Людину XX століття можна вважати інтелектуальним наддинозавром
Ігор Сікорський, українсько-американський авіаконструктор

Неіснуюча дилема Кирила Розумовського

Президент Російської академії наук чи гетьман України?
11 червня, 2003 - 00:00

Обіймання кожної з цих посад, безумовно, свідчило б про високе соціальне становище особи. Вочевидь, не легко було б і зробити вибір, коли б доля змусила обирати одну з них. Перед Кирилом Розумовським (1728–1803) такої дилеми не стояло, оскільки він посідав і пост президента Російської академії наук, і гетьмана Лівобережної України.

А крім того, його офіційний титул включав у себе й інші гучні звання — «дійсного камергера, лейб- гвардії Iзмайловського полку полковника, обох російських імператорських орденів Святого Апостола Андрія і Олександра Невського, також польського ордену Білого Орла і голштинського Святої Анни кавалер, Російської імперії граф» і подiбне.

Щоправда, в дитячі та юнацькі роки суспільний статус майбутнього українського правителя визначався значно скромніше — пастух батьківської та громадської череди на хуторі Лемеші (нині — село Козелецького району Чернігівської обл.). Але завдячуючи карколомній кар’єрі старшого брата Олекси, котрий не лише зумів отримати шляхетне прізвище «Розумовський» (від народження брати носили козацьке — Розуми), стати графом і взяти таємний шлюб з донькою Петра I імператрицею Єлизаветою, Кирило не пройшов, а просто промайнув усі щаблі соціальної драбини Російської імперії.

Ставши несподівано для себе в шістнадцятилітньому віці графом, майбутній гетьман вирушив в освітню подорож по Європі. Мандруючи кращими європейськими науковими центрами (Берлін, Кенігсберг, Данциг) Розумовський здобув хоч і поверхову, але досить широку європейську освіту. I вже у травні 1746 року, маючи всього-на-всього вісімнадцять літ від роду, Кирило, в котрому було «усмотрено особливою способность и приобретенную в науках искусность», очолив Петербурзьку Академію наук. А на початку березня 1750 року на Генеральній раді в тогочасному адміністративному центрі Лівобережної України Глухові з великою урочистістю та дотриманням належного церемоніалу, 22 річного К.Розумовського було заочно обрано на гетьманство. Iмператриця з цієї нагоди присвоїла йому чин генерал-фельдмаршала і вручила в придворній церкві в Петербурзі гетьманські клейноди.


Незважаючи на театральний бік організованого імператрицею лицедійства, Розумовський-молодший виявився не такою вже й безпомічною іграшкою в руках Петербурга, як на це сподівалося оточення Єлизавети Петрівни, і як про це писало чимало російських та й вітчизняних істориків. В роки гетьманування Кирила Розумовського Україна, по за всяким сумнівом, переживала своє останнє у ХVIII столітті політичне, господарське та культурне піднесення.

А в спадок від так званого «Правління гетьманського уряду», де перші ролі відігравали російські офіцери, гетьман отримав цілком розладнаний державний організм Гетьманщини. Вже перше уважне знайомство з українськими справами переконало К.Розумовського в необхідності проведення радикальних перетворень. Вихований при петербурзькому дворі і поєднаний родинними зв’язками з найвищою російською аристократією завдяки одруженню з родичкою імператриці Катериною Наришкіною, звичайно ж, гетьман бачив майбутнє України як частини Російської імперії. Але такої частини, де б і надалі шанувалися місцеві права та звичаї, а також були створені умови для господарського піднесення краю та культурного розквіту його народу.

ОСВIЧЕНИЙ ГЕТЬМАНАТ РОЗУМОВСЬКОГО

Лише та держава й ті суспільства мають перспективи розвитку, які шанують науку й опікуються духовною сферою. Незаперечна аксіома, яка лише нині (будемо сподіватися, що всерйоз і надовго) поволі оволодіває свідомістю українських політиків і державних мужів, виявляється, користувалася неабиякою популярністю і в сановному середовищі Європи вже в середині ХVIII століття. Саме тоді, проаналізувавши корені глибокої кризи, в яку потрапили майже всі європейські країни, найбільш далекоглядні тогочасні мислителі (Шарль Монтескьє, Жан-Жак Руссо, Клод Адріан Гельвецій та інші) дійшли висновку, що лише використання потенціалу людського інтелекту може забезпечити умови для невпинного соціального прогресу. Вони розуміли, що реальні важелі впливу на суспільне життя знаходяться в руках правителів, і саме їх потрібно в першу чергу озброювати найновішими плодами інтелектуальної праці, несучи просвіту до тронів.

Аргументи просвітників виглядали настільки переконливо, а їхня активність — всепроникаючою, що цілий ряд європейських правителів підпадають під їхній вплив і впроваджують на практиці обгрунтовані ними реформи, спрямовані на модернізацію суспільного життя. Приємно, що не залишилася осторонь цих прогресивних починань i Україна, верховна влада в якій потрапила до рук Кирила Розумовського — українського гетьмана та президента Петербурзької академії наук.

Цілком у дусі доктрини «освіченого правління» К.Розумовський насамперед взявся за проведення судової реформи. За задумом гетьмана, реформа була покликана не тільки створити струнку систему судових установ, але й забезпечити належний правопорядок. Водночас істотних змін зазнала структура державного управління. Тут гетьману вдалося, хоч і на короткий час, перебрати на себе прерогативу призначення полковників — глав місцевих органів влади, яких з часів Петра I визначали в Петербурзі. Крім того, К.Розумовський відновлює практику регулярного скликання старшинських рад, на засідання яких виносяться найбільш важливі питання державного життя. Вносячи в політичне життя гетьманату елементи публічності, прозорості прийняття рішень, гетьман виношував плани поступового конституювання шляхетського сейму як станово-представницької установи. Такий підхід повністю відповідав концепції «освіченого правління» і ще більше наблизив би Україну до європейського цивілізаційного простору.

У внутрішній політиці Розумовського виразно проявляється ще одна ознака «освіченого правління» — тенденція до обмеження втручання церкви в суспільне життя. Для України це було тим актуальніше, що зрусифікована за незначним винятком тогочасна верхівка духівництва перетворилася на слухняне знаряддя царату і блокувала будь-які прояви національно- визвольних змагань. Гетьманський уряд, зокрема, виступив проти висвячення в ієрархи чужинців, «котрыє в Малой России не постригались, нікаких тут заслуг не показали і обыкновений і порядков здєшніх не знают». Натомість пропонувалося повернутися до традиційної практики вільних виборів духовними і світськими особами на «знатнєйші духовні чини».

Прагнучи активізувати господарське життя, гетьман скасовує внутрішні мита й добивається дозволу на вільну торгівлю українських купців за межами Російської імперії. Проаналізувавши збитки, що приносить краю надмірне поширення винокуріння, гетьманський уряд залишає право на реалізацію цього промислу лише за «владельцами і козаками, котрие свои грунти і лісниє угоддя імєют».

На особливу увагу заслуговують реформи Розумовського в царині освіти та культури. За усталеним звичаєм гетьман надавав передусім значну підтримку Києво-Могилянській академії. В час його правління у 1752, 1763 і 1764 роках розробляються інструкції, покликані осучаснити зміст навчального процесу в стінах академії. Однак зупинити інспіровану церковними ієрархами трансформацію Києво-Могилянської академії у суто духовний заклад йому не поталанило, і гетьман дедалі більше проймався ідеєю створення в Україні нової, цілком світської системи освіти, яка б складалася з університетів і гімназій. В 1760 році з’являється проект заснування Батуринського університету, котрий мав повністю відповідати тогочасним європейським стандартам. Iнший університет передбачалося відкрити на базі Києво-Могилянської академії, яка повинна була увійти до його складу на правах богословського факультету.

З огляду на незадовільний стан книгодрукування в Україні, неабиякого значення набувала пропозиція заснувати при університетах, а «где запотребно судится і при гімназіях», друкарень для друкування книг, як церковного, так і світського змісту.

«МАЛЕНЬКИЙ ПЕТЕРБУРГ»

Нарешті, неабиякий державотворчий зміст гетьман вкладав у розбудову гетьманської резиденції, яку він переніс туди, де правив його визначний попередник — Iван Мазепа. Саме тут, на мальовничому схилі річки Сейму, петербурзький архітектор, англієць за походженням, Чарльз Камерон на гетьманське замовлення збудував розкішний палац в першокласному стилі класицизму, а італієць Рінальді заклав довкола парк. До проектування «національних строєній» були залучені найвідоміші на той час придворні майстри — Квасов, Аксамитов і Старцев.

У Батурині гетьман зібрав одну з найкращих в російській імперії бібліотеку, слава про яку дійшла і до Європи. На посаді гетьманського бібліотекаря більше п’ятнадцяти літ служив виписаний з Франції фахівець. Переповідали, що Розумовський навіть виношував плани запросити на посаду завідувача бібліотеки відомого французького просвітителя Ж. Ж.Руссо. Атмосфера національного піднесення сприяє пожвавленню інтересу до української історії, розгортанню творчого пошуку письменників і митців, зрештою формує цілу генерацію політиків й інтелектуалів.

Намагання зробити з Батурина «маленький Петербург» логічно перегукувалося із заходами Розумовського стосовно законодавчого виокремлення української аристократії, народженої з козацької старшини. Саме в середовищі останньої на старшинському з’їзді 1763 року ухвалюється проект, спрямований на законодавче закріплення й розширення автономії Гетьманщини. Зокрема, пропонувалося закріпити право вільного обрання гетьмана, відновлення традиції укладення українсько-російських договірних статей, конституювання шляхетського сейму, відновлення митного кордону між Україною та Росією тощо. З уст наближеної до гетьмана старшини лунали пропозиції зробити гетьманську владу спадковою в родині Розумовських.

«ЩОБ I НАЗВА ГЕТЬМАНIВ ЩЕЗЛА...»

Катерина II також видавала себе за щиру прибічницю ідеї освіченого правління. Однак в системі російського освіченого абсолютизму не існувало простору для розвитку освіченого гетьманату в Україні...

Відомості про політичні настрої української старшини та шляхти, що доходили з Глухова, вкрай стурбували петербурзькі власті. Нова імператриця Катерина II — переконана прибічниця жорсткої централізації влади в імперії — негайно викликала К.Розумовського до «Північної Пальміри» й наприкінці лютого 1764 року змусила його підписати «добровільне» зречення гетьманства. А російській адміністрації в Україні імператриця віддала наказ: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними, як iз чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції треба зручними способами привести до того, аби вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки з лісу...» А ще імператриця наказувала: «Коли в Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб і назва гетьманів щезла...»

Саме під знаком реалізації «накреслень» імператриці й пройшли останні десятиліття віку ХVIII. Однак, на щастя, перетворити українців з «вовків» на «ягнят» Петербургу так і не поталанило. I відбулося це значною мірою завдяки здобуткам політичного і культурного піднесення, що його пережила Україна в роки освіченого гетьманування Кирила Розумовського — графа, камергера, генерал-фельдмаршала, президента Петербурзької академії наук, але передусім щирого українського патріота.

Віктор ГОРОБЕЦЬ, доктор історичних наук, завідувач Центру соціальної історії України НАН України
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments