не входять літаки, що зникли безвісти або повернулися на свою базу з ушкодженнями.

Ми за весь цей час втратили 375 пілотів.

Тоді Гітлер оголосив, що він «зітре британські міста з лиця землі». Ніч за ніччю він зайнявся винищуванням жінок і дітей. У перший тиждень вересня було вбито і поранено 6000 людей. До кінця жовтня кількість убитих сягнула 14000 осіб, а важко поранених —20000. Три чверті з них постраждали в Лондоні. Майже всі — мирні жителі.

«Ці жорстокі, безглузді, масові бомбардування Лондона, звісно, становлять частину гітлерівського плану вторгнення, — сказав Черчилль 11 вересня. — Вбивством великої кількості цивільного населення, жінок і дітей, він сподівається тероризувати і залякати жителів цього великого міста, перетворити їх на тягар і джерело неспокою для уряду і цим відвернути нашу увагу від підготовлюваного наступу. Погано ж він знає дух британського народу і силу характеру лондонців, які цінують свободу набагато вище за життя. Насправді він запалив у британських серцях, тут і в усьому світі, вогонь, який горітиме довго після того, як усі сліди пожежі, запаленої ним у Лондоні, будуть видалені».

Незважаючи на пануючий хаос і смерть, заводи продовжували працювати. Робітники ішли на фабрики, крокуючи уламками зруйнованих будівель. Зв’язок і засоби пересування продовжували діяти.

Місяць по тому, знаючи, що народ із ним, Черчилль мав можливість сказати:

«Ані матеріальні збитки, ані бійня не змусять британський народ відступити від точно наміченої мети».

У ті дні Черчилль уже передбачав часи, коли ролі переміняться і Німеччина відчує всю силу британської відплати.

«Якщо торжествуючі фашистські легіони стоятимуть на березі Чорного моря або навіть Каспійського моря, якщо Гітлер навіть буде біля самих воріт Індії, йому це не допоможе, якщо в цей час у самій Німеччині весь економічний і науковий апарат німецької військової машини перетвориться на прах».

Час довів правоту цих слів.

Фашизм буде розгромлено

Велика Британія перетерпіла багато різних лих. Після того, як Франція, віддана своєю «п’ятою колоною» — німецькими диверсантами, покинула її, вона протягом цілого року, беззбройна, протистояла німецькій навалі.

Стратегія Гітлера полягала в тому, щоб розгромити кожного противника окремо, — це йому не вдалося. З червня 1940 до червня 1941 року Велика Британія відволікала сили ворога. 22 червня 1941 р., після зрадницького нападу Гітлера на СРСР, у війну вступив Радянський Союз, у грудні 1941 р. — Сполучені Штати Америки.

Героїчні радянські війська стійко витримують натиск ворога. Наступальна міць Великої Британії й Америки щодня зростає. Війська Сполучених Штатів перепливають океан. Кількість літаків, гармат і танків у Великої Британії та її союзників зростає; на верфях будують нові й нові кораблі. Велика Британія, яка була 1940 року «островом-фортецею», тепер стає базою для останньої атаки.

На порозі четвертого року війни ми цілком присвячуємо всі наші сили останньому наступу, який забезпечить повний розгром фашизму.

Під час свого історичного приїзду до Москви в серпні 1942 року прем’єр-міністр Великої Британії Уїнстон Черчилль заявив:

«Ми сповнені рішучості продовжувати боротьбу пліч-о-пліч, хоч би які страждання, які труднощі нас чекали, продовжувати боротьбу пліч-о-пліч, як товариші і брати, допоки останні рештки гітлерівського режиму не будуть перетворені на прах, залишившись у пам’яті прикладом і попередженням для майбутніх часів!»

У цих словах звучить непохитна воля до боротьби і тверда упевненість у перемозі.

У послужному списку суперпрофесіонала від політики Черчилля — керівництво економікою країни, її фінансами, армією, розв’язання внутрішніх питань.

Як же його сприймав народ, яким був його імідж, наскільки високим був кредит довіри з боку простих людей?

Маємо ще одне, тепер уже малодоступне, джерело — шляховий щоденник Сергія Образцова «Лондон» (Москва: Правда, 1955 / Біб-ка «Огонек», №37).

Описувані автором події стосуються 1953 і 1955 років (Уїнстон Черчилль знову прем’єр-міністр).

Крізь міркування пересічного громадянина проглядаються відповіді, що підтверджують лідерські якості знаменитого англійця.

«Їхав якось із нами викладач географії приватної і, наскільки я зрозумів, аристократичної середньої школи. Його політичні погляди були ортодоксально-консервативними. Але, попри те, що я прибув до Англії із більш ніж підозрілої для нього країни, він одразу ж поставився до мене, як до гостя, люб’язно запросив випити з ним чашку ранкової кави у вагоні-ресторані і рішуче не дозволив, щоб я за цю чашку заплатив. Із почуття господарського такту він не сказав мені нічого поганого про мою країну, але його ставлення до її соціального устрою ясно визначалося тим, як гордо він пояснював мені досконалість соціального устрою Великої Британії. «Все у нас ідеально поєднується одне з іншим, — говорив він, засовуючи серветку між першим і другим гудзиком жилета. — Саме завдяки цьому поєднанню ми, англійці, виграли війну. Французи виявилися переможеними, бо в них немає королівської влади. Ми перемогли тому, що в нас вона є. Є король — зараз королева. Солдати знали, за кого вони воюють, — за короля, кого захищають, — короля. Це об’єднує солдат, націю. Не було б короля, ми програли б війну, оскільки солдати не знали б, за кого вони воюють» .

Але одночасно він вважав напрочуд мудрим устроєм англійської держави й те, що монарх — це символ, а справжня влада належить парламенту, і навіть не просто парламенту, а палаті громад. Ось чому найбільшим успіхом для англійців він вважав той факт, що під час війни прем’єр-міністром був Уїнстон Черчилль: «Ви лише подумайте, адже якби він не був прем’єром, Англія обов’язково програла б війну».

Звісно, не в усьому ми погодимося з цим викладачем приватної аристократичної школи. Що стосується монарха й парламенту, непорушного їх зв’язку (до речі, «сфери впливу» тут чітко розділені) — залишимо питання відкритим. Контраргументи в цьому випадку недоречні. (Залишимо поза розмовою і той факт, що співрозмовник ігнорує роль СРСР у розгромі нацистів, — це тема іншої розмови.) Вражає інше: прояв своєрідної логіки, коли обиватель говорить про монарха і парламент, інтуїтивно підтверджуючи своїми висновками безпомилковість, продуманість політики істеблішменту, спрямованої на відстоювання інтересів своєї країни.

Ще одна деталь із цих спогадів. Вона — свідчення розуміння можновладцями психології «окремо взятого обивателя», а також поєднання гнучкості й толерантності при маніпуляції свідомістю обивателя. І, звісно ж, прояв підкресленої поваги до його приватної власності (зауважте, будь-яких розмірів!).

Образцов описує довгі будинки в Лондоні, розпродані по вертикальних секціях. Відділені вони решітками зі стовпчиками, на яких сидять леви. Кожний стовпчик належить двом господарям, тому й пофарбовані у два кольори. «Я запитав у мого попутника: «Скажіть, власники цих лев’ячих половинок на зло один одному так розфарбували нещасних тварин або їм здається, що так красивіше?» Він відповів, сміючись: «Ми цього не помічаємо. Ми звикли до розфарбованих будинків, а містер Черчилль навіть якось сказав, що таке розфарбування свідчить про здорове прагнення індивідуалізму.»

Складно підбирати аргументи, розповідаючи про складну людину. А якщо ця неординарна людина така масштабна, що «виходить» за межі звичних мірок і до неї не застосовні звичайні підходи?

Розділ про згуртованість народу, вождя націй і, як наслідок, — культ вождя і віру народу в цього вождя. «Maґa Віра» Вчителя Льва Силенка.

«Уїнстон Черчилль сидів у парку, грівся в проміннях осіннього сонця і приглядався до будови монументу (величного пам’ятника) в честь його особи. В умінні творити культ провідника проявлена володарська мораль, творча і мобілізуюча геніяльність англійської нації».

Застерігаю недосвідченого читача від поспішних висновків. За уявною простотою складної людини — завжди неоднозначна і непроглядувана глибина.

Іноді здається, що «масштабна сітка» подій минулого ніби тане, а критерії — вислизають. На це існують свої причини. Одна з них — певний невидимий рубіж, що виник при переході людства з одного сторіччя-тисячоліття в інше. Інша причина прозаїчніша: повсякденний наш modus vivendi — «і нема коли нам озирнутися назад».

Усе ж спасибі документальним «уламкам» минулого — текстам і фотографіям. Природа їхня двоїста: міцно «впечатуючись» у зрізи історії, вони мають властивість долітати в майбутнє. І, що долетілися, раптом виявляються застосовні до іншої епохи.

Ось і ці фрагменти, співзвучні нашому жорсткому часу, сприймаються сьогодні без півтонів і без фальшивої ретуші, які пом’якшують деталі. А подієва наповненість минулого стає ще виразнішою, яснішою для розуміння.

Лідер у смокінгу з метеликом, в офіцерському мундирі.

Він був відповідним тим подіям. Масштаби співмірні.

Мій старий друг, людина, яка любить і знає літературу, обмовився якось: «Подивись-но спогади Василя Минка «Червоний Парнас», там описано цікавий випадок, що стосується Черчилля».

Прочитала. Й ахнула.

Яка спокуса! Подати б у красиво оформлених словесних віньєтках ці спогади, використавши вражаючі повороти в долях людей як матеріал для ефектних аналогій a la марк-твенівські Принц і Жебрак.

Визнаю чесно — ледь утрималася. Все ж залишаю за собою право на одне порівняння: природжений аристократизм сина безземельного селянина, українця Юрія Покоса і — благородство англійця, нащадка герцогів Мальборо, лорда Уїнстона Леонарда Спенсера Черчилля.

Тепер про другого мого ночувальника.

Якщо В. Таль писав про надзвичайні пригоди інших, то цей другий сам був героєм багатьох надзвичайних пригод. Чимало з них стали потім сюжетами для його творів, більшість яких ще в рукописах загинула в царській охранці.

Писав він під псевдонімом Юрій Будяк, справжнє прізвище мав — Покос. Народився в селі Красногірка Машівського району на Полтавщині в 1879 році. Дату його народження УРЕ подала правильно, а поховала — на шість років раніше, в 1938 році, про це скажу потім.

(До речі, одна з київських газет поховала його ще раніше — в часи революції 1905 року. Вона писала, що під час наскоку поліції на нелегальний мітинг у лісі поблизу Києва Юрій Покос був забитий).

У 1926 році плужани відзначили 20-річчя літературної діяльності Юрія Будяка. В його доробку були збірки поезій, поема «Пан Базалей», яка входила до шкільних хрестоматій, повість «Записки вчителя», що була перекладена й німецькою мовою. Після революції друкувався в «Червоному шляху», «Плузі», багато писав для дітей.

Проглядаючи тепер статтю про нього в «Плужанині», знаходжу такі рядки з його незвичайної для селянина автобіографії: «Батько мій — безземельний селянин, тесляр, умер, коли мені було п’ять років. З малих літ наймитував. Закінчивши сільську школу, подався в світи: спершу у Катеринослав, а потім у Крим, на Кавказ. Працював вантажником, бляхарем, матросом, аптекарським практикантом. Одночасно вчився, щоб екстерном закінчити гімназію».

Ще потім учився в учительському інституті та університеті. Але якому університеті? Це мене найбільше цікавило. Серед плужан ходила версія, що в... Оксфордському. У ювілейній статті про Будяка писалося, що він на початку 20-го сторіччя побував у Туреччині, Сингапурі, Єгипті, Франції, Англії й Америці.

Ночувати приймав я його завжди радо, поважаючи і як старого письменника, і як цікавого оповідача. Скільки світу побачила людина! Розповідав він про свої закордонні мандри охоче, але про Оксфорд ніколи не згадував. Коли ж якось я поцікавився цим, він жартома відповів: «Та було, пройшов там усі коридори...» — і звів мову на щось інше.

Одного разу, одержавши у видавництві гонорар за нову збірку дитячих оповідань, Будяк з’явився до мене з пляшкою коньяку і тортом. Випивши чарку й другу, він сам заговорив про деякі таємниці зі свого минулого.

— Про мене йдуть всілякі вигадки, ось хоча б і про Оксфордський університет. Але, як кажуть, диму без вогню не буває... Чули таку пісеньку?

Трансвааль, Трансвааль,
страна моя,
Горишь ты вся в огне...

Пісня ця до революції, та й потім була популярною, я чув її не раз, не знаючи її походження, ні навіть, що означає оте «Трансвааль». Коротко розповівши про цю південноафриканську країну — алмазно-золоте дно континенту, за яке на початку ХХ століття спалахнула Англо-бурська війна, мій друг вів далі:

— На допомогу африканцям з усього світу потяглися добровольці. Охоплений жагучою ненавистю до англійських загарбників, помчав у той трансваальський вогонь і я...

Спершу воював рядовим, а згодом, опанувавши трохи мову і звичаї того краю, став командиром невеличкого загону. Діяв той загін по-партизанському: уночі нападав на ненависних чужинців, тихо, поодинці знищував їх.

— Гуманізм у такій війні протипоказаний, — коментував дії загону Будяк. — Але часом він просипався в мені, і я рятував декого від смерті, брав у полон.

Так учинив він із одним молодим англійським офіцером. Він кинувся до Будяка не з револьвером, а з блокнотом і олівцем у руці, показуючи цим, що він не воює, а пише.

— Кореспондент?

Офіцер, радий, що його зрозуміли, ствердно й надійно закивав головою, на доказ показав посвідчення якоїсь газети. Будяк поважав газетярів, бо сам пописував; отже, він пожалів співбрата по перу.

Сталося так, що переможець не зміг одразу відіслати полоненого до свого штабу. А другого дня великі сили колонізаторів оточили невеличкий загін, і переможці самі опинилися в полоні.

Помінявшись ролями, Будяків полонений теж проявив гуманізм: улаштував так, що замість табору для полонених Будяк опинився в Англії, у рідного батька того офіцера.

Тим батьком виявився нащадок герцогів Мальборо лорд Черчілль. А врятований Будяком його син був двадцятип’ятирічний тоді Уїнстон Черчілль.

— А далі, далі? — заінтригований такою історією, допитуюся я. — Вдячний лорд улаштував вас в університет?

— Було таке... Але я пройшов у ньому лише коридори, — знову відбувся жартом мій друг. — Не знав англійської мови, раз; дуже тягло на Україну, два.

Додому повертався Будяк через... Америку. Дуже хотів побачити цю заокеанську країну, і старий лорд улаштував йому подорож. А їдучи назад, побував у Франції, Італії, Туреччині.

Повернувшись на Україну, шукач пригод якийсь час учителював, брав участь у революційних подіях, сидів у «казенному домі», як звалася тоді тюрма. А після революції 1905 року взявся за перо.

Слухав я його розповідь, щиро заздрив йому: от щасливий письменник, є про що писати! І він писав багато, але про Трансвааль і Черчілля — жодного рядка. Про це він тільки розповідав, і то найближчим друзям. Чому?

Це з’ясувалося набагато пізніше.

В середині тридцятих років Юрій Будяк раптом зник з київського обрію... Був чоловік — і не стало.

Та ось почалася Вітчизняна війна. Біжу я кудись по Хрещатику і раптом зустрічаю його. Не вірю своїм очам.

— Юрій Якович!

— Та вже ж не який біс,— відповів він, сміючись, а в очах — сльози. Худий, постарів, голова й вуса зовсім білі.

Обнялися, стали у підворітті, щоб нікому не заважати.

— Яким чудом, Юрію Яковичу? Відповів аж надто лаконічно:

— Іншим разом...

Умовилися зустрітися з ним у нього вдома, жив він на Куренівці, біля Кирилівської церкви. Але так сталося, що другого дня, 12 липня, я відбув з групою письменників на фронт і наше побачення не відбулося. Коли ж після війни я повернувся до Києва, мій старий друг уже помер...

Інна ФІЛІППОВА, журналіст. Ілюстрації надані автором
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments