Майдан, відомий усьому світу-2

Продовження. Початок у №28-29

Після мало не річного обговорення кияни віддали перевагу ленінградському монументалісту Матвію Манізеру, який до того спорудив пам’ятник Кобзареві у Харкові. Щоправда, було й суттєве зауваження, щоб київський варіант пам’ятника не був перевантажений другорядними фігурами, як у Харкові, — кріпаків, козаків, жінок, бажано, щоб у Києві Шевченко стояв один і на повний зріст.

9 березня 1939 року з нагоди 125-річчя від дня народження Тараса Шевченка на площі біля університету зібралася вся Україна — члени Спілки письменників України у повному складі, члени Шевченківського пленуму Спілки письменників СРСР, гості з республік СРСР і з-за кордону, видатні українські митці. Голова Київського міськвиконкому Іван Савич Шевцов зачитує рішення уряду про присвоєння Київському університету й оперному театру імені Тараса Шевченка, сповістив також, що віднині, згідно з підписаною ним постановою міськради, ця територія називатиметься «Парк Тараса Шевченка». І центральним у парку буде пам’ятник Великому Кобзарю, який ми сьогодні відкриваємо. Спадає біле полотно, і бронзовий Тарас Шевченко, як колись Ісус Христос, з’являється народу...

Відтоді і дотепер це місце стає меморіальним — тут відбуваються урочистості, присвячені, зокрема, річницям Тараса Шевченка, натомість тодішня площа Калініна приваблює киян як місце ділових зустрічей, де можна, крім усього, перепочити й розважитися. Так, з початком «порохових» сорокових років сюди залюбки приходять випускники шкіл. Тут грають духові оркестри, юнаки й дівчата кружляють у зворушливих шкільних вальсах, а зустрівши світанок наступного дня, складають романтичні и далекосяжні плани на майбутнє. У передвоєнні роки у Києві живе 630 тисяч людей, його центральна частина набуває сьогоднішніх рис: Хрещатик збагатився монументальними будинками в стилі «сталінського ампіру» — поштамт, радіоцентр, Будинок оборони, Центральний універмаг, вулицю розширено й заасфальтовано, з проїжджої частини знято трамвайні колії, відкрито рух тролейбусів. Радує око і площа Калініна: київські зодчі досить вдало використовують тут природні мальовничі пагорби, що з різних боків оточили площу, — це дозволило створити розвинену в просторі композицію.

І ось несподівано прийшов він, цей страшний день — 22 червня І941 року... Сонце піднялося з-за обрію, годинник на поштамті показував 4.00. І раптом десь далеко в небі почувся гуркіт моторів, що невпинно нарощувався. Невдовзі з боку Жулян можна було розгледіти велику групу літаків, від яких почали відділятися чорні точки, як з’ясувалося скоро, — бомби. Одразу повсюди загриміли вибухи... Військовий комендант Києва, попри накази Москви «не піддаватися на провокації», першим у країні назвав речі своїми іменами: це — війна. Й оголосив тривогу по всьому київському гарнізону. Описаним подіям поет Йосиф Уткін присвятив вірш, який скоро став піснею, і з легкої руки легендарної Клавдії Шульженко цю пісню співала вся країна:

«Двадцать второго июня

Ровно в четыре часа

Киев бомбили, нам объявили

Что началася война...»

Фактор «блискавичної війни», узятий на озброєння німцями, спрацював безвідмовно, і вже 20 вересня ворожі війська вдерлися у Київ.

За двадцять п’ять місяців окупації раптом у районі театрів бойових дій сталися суттєві зміни: після поразки під Сталінградом, а згодом і на Курсько-Орловській дузі німецьке командування вже не розробляло планів наступальних операцій, зате цупко чіплялося за те, що вже завойовано. У Києві німці запустили бетонний завод на Теличці й почали одягати в бетон усі шляхи наступу на Київ. Результати були блискучі. Військовий комендант Києва генерал-майор Ебергард у секретному донесенні Гітлеру доповідав: «У німецькому тлумаченні поняття «Київ» більше не існує, є Східний вал — суцільна низка захисних споруд, надійних, як фатерланд».

Це дало підстави Гітлеру безпосередньо перед Київською наступальною операцією військ 1-го Українського фронту заявити керівникам німецького генерального штабу:

«Я ніколи не віддам Києва!»

Та сталося все геть інакше. Вже назавтра після вигнання нацистів біля монумента Тараса Шевченка зібралися усі, хто зміг вижити у той пекельний час. Щойно наш великий поет Максим Рильський пройшовся Хрещатиком, постояв на площі Калініна, як душу заполонили інші — сумні реалії:

До пограбованого дому

Вернувшись гостем мовчазним,

Вклоняюсь болеві людському

І всім могилам дорогим...

Тотальна розруха, як і тотальна відсутність найнеобхіднішого, навіть хліба й води, ставлять киян на межу виживання.

Іще точилися бої за українську землю, в суцільних згарищах лежала більшість київських вулиць, а уряд УРСР оголошує Всесоюзний конкурс на кращий проект з планування й забудови Хрещатика й центральної площі Києва. З різних кінців країни невдовзі надійшли 22 конкурсні пропозиції. Докладно вивчивши і творчо осмисливши кожен із проектів, провідні архітектори щойно створеного «Київпроекту» — Власов, Добровольський, Єлізаров, Заваров, Малиновський, Приймак — розробили остаточний варіант забудови, суть якого полягала ось у чому: за рахунок знесення зруйнованих війною будинків Хрещатик має стати удвічі ширший, його архітектурне обличчя визначатимуть багатоповерхові громадські й житлові будинки, біля підніжжя яких на широкій терасі проляже широкий бульвар. Перші поверхи будинків будуть оздоблені червоним гранітом, верхні — світлою керамікою, яка у перспективі надасть спорудам легкість і урочистість. План передбачав також значну реконструкцію площі Калініна, розширення зони зелених насаджень в її радіусі, покращання санітарно-гігієнічного стану площі.

Лише десять років знадобилося київським будівельникам, щоб за активної допомоги усіх киян втілити в життя новаторські розробки зодчих: комплекс багатоповерхових житлових будинків виріс проти вулиці Леніна (нині — Богдана Хмельницького), за універмагом монументально підвівся корпус Київської міської ради, за ним — багатоповерхові будинки ряду міністерств. 17 грудня 1976 року на площу Калініна прийшов метрополітен, який зв’язав центр міста спершу з древнім Подолом, а потім і з найвіддаленішими куточками міста. А через два роки площа «заспівала»: куранти, встановлені у вежі Української республіканської ради профспілок, яку було зведено 1978 року за проектом архітектора О.І.Малиновського, награвали одну з найкращих пісень композитора Ігоря Шамо та поета Дмитра Луценка:

Буду мріяти й жити

на крилах надій.

Як тебе не любити, Києве мій!

І це ще не все: за рахунок знесення старих малоцінних будинків було зведено дев’ятиповерховий корпус готелю «Хрещатик» (архітектори Гопкало, Філенко, конструктор Линович), який планомірно продовжив архітектурний мотив Будинку укрпрофради, надав йому завершеності з боку Хрещатика.

1977 року голова Київської міськради Володимир Гусєв відзначав десятиріччя перебування на посаді. Прагнучи тісніше контактувати з пересічними киянами, Володимир Олексійович розпорядився встановити біля входу до міськради велику скриню, щоб люди змогли подати керівникам міста свої прохання, поради, побажання. Прохання виявилися різні, а от побажання одне: чи не досить знущатися над здоровим глуздом, чи треба чекати й других сорок років, щоб із центральної площі української столиці зняти чуже для Києва ім’я — Калінін?..

22 жовтня 1977 року Київський міськвиконком у особі його голови Володимира Гусєва рішенням № 1396 поміняв шило на мило: площу Калініна було перейменовано на площу Жовтневої революції. А коли на площі звели ще й монумент на честь цієї революції (скульптори Бородай, Зноба, архітектори Малиновський, Скибицький), уся вона одяглася у червоне вбрання, перетворившись на казенно-бюрократичну, ідеологічно витриману місцевість Києва. Тут відбувалися усі урочисті заходи, зокрема й демонстрації трудящих періоду застою-перебудови, найганебніша з яких пройшла 1 травня 1986 року: п’ять діб (!) зруйнований реактор Чорнобильської АЕС викидає в небо смертельну іонізуючу радіацію, а керівники партії й уряду, стоячи на трибуні, «роблять демонстрантам ручкою», вдаючи, ніби нічого не сталося...

24 серпня 1991 року Верховна Рада приймає Акт проголошення незалежності України, і того ж дня Верховна Рада ухвалила рішення: центральну площу столиці України надалі іменувати майдан Незалежності.

Щойно замислилися над тим, як розвести такі несумісні назви — майдан Незалежності й Ленінський район, як стало очевидним, що київська Ленініана гіперболізована до абсурду, Ленін в український столиці представлений набагато ширше, ніж на своїй батьківщині — Ульяновську. Дітище Леніна — КПРС — у той час істотно втрачало свій авторитет у суспільстві, деякі впливові комуністи почали публічно спалювати партквитки. Ця обставина спростила і полегшила демонтаж імені Леніна у столиці, який на практиці виглядав так: Ленінський район увійшов у Шевченківський (і це само по собі символічно), музей Леніна переобладнали на Український дім, з метрополітену скасовано «імені Леніна», станцію метро «Ленінська» перейменували на «Театральну», вулицю Леніна перейменували на Богдана Хмельницького, бульвару Леніна повернуто топонімічну назву — Чоколівський, вулиці Ульянових повернуто історичну назву — Лабораторна.

Наступний президент пообіцяв українцям покращання життя «вже сьогодні», а вступ до Європейського Союзу — ще під чає своєї каденції. А коли президент ще й присягнув у цьому на Біблії, у людей відпали найменші сумніви.

І справді, президент приїхав до Брюсселя, щоб скріпити європейські угоди своїм підписом. Україна і світ затамували подих». Президент вийняв авторучку «Паркер» вартістю 600 доларів і... не підписав жодного документа. Де означало: всі сподівання українців президент перетворив на фарс, брутально обдуривши свій народ.

І враз Майдан перетворився на Євромайдан. Першими вийшли найбільш «продвинуті» — студентська молодь. Юнаків і дівчат розігнали силоміць, перед тим жорстоко побивши. А коли вийшли геть усі, президент оприлюднив щедрі подарунки від Росії: кредит на п’ятнадцять мільярдів доларів, знижка за споживання газу — сто доларів.

Та підкупити Євромайдан йому не вдалося: люди, які стояли тут день і ніч, прагнули скинути антинародну владу. Проте спершу перемогла вона: на людей були кинуті добре вишколені снайпери з наказом стріляти на ураження.

І вони не промахнулися: на бруківці залишилося сто мирних громадян — найкращих громадян України...

Та сто полеглих — то ще не весь Майдан. Після короткого шоку Майдан випростався, згуртувався і, наче плісняву, змив із чистого тіла України зграю хабарників, хапуг і крадіїв.

Сьогодні Майдан, або ж Євромайдан, став суто українським явищем: він контролює владу, він призначає владу. Навчений гірким досвідом, він не знає ні дня ні ночі —  він на сторожі завжди.